– Ось бачиш, просила привести тобі чоловіка, я й привела! – Підморгнула задоволена подруга

– Посидь з Артемом, Лєро, мені сьогодні звітувати!

Сусідка, а за сумісництвом, найкраща подруга Марія, разом із сином стояла на порозі квартири Валерії.

П’ятирічний Артем шморгнув носом і дістав із кишені хустку.

– Навіщо ти до мене знову хвору дитину привела? – Розвела руками Лєра.

– А зі здоровим не треба сидіти, він же в садочок ходить.

– Краще б ти мені чоловіка привела, а не сина. Я з ним до скількох років сидітиму?

– Лєро, от якби ти мені привела дитину, хай і школяра старших класів, я б не відмовила.

Валерія демонстративно закотила очі, та впустила хлопчика.

– Це домовлення на майбутнє, я так розумію? До п’ятої. Мені потрібно, щоб ти здала роботу до п’ятої вечора. Чула? – крикнула Лєра на весь під’їзд.

– Так-так, – збігаючи вниз сходами, відповіла Марія.

– Проходь, мученику. Мати тобі ліки якісь дала з собою?

Артем витягнув руку з носовою хусткою. У маленькій руці доросла носова хустка виглядала, як цілий рушник.

– Ясно. Дуже ясно. Іди в кімнату, бери плед, я принесу тобі гарячий чай, та малинове варення.

Марії на початку року виповнилося двадцять п’ять. Вона вже три роки, як віддала сина в дитячий садок, та намагалася знайти нормальну роботу.

Але язик, її ворог, не давав довго сидіти на одному місці. Вона звільнялася сама, чи її наполегливо просили звільнитися.

Не могла вона мовчати, якщо бачила несправедливість, або, що хтось чинив не сумлінно. Тому й у колективі не вживалася.

З Лєрою вони здружилися саме перед появою Артема. Лєра купила квартиру у цьому будинку і, швидко зробивши косметичний ремонт, переїхала.

У цих двох жінок одного віку, було мало спільного, на перший погляд. Цілком різні зовні, та за характером. Але було й спільне – відсутність чоловіка в особистому житті.

У Лєри, у її двадцять шість, з чоловіками не надто складалося. Не зустрічалися на її шляху такі, яких можна було розглядати, як супутника життя. Та й Лєра особливо не прагнула звалювати на себе сімейні тенета.

Працювала Валерія із дому. Фріланс вона любила за те, що не треба тягнутися по заторах вранці в якийсь офіс, а ввечері – з нього.

Їй не хотілося дивитися щоразу на годинник, кудись не встигаючи, або нездужаючи, чекати, коли закінчиться робочий день. Така робота давала ілюзію свободи. Але працювати доводилося все одно.

Лєра закип’ятила воду, дістала з холодильника лимон та банку з варенням, поставила все на тацю і понесла до кімнати.

Артем сидів на дивані смирно, там, де його посадили. Хлопчик він був тямущий, ніколи не бешкетував, й міг сам себе зайняти.

Тому Лєра не відмовляла подрузі й навіть, частково, трохи заздрила – таких дітей можна хоч п’ятьох мати. Де посадив, там і грає.

Кароокий хлопчик поступався зростом більшості своїх одногрупників у дитячому садку, мати стригла його машинкою дуже коротко, тому великі очі ставали ще більшими, і виділялися на обличчі, особливо в період хвороби.

– Телевізор дивитися не пропоную, у мене багато роботи сьогодні, а от планшет бери. Плед та гостьова подушка, ти знаєш де. Коробка з твоїми іграшками на тому самому місці.

Хлопчик кивнув головою. Лєра теж повторила цей рух, і пішла працювати на кухню. Ноутбук зашумів, звично до нього приєднався стукіт клавіш.

Кілька разів зупиняючись на перерву, Валерія заглядала до кімнати, перевіряла, як там гість, міряла температуру.

На обід Лєра розігріла суп, запропонувала Артему друге, але він відмовився, і пішов у кімнату. Коли вона зазирнула до нього за пів години, хлопчик уже спав.

Коротке «бум», почулося з кімнати, наче хтось стрибнув, чи впав. Лєра підскочила, зачепила кухоль із залишками чаю, та пролила на клавіатуру.

– Блін, – схопила вона ноутбук, вимкнула його, поставивши дахом будиночка на столі, і одразу кинулася до кімнати.

Артем сидів на дивані, протираючи очі.

– Планшет упав, – з жалем промовив хлопчик і підняв його.

– Я не хотів, заснув, – відразу почав перепрошувати Артем. Він увімкнув його і радісно зітхнув:

– Працює!

З ноутбуком такий фокус не пройшов. Лєра його витерла насухо і ввімкнула. Не працює. Відразу вимкнула, і гірко зітхнула.

Знайомий, до якого вона носила свою апаратуру на ремонт, як на зло, не відповідав. Лєра зайшла з телефону до свого робочого кабінету, і доробила роботу там.

Потім вони з Артемом приготували вечерю, поїли й почали чекати на Марію. Мати хлопчика явно затримувалася, бо ні о п’ятій годині вечора, ні о шостій, її не було.

Лєра не витримала і зателефонувала.

– Їду, Лєро, їду! Тут тягнучки, жах. Ти зробила роботу, мій дурень не заважав?

– Ти ж знаєш, що Артем поводиться чудово. А ось я пролила на ноут чай, і тепер шукаю, хто мені його полагодить. У тебе немає нікого на прикметі?

– Зараз запитаю, але не обіцяю.

– Добре, чекаємо, давай, – закінчила розмову Лєра, і поклала слухавку.

– Не хвилюйся, Артем, скоро мама приїде, – заспокоїла вона хлопчика.

Марія подзвонила у двері майже о сьомій годині вечора. Лєра відчинила, і побачила перед собою подругу і зовсім не знайомого їй хлопця.

– Артем, ходімо додому, – гукнула мати синові прямо зі сходового майданчика. – Дякую, що посиділа з ним. Дякую. А це Боря. Він до тебе.

Лєра подивилася на чоловіка згори до низу, потім знизу догори. Молодий чоловік зніяковів. Одягнений він був простенько: джинси, черевики, короткий пуховик.

Давно не стрижений, але чисто поголений Борис відразу сховав за спину пляшку пінного, яку тримав у руках.

– І з цим теж посидіти. На що він хворий? – і Лєра клацнула пальцями в районі шиї.

Марія засміялася, а Борис нічого не зрозумів.

– Ні, ти що? З ним не треба сидіти, він тобі ноут подивиться, ти ж сказала зламався.

– А-а-а-а, – тепер уже зніяковіла Лєра, розуміючи, що її жарт не вдався. – Тоді проходьте. Бувай, Артем, видужуй.

Лєра проводила чоловіка на кухню, і тицьнула рукою в “дах”, що стояв на столі.

– Ось.

– Ясно, – сказав Борис, і почав крутитися на місці, щоб кудись поставити пляшку.

– Хочете? – спитав він Лєру.

Вона знизала плечима.

– Я більше люблю червоне, або ігристе. Але, якщо пригощають…

Вона посміхнулася і простягла руку.

– Друзі пригостили, а я не вживаю, – додав він, коли Лєра відкоркувала пляшку і зробила гарний ковток. Лєра мало не похлинулася, намагаючись приховати збентеження.

Борис дістав з кишені набір викруток, розклав на столі, й почав лагодити ноутбук.

– Все не погано. Не безнадійно, сказав би, – повторив він кілька разів, обертаючись, щоб побачити, що робить Лєра в нього за спиною.

Вона відійшла до вікна і стала так, щоб він бачив її.

– От і все, хай просохне, хоча б годинку. – Він глянув на годинник у телефоні, й розвів руками.

– Ви не йдіть, будь ласка, я ж не зберу його назад сама.

– Я можу завтра зайти. Чи терміново потрібний ноут?

– Ні, не терміново. Я можу вас вечерею нагодувати, доки чекаємо. До речі, Марія не сказала, скільки ви берете за роботу.

– Я з вас грошей не візьму. Марія мені якось допомогла, а я вам. Що такого?

– Та ні, нічого, звичайно. Просто зараз рідко хтось допомагає іншим.

– Це так. Але ви теж із її сином сидите не за гроші, так?

– Так. Вона – моя подруга.

– Ось і моя, виходить.

Поки розмовляли, Валерія розігріла вечерю, поставила на стіл перше, тарілку із хлібом двох видів, гірчицю, та тонко нарізані скибочки копченого сала.

Шматок сала Борис узяв одразу з тарілки.

– Сама роблю, смачно? – одразу поцікавилася Лєра.

– Дуже. Серйозно самі? Навчіть?

– Можна на “ти”, – посміхнулася вона.

– Добре, – відповів він, відправляючи в рот ложку з супом.

Незабаром Лєра подала і друге, та поставила кип’ятити воду в чайнику. За розмовами минула година, і навіть більше. Виявилося, що у Бориса з Лєрою багато спільного.

Ноутбук Борис зібрав, перевірив, чи працює. Лєра навіть заплескала в долоні.

– Ти чарівник!

Борис збентежився. Рідко його хвалили, тим паче сторонні. На роботі похвали ні від кого не дочекаєшся – це твої обов’язки. Мешкає один уже п’ять років.

А тут “дякую”, вечеря, “чарівник”. Тільки зараз він чітко зрозумів, що все він може сам: і вечерю приготувати, і шкарпетки випрати, а ось цього не може.

Не може одним словом накачати себе такою силою, що гори згорнути готовий, працювати вдень і вночі. Жінок в його житті не вистачало.

– Якщо будуть питання, чи ще щось зламається, ти не соромся, дзвони, я тут не далеко живу.

– Так, Борю, добре. А ти випадково не знаєш, як ламінат міняти, одна плашка тріснула? Я робітникові одному в чат будинку написала, але йому все ніколи.

– Не стикався, але гадаю, нічого там складного немає. Зараз подивимося, як там ламінат змінюють, – взяв він у руки телефон. – Коли підійти?

– Завтра, або в неділю, – знизала вона плечима. – Я у вихідні вільна. І взагалі, вільна.

– Тоді завтра. У мене також нічого не заплановано.

Наступного понеділка Марія почала дзвонити у двері рано-вранці. Лєра відкрила зовсім заспана, та незадоволена.

– Лєро, рятуй, забери сьогодні Артема з дитячого садка.

– Ні, Маріє, сьогодні не зможу, попроси когось.

– Чому не зможеш? – Здивовано випалила подруга.

– Я на побачення запрошена!

– То забери Артема, та йди.

– З Артемом?

– Чому. Одна. Артем сам удома посидить.

– Ні, Маша, це відповідальність, не можу.

– Стривай, Лєро, яке побачення, з ким?

– З Борисом, – намагаючись розгладити волосся, відповіла Лєра.

– Ось тобі й на! Він же тобі ноутбук приходив тільки відремонтувати.

– І ноутбук, і ламінат, і подобається він мені, Марія, тож…

– Ясно, – розпливлась в усмішці Маша, – мені тепер наймати треба буде няньку, – закивала вона. – Гаразд. Головне, щоб у тебе все було добре.

Через два роки, в ресторані, де святкували весілля Валерії та Бориса, Марія підійшла до Лєри, і сказала:

– Ось бачиш, просила привести тобі чоловіка, я й привела!

Лєра посміхнулася.

– Так, Маша, дякую тобі. Так і є, чоловіка ти мені привела, і вийшло це в тебе чудово.

– Гарна ти, Лєро, добра, а такі жінки повинні бути щасливими!

– Маша, не чіпляйся до нареченої, й не проси відвести до школи Артема. Ми у весільну подорож на місяць, ні, на два поїдемо, – засміявся Борис.

– Я вже зрозуміла, що на вас мені не варто розраховувати, шукатиму няню.

Ось так в житті бу