– Ось ці непогані, – Дарина показала на бежеві штори з ніжним малюнком. – Бежеві? – Римма скривилася. – Вони ж зовсім не практичні. Краще ось ці темно-сині. – Але ж у дитячій хочеться щось світле, повітряне… – Даша, я виховала трьох дітей, мені видніше, – відрізала свекруха. – Беремо сині

– Дашо, ну де ти? Я вже пів години чекаю! – голос свекрухи в слухавці звучав обурено.

– Риммо Анатоліївно, вибачте, я, напевно, не точно сказала про час, – звично почала перепрошувати Дар’я, хоча в листуванні чітко сказали: зустріч о третій. А зараз лише без п’ятнадцяти.

– Гаразд, приїдь швидше, – буркнула свекруха і скинула дзвінок.

Дарина зітхнула, збираючи сумку. Сьогодні вони мали вибрати штори для кімнати внучки Насті. Римма наполягла на спільному поході в магазин, хоча Даша пропонувала просто скинути фото варіантів.

У торговому центрі свекруха вже вивчала каталоги, періодично поправляючи окуляри на переніссі.

– Ось ці непогані, – Дарина показала на бежеві штори з ніжним малюнком.

– Бежеві? – Римма скривилася. – Вони ж зовсім не практичні. Краще ось ці темно-сині.

– Але ж у дитячій хочеться щось світле, повітряне…

– Даша, я виховала трьох дітей, мені видніше, – відрізала свекруха. – Беремо сині.

Дорогою додому Дар’я мовчала, дивлячись у вікно маршрутки. Всередині збиралася напруга, але вона не могла зрозуміти чому. Адже штори вибрали, Римма задоволена, все пройшло нормально. Чому ж так важко на душі?

Увечері зателефонувала Стефанія, подруга з університету.

– Як справи, Дашо? Давно не бачились.

– Та все, як завжди, – Дар’я поставила чайник. – Сьогодні зі свекрухою штори обирали.

– О, і як, вдало?

– Нормально. Правда, вона на мене образилася спочатку, що я нібито не той час зустрічі призначила, але я перепросила, і все налагодилося.

– Стривай, – у голосі Стефанії пролунала нотка здивування. – А ти точно винна була?

– Ну… я могла точніше сказати про час.

– Даш, я тебе сто років знаю! Ти завжди все по хвилинах розписуєш! Скоріш за все, Римма Анатоліївна все  переплутала.

Дарина завмерла з кухлем в руках.

– Знаєш, що я помітила? – продовжила Стефанія. – Ти перепрошуєш за чужі реакції. Пам’ятаєш, минулого тижня ти розповідала, як Римма була незадоволена подарунком на день народження Андрія?

– Так, я купила йому сорочку не того розміру…

– Стоп! Ти ж купувала по його розміру, він сам назвав. А свекруха сказала, що треба було брати більшу, бо сорочки сідають після прання. І ти перепрошувала перед нею! За що?

Дарія повільно опустилася на стілець.

– Я… не знаю.

– Це вона не вгадала з порадою! А ти несеш вину за її емоції!

Після розмови Дарина не могла заснути. Вона лежала поряд з Андрієм, який мирно сопів, і прокручувала в голові ситуації з останніх місяців.

Ось Римма незадоволена, що внучка Настя рідко залишається у неї ночувати.

– Вибачте, ми просто не хочемо порушувати режим дитини, – виправдовувалася Дар’я.

Ось свекруха обурена, що вони не приїхали на сімейну вечерю.

– Вибачте, в Андрія був завал на роботі, – винно бурмотіла Дарина, хоча про вечерю взагалі ніхто не попереджав.

Ось Римма скривджена, що Даша не попросила її поради щодо ремонту.

– Вибачте, думала, що вам ніколи, – знову вибачення.

Чим більше Дар’я згадувала, тим виразніше проступав болісний візерунок. Вона справді брала всю відповідальність за настрій свекрухи.

Зранку за сніданком Андрій помітив її задумливий вигляд.

– Щось сталося?

– Андрію, скажи чесно, я так часто винна перед твоєю мамою?

Чоловік похлинувся кавою.

– У сенсі?

– Ну, я завжди перепрошую перед нею. За різні речі.

– Даша, ти взагалі занадто багато перепрошуєш, – Андрій підняв плечі. – Але ж це не страшно. Мама просто така, емоційна. Легше погодитись, ніж сперечатися.

– Ти теж вважаєш за нормальне вибачатися, коли не винен?

Андрій насупив чоло.

– Слухай, а що сталося? Мама тебе образила?

– Ні, просто… – Дар’я замовкла. Вона сама ще не розуміла до кінця, що саме її непокоїть.

Наступні кілька днів вона уважно відстежувала свої реакції. І чим більше спостерігала, тим ясніше ставала картина.

Коли Римма дзвонила з претензіями, Дарія автоматично починала виправдовуватися. Коли свекруха критикувала, негайно шукала, що виправити. Коли висловлювала невдоволення – Даша подумки прокручувала, де припустилася помилки.

Але найстрашніше відкриття прийшло пізніше.

Увечері, коли Настя вже спала, Дарина дістала старий альбом із фотографіями. Гортала сторінки й раптом зупинилася на знімку, де їй років десять. Худенька дівчинка з великими очима, яка наче перепрошує за те, що існує.

Спогади ринули лавиною.

Мама, яка ростила її сама після розлучення. Мама, яка приходила з роботи, стомлена і зривалася на дрібниці.

– Ти мене довела своїм ниттям! – Кричала вона, коли Даша просила допомогти з уроками. – Через тебе в мене голова розколюється! – казала, коли дочка гомоніла в кімнаті.

Маленька Даша навчилася нести відповідальність за мамин настрій. Якщо мама зла – я погано поводилася. Якщо мама втомилася – я її втомила. Якщо мама сумна – я недостатньо намагаюся бути доброю дочкою.

Ця дитяча логіка укоренилася так глибоко, що у дорослому житті Дар’я продовжувала брати провину за чужі емоції. Тільки тепер замість мами була свекруха.

Усвідомлення було болючим. Дарина плакала тихо, щоб не розбудити чоловіка і дочку, і шкодувала ту десятирічну дівчинку, яка думала, що відповідальна за почуття дорослих людей.

Але разом із болем приходило й полегшення. Розуміння знімало з плечей невидимий тягар. Вона не повинна керувати емоціями інших. Не повинна виправляти чужий поганий настрій! Не повинна вибачатися за те, чого не робила!

Наступного тижня Римма зателефонувала обурена.

– Дар’я, я дізналася, що ви записали Настю в балетну студію! І мені навіть не сказали! Я хотіла запропонувати музичну школу, там викладач чудовий, подруга моєї знайомої…

Зазвичай Дарина б відразу почала виправдовуватися:

– Вибачте, ми просто не подумали вас запитати! – Вибачте, не хотіли вас образити. – Давайте переведемо в музичну, якщо ви так хочете.

Але тепер вона зробила глибокий вдих і спокійно сказала:

– Риммо Анатоліївно, мені шкода, що ви засмучені. Але це наше рішення, як батьків. Настя сама хотіла займатись балетом, і ми підтримали її вибір.

– Це не значить, що ми не цінуємо вашу думку, просто у питаннях виховання доньки рішення приймаємо ми з Андрієм.

У слухавці повисла тиша. Дарина чула лише власне серцебиття.

– Що? – Видихнула свекруха. – Тобто, ви навіть не хочете вислухати мене?

– Хочемо. Але вислухати, а не погодитись. Я розумію, що ви хотіли, як краще і вдячна за турботу. Але це не моя вина, що ваші очікування не збіглися з нашим рішенням.

– Я… я не розумію, що з тобою відбувається, – у голосі Римми пролунала розгубленість.

– Все гаразд, – Дарина здивувалася власному спокою. – Просто я більше не перепрошуватиму за те, що не зробила.

Після розмови руки трохи тремтіли, але всередині розквітало дивне відчуття свободи. Начебто зняли важкі обладунки, в яких вона ходила роками.

Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, він обережно запитав:

– Мама дзвонила тобі сьогодні?

– Так.

– Вона мені теж зателефонувала. Сказала, що ти з нею грубо розмовляла.

Дарина подивилася чоловікові у вічі.

– Я не грубила. Я просто не перепрошувала за те, в чому не винна.

Андрій помовчав, обмірковуючи її слова.

– Знаєш, вона справді буває надто наполегливою, – визнав він. – Я просто звик поступатись, щоб не було конфліктів.

– А я звикла брати провину на себе, щоб усі були задоволені. Але це не працює.

Чоловік обійняв її.

– Мені подобається ця нова Даша. Сильна.

– Я не нова, – усміхнулася вона. – Я просто перестала ховатися за вибачення.

За тиждень Римма приїхала у гості. Була трохи холодна, але трималася коректно. За чаєм вона раптом сказала:

– Знаєш, Дашо, я подумала… може, я справді іноді перегинаю. Мені просто важливо відчувати, що я потрібна вам, що моя думка важлива.

– Воно важливе, – щиро відповіла Дарія. – Але важлива, як думка, а не як наказ. І ми не зобов’язані слідувати їй, щоб довести любов до вас.

Римма кивнула, помішуючи чай.

– Незвично. Але, мабуть, справедливо.

Ця розмова не вирішила всіх проблем. Іноді свекруха все ще намагалася маніпулювати, іноді Дарія ловила себе на бажанні вибачитись за те, що не зробила. Але тепер вона усвідомлювала це й могла зупинитись.

Вона більше не відповідала за чужі емоції. І це було самим звільнювальним відкриттям у її житті.

Залишайте свої відгуки про публікацію в коментарях, якщо сподобалося – ставте вподобайки!