– Ось лікар приїде і скаже, чи можна вам кудись йти в такому стані. А за вашим котом я придивлюся. Чому тільки ви йдете до онука з грошима, а не він до вас? – Ой, не питай доню, не треба тобі це знати…

Мілка спала, як нежива, коли у двері хтось подзвонив.

– Господи, кого принесло в таку рань? – буркнула дівчина і перевернулася на інший бік. Але дзвінок не припинявся.

– Та що вам потрібно від мене! – вже досить роздратовано сказала Мілка і встала. Накинувши халат, вона підійшла до дверей і подивилася у вічко. За дверима стояла пом’ята бабуся з великим котом на руках.

– Хто там? – грізно запитала Мілка, звичайно вона і не збиралася відчиняти двері, чула про всяке, але раптом старенька застогнала.

Мілка подивилася в вічко ще раз і побачила, як старенька повільно сповзає по стіні. Кіт випав із її рук і неспокійно бігав навколо неї.

– Та за що мені все це, – подумала дівчина і відчинила двері.

– Бабусю, вам погано? Зараз я швидку виклику. Все буде гаразд, потерпіть.

Вона підхопила стареньку під пахви й допомагала тій зробити кілька кроків у квартиру. Усадивши літню жінку на диван, вона кинулася викликати швидку.

Кіт сидів поряд зі старенькою і з цікавістю стежив за дівчиною.

– Все, швидка зараз буде, як вас звати бабусю?

– Антоніна Семенівна, – прохрипіла бабуся, – документи мої тут – продовжила вона і показала рукою за спину.

Нахилившись і подивившись старенькій за спину, Мілка побачила невеликий рюкзачок. Вона допомогла бабусі його зняти та дістала документи.

– Тільки, доню, в лікарню я не поїду. Піду я вже, мене внук чекає, я йому грошей повинна принести, а то вижене мене зовсім на вулицю, та й на кого я котика свого залишу?

– Ось лікар приїде і скаже, чи можна вам кудись йти в такому стані. А за вашим котом я придивлюся. Чому тільки ви йдете до онука з грошима, а не він до вас?

– Ой, не питай доню, не треба тобі це знати.

У цей момент у двері подзвонили, дівчина відчинила й увійшли лікар та медсестра.
Швидко оцінивши стан старенької, вони повернулися до Мілки.

– Бабусю вашу ми забираємо в лікарню. Поїдемо в п’яту міську. Завтра можете принести передачу та захопіть кухоль, тарілку та змінну білизну.

– Нікуди я не поїду, – уперлася старенька.

– Їдьте бабусю. Я завтра до вас прийду відвідати. А за кота не переживайте. Я обожнюю котів, нам удвох добре буде.
***
Наступного дня Мілка встала раніше з однією думкою, – ну чому я завжди потрапляю в якісь історії, хоча з іншого боку, бабуся дуже мила, може ми зможемо потоваришувати.
***

Мілка виросла в сім’ї маргіналів і ніколи не була потрібна своїм батькам, тому з дитинства любила стареньких у дворі. Хтось по голівці погладить, хтось бантик зав’яже.

А хтось навіть пиріжками нагодує. Ось і зараз ця старенька нагадала дівчині про її дитинство і вона зажурилася.

Батьків уже давно не було на цьому світі, вони пішли із життя, хильнувши не якісного міцного, коли дівчинці було всього тринадцять.

І тільки завдяки старенькій сусідці Міла не відчувала себе в дитячому будинку так самотньо, як інші дітки. Але у її шістнадцять років не стало й сусідки Марії Іллівни й дівчинка залишилася одна на білому світі.

У свої двадцять три роки Міла була розумною дівчиною. А дитячий будинок навчив її захищати себе самостійно, тому, коли вона вирішила сходити подивитися, що ж там за такий онучок, страху в неї не було.

Адресу вона ще вчора подивилася в паспорті бабусі, коли передавала документи медикам. Іти було недалеко, і Мілка швидко опинилася біля потрібного будинку на вулиці Коцюбинського.

Біля під’їзду стояла лава, на якій сиділи дві літні жінки й дівчина вирішила дізнатися в них, раптом вони щось знають.

Розмова почалася швидко і вже за десять хвилин Мілка знала всі подробиці життя своєї нової знайомої.

Виявляється, бабуся жила в цьому будинку вже багато років і одна виховувала онука, бо її донька та зять трагічно пішли із життя, коли хлопчикові було близько п’яти років. А потім онук виріс і зв’язався з поганою компанією.

Зараз йому було вісімнадцять років, але поводився він бридко. Виганяв бабусю з дому, якщо та не приносила йому гроші, змушував жебракувати, погрожуючи прибити її кота.

Йому дісталася квартира від батьків, яку він здавав. А сам перебрався туди де тепліше і ситніше. Скільки разів старенька поліцію викликала, та не приїжджали вони, – сімейні розбирання. Самі, мовляв, розбирайтеся.

Мілка розлютилася. Швидким кроком вона підійнялася сходами та подзвонила у двері. Їй відчинив заспаний юнак із явно хмільними парами.

– Ах ти маленька погань! Ти як посмів бабусю свою ображати, та як тобі не соромно!

Мілка йшла бульдозером на хлопця, не даючи тому навіть слова вставити, – значить так, задрипо, зараз ти збереш свої речі й поїдеш до себе на хату, ти мене зрозумів? Раджу тобі не гнівати мене, бо наслідки будуть плачевні!

Здивований хлопець мовчки кивнув.

– І якщо я ще раз почую, що ти бабусю образив, я тебе своїми руками порішу!

– Та зрозумів, я зрозумів, відвали вже, ти взагалі хто така?

– Яка тобі різниця хто я? Ось не послухаєшся по хорошому, знайдуть у тебе цікавий пакетик і поїдеш ти на зону!

Хвилин через п’ятнадцять хлопець із великою сумкою вийшов із під’їзду, а Мілка залишилася прибирати бабусину квартиру.

Потрібно було швидко закінчити, ще Антоніну Семенівну відвідати та в зоомагазин заскочити. Не одна ж тепер живе, а з котом.
***
Антоніна Семенівна дуже зраділа, побачивши Мілку. Дівчина відчинила сумку та почала діставати продукти.

– Це вам поїсти. І не хвилюйтеся. Кіт ваш ситий, ось тільки онука я вашого вигнала до нього на квартиру і не сперечайтеся. Не справа це стару людину на вулицю виганяти й кота ображати.

– Дякую тобі, дочко, думала на вулиці так і доживатиму, кому я потрібна стара.

– Мені ви потрібні та вашому коту. Все, відпочивайте, завтра я до вас знову приїду.
***
За тиждень Мілка забрала бабусю з лікарні та привезла її до неї додому.

– Ой як тут чисто, дочка, як же мені тобі віддячити.

– А мені нічого не потрібно від вас. Можна я називатиму вас бабусею?

– Звичайно можна, моя хороша, щоб я без тебе робила.

Кіт сидів задоволений і дивився на стареньку та дівчину. Його годували, пестили й не тягали по холодній мокрій вулиці, – що ще коту потрібно для щастя. А найголовніше – в будинку не було цього мерзенного типу, який так і норовив штовхнути кота.
***
Так минув рік. Мілка настільки звикла, що Антоніна Семенівна їй, як бабуся, що майже повірила в це сама, ось тільки онучок періодично затьмарював їй настрій.

Тому вони з бабусею прийняли рішення, що Мілка переїде до старенької у квартиру, а свою крихітну однушку здасть. Все ж таки гроші.

Мілка відразу сказала, що всі гроші зі здачі квартири віддаватиме бабусі, що й робила справно, хоча та й чинила опір.

– Бабусю, я й так у шикарній квартирі зараз живу безплатно, мені так совість не дозволить.

Через рік не стало онука бабусі, він не вижив у нетверезій чубанині.
***
Минуло ще два роки, коли Мілка зустріла свого майбутнього чоловіка. Це сталося абсолютно банально.

В поліклініці змінився сімейний лікар і до них став приходити молодий хлопчина, ненабагато старший за Мілку.

Він був такий уважний до бабусі й так добре призначав лікування, що бабуся просто помолодшала, а Мілка закохалася вперше у своєму житті.

– Ох, дівчинко моя, гарний він хлопець, не проґав. Такий уважний, ввічливий та порядний.
***
Коли Петро зробив Мілі пропозицію, вона розцвіла, й аж розплакалася. Стільки щастя в неї було. А коли через рік з’явився їхній первісток, Мілка була найщасливішою на світі мамою. А Антоніна Семенівна – найщасливішою на світі прабабусею.

Вони прожили разом ще дванадцять років, коли Антоніна Семенівна вночі тихо пішла в інший світ у віці дев’яносто п’яти років.

Попри свій солідний вік, вона до останнього зберігала світлий розум і навіть намагалася допомагати Мілі. Після похорону дівчина довго не могла прийти до тями.

І лише підтримка Петі та її дітей допомогли їй змиритися з горем. Вже давно не було з ними того кота. На його місце прийшов інший, знайденець.

Минув місяць, треба було з’їжджати із квартири. Адже вона так і залишалася власністю бабусі, якої не стало. Мілка не хотіла, щоб бабуся віддавала їй квартиру, хоч та наполягала.

Розбираючи документи старенької, Мілка несподівано знайшла листа.

– Кохана дівчинко моя! Якби ти знала скільки щастя ти мені подарувала. Ти ніби повернула мені мою донечку. Віку. Якби не ти, я не прожила б стільки щасливих років.

– Дякую тобі й, будь ласка, візьми подарунок, він лежить у серванті під ящиками. Ти його заслужила, моя улюблена внучечко!

Мілка плакала в голос. Антоніна Семенівна і за життя називала її онукою. Але слова “улюблена онучка” збентежили дівчину.

– Що сталося?

Мілка простягла чоловікові листа. Петро дочитав його і підійшов до серванта. Витягнувши ящики він знайшов під нижнім імпровізовану схованку. У ній лежав якийсь папір формату А4 і товстий пакунок та записка.

– Міло, тут дарча на квартиру. Вона зроблена вже давно, тому сперечатися та відмовлятися безглуздо. А ось гроші у пакеті – це твої гроші від здачі квартири. Візьми їх. Я знаю, ти зумієш ними розпорядитися.

Мілка та Петро проживуть довге та щасливе життя, оточені дітьми, онуками, а потім і правнуками. Не дарма ж кажуть, – не було б щастя, та нещастя допомогло…

Ось така зворушлива історія до вашого прочитання! Читайте із задоволенням та висловлюйте свої думки в коментарях! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації.