– Ось що я тобі скажу, поправити бажаю! Це не ти нас узяв, це ми з дітьми взяли тебе до своєї сім’ї, прийняли значить… розумієш?

Довго не могла заснути Люда, думки в голову лізли, бентежили її, сон відганяли. А все тому, що Олексій Петрович пропозицію зробив.

Спочатку придивлявся, допомогу пропонував, а потім підійшов, взяв за руку і просто сказав:

– Давай зійдемося. Ти одна, я один, будемо разом жити, все ж веселіше. Та й тобі буде легше.

– Олексію Петровичу, так я не одна, – перше, що сказала Люда, зовсім не чекаючи такого повороту. – Діти у мене, двоє. Старшому Степу десять років, а молодшій Тетяні – сім.

– Вибач, обмовився, зрозуміло, не одна, ну я мав на увазі нас, дорослих. – Пальчики її у своїй руці стиснув трохи й поспішив сказати:

– Якщо треба подумати, думай, розумію, не зненацька ж таке рішення приймати.

– Подумаю я.

А сама зраділа. Олексій їй подобається. Він у них на заводі людина шановна, у постачанні працює. Не начальник, але на доброму рахунку, до того ж майже непитущий, ну якщо так тільки… господарський до того ж, а головне – розлучений.

– Ой, Люсю, і що тут думати, сходьтеся, поки пропонує, такий дядечко тобі в господарстві знадобиться, – старша двоюрідна сестра Марина підморгнула і засміялася.

– А що тут смішного?

– Ну так, радіти треба, двох дітей нажила і ще сумніваєшся. Хапай його, поки тепленький. У тебе двоє дітей, їх підіймати треба, а в нього, кажуть, синові вже п’ятнадцять років, скоро дорослим буде.

– Ну, по-перше, дітей не нажила, а нажили з чоловіком у законному шлюбі, – образившись, сказала Людмила.

– І де твій чоловік?

Людмила зітхнула. Що правда, то правда, мужик виявився недолугим, хто ж знав…

– Ось! Змотав вудки твій Колька, тільки його й бачили. Не те що його самого, аліменти не завжди бачиш… Загалом, думай сама.

– Ось я й думаю. Так… подобається він мені. Зовні подобається. І характером спокійний.

Минув тиждень. Людмила дала згоду жити разом. І Олексій Петрович зрадів. Жінка приємна, молодша за нього, подобається йому, значить треба сходитися, а там, як вийде.

– Будиночок у нас хоч і невеликий, але дітлахам у школу ближче, – одразу сказала Людмила, натякаючи, що переїжджати їй небажано.

– Зрозумів-зрозумів, переїду до тебе. І ось що: ділянку я купив, неподалік від тебе, тож починаю будівництво будинку – нашого будинку. А то якось у прийми йти не тішить.

– Але ж це тимчасово, там щось вирішимо, – відповіла Людмила.

З дітьми, звичайно, розмова була, попередила, багато розповідала про Олексія Петровича. А потім він і сам у гості прийшов.

І все по-доброму, подарунки приніс, з дітьми познайомився, пообіцяв звозити в зоопарк.

І ось так, поступово, Степан та Таня прийняли дядька Льошу. Нехай не з розкритими обіймами, все-таки чужа людина поки що, але й слів поганих не говорили, загалом, слухняні діти.

Біля воріт Людмили тепер стояла нова машина, Олексій Петрович залишав, бо гаража не було. Або у двір заганяв на ніч.

У будинку теж відчувалася його присутність. Сам він був веселий, задоволений, із дітьми говорив, не підвищуючи голосу. За стіл сідав охоче, загалом – атмосфера радувала.

На роботу приходив теж, наче на свято.

– Ти, кажуть, одружився, – натякали знайомі.

– Так, з дітьми взяв, – відповідав Олексій Петрович, гордовито розправляючи плечі.

Хтось схвалював, хтось зі співчуттям дивився. – Це відповідально, – говорили люди, які розуміють. І Олексій погоджувався.

Незабаром у конторі майже всі знали, що Олексій Петрович «з дітьми взяв». І родичі його також так і казали: «Так, одружився, з дітьми взяв».

І розмови ці до Людмили дійшли, навіть сама чула, що, мовляв, з дітьми заміж узяв.

Так вони прожили місяць. Олексій Петрович задоволений, ділянкою займається, про будинок говорить, а ще про те, щоб розписатися, – загалом налаштована людина серйозно.

А Людмила знітилася. Начебто господарський, з нею ласкавий, дітей не ображає, можна далі життя будувати. Але це «з дітьми взяв» – душу їй дряпає, можна сказати, весь настрій на спільне життя псує.

А тут ще Степан засмутив. Рухливий хлопчик, матусин помічник росте.

– Степане, щось ти з уроками не справляєшся, – зауважила Людмила, – з’їхав на трійки.

А очі у хлопчика сумні.

– А хіба погано, що нас у тебе двоє? – Запитав він.

– Це ти про що?

– Ну про нас із Тетяною…

– А чому ж погано? – не зрозуміла Людмила.

Степан зітхнув.

– Ну от кажуть, що був би один, так легше було б, а в неї двоє… а ще кажуть, що пощастило, із двома дітьми взяв… мамо, чому «взяв»? Це ж про нас… хіба ми відро картоплі, щоб нас брати?

Людмила так і сіла, розгубившись. Ну гаразд, заздрісники плутають, що ощасливив її Олексій Петрович, зійшовся, так би мовити, узяв заміж із двома… а щоб чутки до дитини дійшли, це вже перебір.

– Хто це каже?

– Та чув я…

– Де ти чув?

– Ну, я коли до тебе на роботу заходив, пам’ятаєш, після школи, там на прохідній говорили…

– Та ти знаєш, скільки в житті розмов ще буде? І кожне слово собі за пазуху класти? Нехай кажуть! А ти повз вуха пропускай. І взагалі не бери на думку… хіба вас Олексій Петрович ображає?

– Ні. Велосипеди обіцяв купити.

– Ну от і не слухай нікого!

Дочекалася Люда зі станції техобслуговування Олексія, він там машину перевіряв, субота якраз була. Обід приготувала, дітей погодувала, а як Олексій приїхав, то і його за стіл.

– Ти що, Людо, сидиш, нічого не їси? – Запитав він.

– Так перекусила я.

– А ти ще зі мною за компанію.

– Та я вже тільки чай із тобою.

І ось сидять, чайком бавляться, Людмила подивилася, чи немає поблизу дітей, і каже:

– Знаєш, Льоша, що я сказати хочу…

– Ну-уу, кажи.

– Скільки разів я чула, що ти мене з двома дітьми взяв…

– Від кого?

– Від людей чула. Та що там, ти й сам так кажеш. Ось і друзі твої так вважають і родичі, сама чула, так і сказав: «Так, з дітьми взяв»….

– Ну, і що тут такого? Мені діти не в тягар.

– Я знаю. Тільки ось що тобі скажу, поправити бажаю: це не ти нас узяв, це ми з дітьми взяли тебе до своєї сім’ї, прийняли значить… розумієш? Тільки не ображайся…

– Хм, не ображаюся… А яка різниця?

– Льоша, ти хороший, іншого чоловіка я і не бажаю, але заради справедливості говорю це: у нас сім’я вже була, а ти один… ось, можна сказати, ми тебе й прийняли… з усією душею. І дуже раді.

Олексій напружився.

– Ну, казав я, а що такого? Так, і визнаю, що у тебе сім’я, можна сказати, а я один… мій Сашка з колишньою дружиною живе… я якось навіть не подумав, що тобі прикро буде…

– Та не прикро мені, Стьопка розмову почув, діти запитання ставлять, от і вирішила сказати… ну правда, Льоша, так справедливо буде. А далі сам думай, чи одружуватися тобі зі мною… з двома дітьми…

Олексій замислився.

– Знаєш, Людо, якось без задньої думки брякнув, не подумавши… А, по правді, так, у тебе родина… а тепер у нас буде спільна родина.

– Коротше, хай тільки спробують дорікнути мені, одразу виправлю, і не думай, я не запишався… хоча, трохи є.

– Ось чесно, зрадів, що не один, що ти… гарна і добра, вдома чисто, готуєш смачно, діти слухняні… ну ось мене й понесло. А одружитися… давай заяву подамо, думаю, наш випробувальний термін минув.

Людмила видихнула.

– Ой, Льоша, ніби гора з плечей! Вибач, але хотілося все з’ясувати, щоб потім недомовок не було.

– От і добре, давай і далі так: якщо є питання, разом обговорили, все вирішили, й далі живемо.

– Живемо, Льоша, живемо!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.