Ось що за покоління зараз! Я начебто і не стара ще, але від сучасної молоді перебуваю в шоці

Ось що за покоління зараз! Я начебто і не стара ще, але від сучасної молоді перебуваю в шоці.

Я маю дочку Віку. Їй скоро виповниться двадцять п’ять років. Минулого року моя Вікуся вийшла заміж.

Часи нині непрості, ось я і запропонувала молодій сім’ї допомогти. У мене від батьків є спадок у вигляді добротного приватного будиночка.

Будинку звичайно вже більше півстоліття, але він із гарного бруса. Усередині теж старий, звичайно, не євроремонт, але деякі меблі цілком ще придатні були. Ось я молоді запропонувала там оселитися.

Будиночок у межах міста. Там і транспортна розв’язка зручна та магазини. І свій невеликий город та двір із квітами.

Коли батьків не стало, ми три роки використовували будинок як дачу. Щодня туди не наїздишся – далеко. А ось влітку було саме те. Пожити на природі, покопатися на городі. Та й сусідів усіх ми там знаємо мало не з дитинства.

Ось наша молодь туди перебралася. Зручно тоді це було всім. Нам із чоловіком – бо тягар тривоги впав.

А то весь час якось переживаєш, як там батьківська хата порожня стоїть. Сусіди якщо щось серйозне трапиться, звичайно б повідомили, але це не те.

А Вікусі із чоловіком взагалі краса. І в побуті одразу один одного випробують і щодо фінансів теж зручно.

Живуть вони безплатно, комуналку платити тільки треба. Там із платежів лише рахунок за вивіз сміття та електрика. Загалом виходить не дорого.

Зиму молода сім’я начебто прожила добре. З усіх труднощів тільки що сніг почистити.

Навесні Вікуся мені похвалилася, що вони з чоловіком у городників гратимуть. Тільки самі розсаду вирішили не садити. У нас у місті куплять.

Ну, справи їхні, ми з батьком не ліземо, тільки збоку спостерігаємо. Коли до травня почалася спекотна городня пора, Віка покликала нас із батьком, щоб у якихось питаннях ми їм допомогли.

Молодь же нині до ладу і не знає, як правильно висаджувати треба. Нам не важко, ми приїжджали кілька разів допомагали що вони просили.

Літо промайнуло дуже швидко. Цього року ми з чоловіком вирішили, раз тепер дача наша зайнята, то з’їздимо ми в санаторій. Бо до ладу і не відпочивали з самої молодості. Ось повернулися ми, вирішила я до доньки в гості проїхатись.

От чесно, краще б не їздила! Така злість мене щось взяла. Абияк із собою справлялася, щоб до рукоприкладства не дійти.

Приїжджаю, отже, я і що бачу? Батьки завжди мали багато ягоди на ділянці. Тут тобі й смородина, і аґрус, і малина, і вишня. Плодові дерева теж є: груша, яблуня та слива.

І все це багатство з кущів вже відвалювалося, на землі валяється, гниє. Я стала на Віку кричати, що ж це за неподобство таке? Що ж вона за господиня? Де це бачено, щоби так продукти перегнивали! Нині час такий непростий.

А дочка дивується ще. Мовляв, як же це ми вдвох із чоловіком стільки зʼїсти мали. Я взагалі їй дивуюся! А варення наварити, а компоти? Розуму ні в одного, ні в другого не вистачило!

Що за діти такі безталанні! По двадцять п’ять років обом вже, а розуму як в таргана!

У країні невідомо, що завтра із зарплатами буде і продуктами, а вони так розкидаються. Запитала, а що там у них загалом з врожаєм? Ще й огірки садили з помідорами, і перець і кабачки.

А Вікуся каже, щось змогли з’їсти, частину вона колегам на роботі віддала просто так. А решту викинули. Тому що вони з чоловіком самі не впоралися. І, знову ж таки, жодних консервацій ніхто не робив!

Адже можна було і посолити огірки, та помідорів! А з кабачків із перцями лечо зробити чи ікру. Але ні, простіше ж “не морочитися”, як сказала дочка.

І головне ж вона вважає, що має рацію! Ще й огризається на мене! Каже, що з роботи приходить, і їй взагалі не до цих солінь.

Ага, втомлюються вони з чоловіком, сил немає. А раніше як? Адже ми й наші батьки якось справлялися. І працювати встигали, і город обробляли. Та ще й іноді худобу тримали!

А ці в офісах своїх день відсидять, а потім удома їм, чи бачите, ліньки щось робити. І це ще дітей не має. А коли діти з’являться, тоді що?

І їсти готувати, мабуть, перестануть, бо тяжко буде. Так з голоду й помруть вдвох. Додому повернулася, біля під’їзду зустріла приятельку-сусідку. У душі так кипіло, що не стрималася і з нею поділилася.

А вона каже, що я даремно себе так накручую. Мовляв, живуть окремо, їм все подобається, а тобі тоді яке діло. Ось скажіть мені, будь ласка, що це виходить? Мені все одно має бути, як там моя дочка живе?