– Ось такі родичі! – Свекри позичили гроші лише під відсотки

Ганна сиділа на дивані й розглядала аркуш паперу. Звичайна угода позики, надрукований на принтері. Сума, проценти, графік платежів.

Все, як у банку, тільки замість логотипа фінансової організації зверху стояло прізвище та адреса свекра, Бориса Петровича.

Чоловік спочатку увійшов у квартиру з таким виглядом, начебто виграв у лотерею. Денис розмахував пакетом.

– Дали! Двісті тисяч!

Дружина підвела погляд від документа.

– Бачила. Під сім відсотків річних. Твій батько вирішив, що ми для нього інвестиційний проєкт?

Чоловік скривився та опустився поряд. Радість зникла.

– Ань, а що ти хотіла? Вони ж у будь-якому разі допомогли.

– Допомогли? Серйозно? Банк теж міг так допомогти, тільки він хоч не вдає, що він твоя рідня!

Денис зітхнув. Чоловік відчув себе школярем, що провинився.

…А розпочалося все місяць тому. Спочатку начальник Дениса викликав його до себе та повідомив про скорочення преміальної частини зарплати.

Потім у їхньому старенькому автомобілі застукав двигун так, що механік розвів руками та назвав суму ремонту. А потім педіатр виписала дитині дорогі ліки через алергію.

Цифри в чеках змушували подружжя хапатися за серце. А ще була оренда за квартиру та інші обов’язкові платежі.

Їхні невеликі накопичення випарувалися ще раніше, коли Ганна лікувала зуби. Тоді здавалося, що гірше не може бути. Як вона помилялася!

– Мої батьки дали б скільки могли, – промовила жінка тихіше. – Але ж у них пенсія маленька.

– Знаю. Тому я й пішов до своїх.

Ганна згадала той візит. Вони приїхали до свекра увечері. Лідія накрила стіл, дістала припасені солодощі для онука. Денис довго м’явся, поки батько сам прямо не спитав.

– Що трапилося? По обличчю бачу, проблеми.

Чоловік почав пояснювати. Оренда, ремонт машини, дитячі ліки, скорочення зарплати. Потрібно двісті тисяч, щоб протриматися кілька місяців. Він знайде підробіток, вони викрутяться.

Борис Петрович слухав мовчки, кивав. Лідія охала, хитала головою. Ганна подумки повторювала одне слово: будь ласка.

– Я подумаю, – сказав свекор.

Наступного дня він зателефонував до сина і сказав увечері прийти. Тоді Денис ходив уже один, і розмови Ганна не чула.

– Я дам тобі в борг, але за угодою. Я складу документ, пропишу все, як слід. Відсотки будуть нижчими за банківські, але вони будуть. Це дисциплінує. І застава потрібна.

Денис завмер. Застава? Яка застава?

– Вашу машину оформимо, – пояснив він. – Якщо не повернете, то вона наша. Але ви повернете, я у вас вірю.

Денис кивнув головою. Надто швидко кивнув, подумав він потім. Ніби поспішав, доки батьки не передумали. Але потім таки уточнив.

– Тату, ти серйозно? – Видихнув він. – Ми ж родина.

Борис глянув на сина суворо.

– Саме тому я й роблю все правильно! Щоб не було потім образ та непорозуміння. Гроші псують стосунки. Угода їх зберігає.

Лідія мовчала, роздивлялася скатертину. Денис зрозумів, що мати проти такої схеми, але сперечатися із чоловіком не стане. Ніколи не стане.

Далі батько видрукував угоду. Два аркуші тексту. Денис підписав, навіть не читаючи. Батько перерахував пачку купюр, передав. Угода відбулася.

І ось тепер Ганна сиділа з цією проклятою угодою і відчувала, як усередині зростає образа.

– Твій батько бухгалтер, – сказала жінка. – Але ж він забув, що колишній! Людиною залишитись не забув?

Чоловік схопився.

– Досить, Аню! Вони ж допомогли! Де б ми взяли таку суму?

– Допомогли? Вони нас у боргову яму засунули!

– Подумаєш, сім відсотків!

Ганна злісно засміялася.

– Подумаєш? Ти рахував, скільки переплатимо?

Чоловік замовк. Не рахував. Жінка дістала калькулятор та показала цифру на екрані.

– Ось стільки. Якщо гаситимемо, як за графіком. А якщо затримаємо бодай раз, твій татко припише пеню. Там пункт є такий, прочитай угоду на дозвіллі.

Денис сів назад. Голова боліла. Вдома дитина вимагала уваги, дружина перетворилася на фурію, батьки раптом стали кредиторами. Денис відчував, що життя пішло наперекіс.

Наступні тижні проходили складно. Подружжя рахувало кожну гривню. Ганна вивчала вакансії та зрозуміла, що виходити на роботу доведеться раніше, ніж планувала. Декрет закінчиться за пів року, але чекати не можна.

– Я знайшла няню, – сказала вона чоловікові. – Вісімсот гривень на день.

Денис кивнув головою.

– Домовляйся.

Жінка дивилася на нього і не впізнавала. Раніше б чоловік сперечався, переконував почекати, хвилювався. Тепер просто кивав. Втома з’їдала їх обох.

Ганна вийшла працювати секретарем у невелику фірму. Графік щільний, середня зарплата. Поверталася додому пізно, стомлена.

Няня зустрічала біля дверей зі звітом про проведений день. Дитина спала. Жінка заходила до дитячої, дивилася на сина та плакала.

Денис теж не сидів склавши руки. Влаштувався вантажником на склад після основної роботи. Приходив додому до півночі, падав на ліжко без сил. Вранці підіймався з будильником і знову йшов заробляти.

Подружжя перетиналося тільки за сніданком, коли обмінювалися короткими репліками про справи. Романтики більше не було, була угода позики, та графік платежів.

Перший платіж Денис відніс батькам особисто. Борис перерахував купюри, заніс суму в блокнот, розписався. Все чинно.

– Молодець, синку. Я вірив у тебе.

Чоловік промовчав. Повернувся додому похмурий.

– Відніс? – спитала Ганна.

– Відніс.

– Що сказали?

– Похвалили.

Жінка пирхнула.

– Звичайно, похвалять! Ти ж прибуток приніс! Гарний позичальник.

Чоловік не витримав, підвищив голос.

– Що ти хочеш від мене? Я ж не винен, що так сталося!

– Ти винний, що погодився на їхні умови! Міг відмовитись!

– І що потім? Залишитися без грошей?

– Краще б без грошей, аніж з такими родичами!

Сварка спалахнула неабияка. Сусіди стукали у стіну. Дитина прокинулася і заплакала. Ганна кинулася до ліжечка, Денис зачинив двері й пішов гуляти.

Відносини зі свекрами зіпсувалися остаточно. Раніше Ганна заходила до Лідії попити чай, побалакати. Тепер уникала візитів. Борис Петрович дзвонив раз на тиждень, нагадував про платіж. Наче вони забудуть.

Лідія намагалася налагодити контакт. Приходила у гості з гостинцями для онука. Ганна приймала холодно, однозначно відповідала на запитання. Свекруха йшла засмучена.

– Чому ти так із мамою? – питав Денис. – Вона ж не винна.

– Мовчала, отже, згодна, – відрізала дружина.

Минуло три місяці. Денис знайшов кращий підробіток, припинив розвантажувати фури. Ганна звикла до няньки, вже не плакала ночами. Дитина росла, алергія відступила. Начебто життя налагодилося. Тільки шлюб тріщав по швах.

Подружжя майже не розмовляло. Кожен жив своїм життям. Денис пропадав на роботі, Ганна займалася дитиною та будинком. Пов’язувала їх лише угода позики, що висіла над головою дамокловим мечем.

Якось Ганна гірко посміхнулася і сказала чоловікові:

– Твої батьки хотіли навчити нас фінансовій відповідальності. Навчили! Тільки заразом зруйнували нашу родину. Тепер ми відповідальні, але чужі один одному.

Денис мовчав. Сперечатися не було сил. Дружина мала рацію. Гроші вирішили нагальні проблеми, але створили прірву між ними.

– Може, заплатимо достроково? – Запропонував чоловік. – Візьмемо кредит у банку, закриємо борг.

– Щоб замість одного боргу здобути інший? Геніально!

– Тоді що?

– Твоїх батьків я вибачити не зможу. Ніколи! Вони вибрали гроші замість нас. Нехай їхні відсотки їм у старості гріють душу!

Чоловік мовчав. Захищати батьків не хотілося. Занадто багато болю вони принесли своїм правильним підходом та фінансовою грамотністю.

Ще дев’ять місяців! Дев’ять платежів! Дев’ять нагадувань про те, що сім’я буває різною. Буває та, що у біді простягає руку без умов. А буває та, що простягає угоду під відсотки! Нам не пощастило…

Як вам угода? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!