– Ось тобі й нелюбий онук…

Бабця Валерку не любила, не признавала.

– Не наш він, не наш, – казала Ганна Федорівна у крамниці жінкам.

– Ганно, та як не ваш? Ну ти глянь, викапаний твій Василь.

– Не можу я, жіночки. Я розумом розумію, що Василя син, а серцем ні. Ось від дочки, то так – онуки. А від сина не можу прийняти.

– Та й росте не з нами. Хоч і ніби бігає, лопоче там щось, «баба, баба»… А от не можу! Як гляну: ну Суржанівська порода, не моє не рідне.

– А воно й справді так, – каже інша жінка. – Ось у мене мама, покійниця, бувало, Марійку мою скрізь поцілує, потішить, все для неї зробить, а брата Юрки дітлахів, начебто, не дуже. Ну, онуки та онуки.

– Бувало Юрко образиться, викаже. А та йому скаже, не ображайся, мовляв, синку, від дочки я точно знаю, що своє, а від тебе… ти вже вибач.

– Та й у мене так!

– І в нас…

– Ой, баби, та я й сама цим грішу. У доньки вже який красень, – і очі, і носик, і вушка, і ямочки на щічках. Не налюбуємося з дідом. А від невістки не можу. Ось розумію, що синів, а не можу.

– Мало того, що на їхню породу, так ще завжди сопливий і брудний. Стану їй говорити, що за дитиною дивитися треба, та пирхає, мовляв, не встигаю. Сину вашому, каже, чистоту подавай у хаті та гарячої їжі. Коли мені ще за малим дивитися?

– Я їй говорю, а як же інші? Інші ще й працюють. Ось раніше жінки на дійку прибігали до четвертої ранку. Бувало, тісто поставлю на хліб, вимішаю, залишу на столі, щоб підійшло, піч вже витоплена, залишається тільки хліба туди посадити, а мені бігти треба на ранкову дійку.

– Я Антоніну бужу, а вона що, дитина, спить на ходу. Одного разу ось так залишила її, та діду наказала, щоб дивився, а він немічний уже був. Ну думаю, допоможе дівчинці хліб в піч поставити.

– Ось як серце чуло, попросила Дарію прикрити мене, якщо що, і побігла додому. А вона спить сердешна, тісто по всьому столу розтеклося, на підлогу мало не звисає, у волосся їй залізло, спить моя доня, та солодко так… голівку поклала на руку. Ой!

– Тату, ну ви що? – Кажу.

– А я що? – Запитує.

– Чого за тістом не дивитесь?

– А що за ними дивитися? Не втече. – Повернувся і пішов та ще й в одному спідньому.

І розмова з дітей від синів плавно перетекла в інше річище.

Ганна Федорівна тихенько пішла додому, розуміючи, що вона не одна така, що повно жінок, які не сприймають онуків від невістки.

Валерка ж, навпаки, до бабусі тягнувся. Здавалося йому, що до батька ближче він так стає. Поїхав батько на заробітки. Давно вже, він ще був маленький.

Поїхав і не повертається довго. А він, Валерка, на батька чекає і любить. Листи йому пише і бабусі Ані приносить.

Мамка сказала, що тільки стара карга знає, де чорти носять його недолугого татуся. Але Валерка знає, що мати любить тата.

Просто від образи, що він її із собою не взяв, говорить так про нього та про бабусю Аню.

А як би він її взяв? Валерку куди? Теж має розуміти. Іноді мамка кричить, що він, Валерка, зі своїм татом, зіпсували їй все життя. Що вийшла б вона за Ваньку заміж, народ ила б йому купу дітлахів і каталася б, як сир у маслі.

Валерка спробував сир у масло покласти й покатати у своїй вантажівці, що йому баба Аня на день народження подарувала, ох і кричала тоді мамка…

Хотіла викинути. Але Валерка вчепився у подарунок. Здавалося йому, що то батько подарував. Та так і було, вантажівка-то, мабуть, дорога, це тато бабусі Ані грошенят надіслав, Валерці на подарунок. А мама розкричалася: викинути, викинути.

Ось покатав Валерка сир у маслі у своїй вантажівці й нічого не зрозумів, навіщо мамка хоче такого життя? Що їй не подобається?

Ех, приїде батько з заробітків, ось тоді вони й заживуть, краще за всіх, і перестане мамка шкодувати, що не вийшла заміж за того Ваньку.

Прийшов Валерка до бабки, а в неї Галка в гостях, його сестра двоюрідна. Розпещена небагато. Але їй можна пробачити, вона маленька, молодша за Валерку на два роки.

– А мені бабця подарувала ляльку. Ось, – і показує Валерці язика. А Валерці-то що? Він ляльками не грає.

– А баба мені зараз млинці пектиме, зі сметаною, – не заспокоюється дівчисько.

– Чого це тобі? Усім, – каже крізь зуби бабуся. Все ж любить вона Валерку, он Галку на місце поставила.

Посидів Валерка для пристойності, чай попив із млинцями. Запитав у бабусі, чи не треба чого допомогти? І пішов.

– Фу, дякувати Богові, пішов, – почув Валерка, прикриваючи двері, голос сестри. Справді, бабусю сидить і сидить, як сич.

– Мовчи вже, от виросла!

Заступилася бабуся, потеплішало на душі у Валерки. Любить, значить, свого онука.

Бабуся Аня в цей час лаяла внучку:

– Чого базікаєш? Навіщо? Він ще за поріг не ступив, вона своїм язиком ляпає, підуть плітки по селі, ось я тебе тоді кропивою.

– Ні, не шмагатимеш кропивою.

– Це ще чому?

– А ти мене любиш, я твоя єдина улюблена онучка. Я твоя красуня, розумниця, – залазячи до бабусі на руки казала внучка.

– Ах ти ж, моя хороша, ах ти ж моя улюблена.
***
Не дочекався Валерка батька. Поїхав той на свої заробітки й ніс не каже. Мати заміж вийшла за дядька Миколу, дядька Вані брата двоюрідного. Нічого мужик, добрий, Валерку не ображав.

Не любив, звісно, ​​як своїх двох, що мамка йому народ.ила, але й не ображав. Як із рівним, із Валеркою спілкувався. І навіть бабуся, мама дядька Колі, дуже добре ставилася до Валерки.

Все гаразд у Валерки було. Бігав так само до бабусі. Лише листи вже не писав для батька. Перед армією дізнався Валерка, що у батька давно своя родина, діти. Сюди він не їздить, зате баба Ганна до нього регулярно їздить в Закарпаття.

Спочатку прикро стало Валерці. Запитав у бабки, чому не сказала? Адже він, Валерка, чекав, листи писав …

Бабця відмахнулася, мовляв, пустощі це. Он усі листи його, у тумбочці лежать. А що до батька, то він аліменти матері добрі платить. А вона на ті аліменти дітей від чужого мужика ростить.

Прикро стало Валерці. Пішов він тоді й хильнув лишку, вперше і востаннє в житті. А потім лаявся: на мамку, на бабу, на батька.

Мамка кричати почала, всіляко обзиватись, та дядько Коля прикрикнув на неї та в гараж його відвів. Там Валерка плакав. Він у дитинстві навіть не ревів, а тут…

Прорвало ніби, все розповів дядькові Колі. Як пацани над ним у школі сміялися, безбатченком називали, казали, що мамка його нагуляла і в пелені притягла.

Так Валерка навчився давати здачі. А ще, щоб довести всім, що він не такий, що в нього теж, як у всіх, є батько та дві бабусі, ходив він до бабусі Ганни у гості.

Відчував, що вона не радіє йому, а ходив уперто і листи батькові писав, які бабка в тумбочку ховала. Не знає він, як це, з татом жити, не знає.

Дякувати дядькові Колі, хоч трохи дав відчути, як це, коли батько поряд. Нехай не було любові батьківської, але все ж таки…

Плаче Валерка, образу свою дитячу виплескуючи, витирає скупу чоловічу сльозу дядько Коля:

– Ти ось що, ну того, ти мені, Валерко, як син. Та що там як… Ти і є син мій, старший, чуєш? Син ти мій, Валерко. Нехай не я твій рідний батько. Але я з твоєю мамкою і з тобою десять років пліч-о-пліч, так що…

Сидять мужики один проти одного, тримаються руками за шию, лобами уперлись і плачуть:

– Синку!

– Батю!

– Синочку, сину!

– Тату!

Побачила мамка таку картину, хотіла кричати за біленьку, що стоїть відкоркована, та передумала. Зачинила тихенько двері в гараж і пішла. Звеліла молодшим не лізти, там батько з братом чоловічі розмови ведуть.

Забіг Валерка перед армією до бабки все ж таки попрощатися. Та сиділа губи підібгавши, але все ж благословила, побажала легкої служби.

Галка ж, коза кручена, сказала, що, дякувати Богові, дядько відмучився, аліменти не треба тепер платити, чужих дітей тягнути. Бабуся промовчала.
***
Служба пролетіла, як один день. Змужнів Валерка – радіють мамка з батьком. З того самого дня, як у гаражі сиділи, тільки так і називає Валерка дядька Колю. А він його з гордістю сином кличе. І ніхто не дивується, начебто так і треба.

Бабуся Тася, мама батька, теж пишається онуком старшим. Він рукатий, Валерка. Все в руках горить. Он, не встиг з армії прийти, вже паркан лагодить у бабусі.

Галка у бабки оселилася, сестра двоюрідна, і Валерці веліла не ходити… Що йому там робити?

– У батька твого сім’я давно своя. Та ще треба розібратися, чи твій він батько? Чи тому синові аліменти платив…

Бабця й цього разу промовчала. А Валерка більше й не пішов.

Одружився Валерка, працює. Будинок батьки допомогли купити у райцентрі. Та й самі, забравши бабу Тасю, туди перебралися. Машину купили, двох дітей народ.или. Живе, горя не знає.

Тут спину прихопило. Батя ще лаявся, що він, Валерка, сили не чує, важке тягає, прихопить, мовляв, спину. Так і сталося. Шаркає, як «старий на процедури» лікарняним коридором, чує голоси гучні.

Жінка мало не верещить:

– Моя яка справа? Ви лікарі, ось і лікуйте. Я куди її заберу?

– Дівчино, ви розумієте, що якщо вашій бабусі догляд хороший домашній надати, вона видужає?

– Ага, зараз. Горщики я ще не тягала. Ви повинні лікувати!

– Немає підстав тримати Ганну Федорівну довше, розумієте? Якщо ви відмовляєтесь від бабусі, тоді потрібно у будинок для людей похилого віку оформляти…

– При живих дітях та онуках, тьху безсовісні, – встряє третій голос, – як не соромно, Галю? Бабця тебе виняньчила, порошинки здувала, а ти…

– Оформляйте, – звучав байдужий голос двоюрідної сестри, – я підпишу документи.

Валера увійшов у кабінет:

– Не треба нікуди оформляти нікого, я заберу бабусю!

– Ви, власне, хто, юначе?

– Онук рідний.

– І документи є?

– Звісно, ​​- посміхнувся Валера. – Аякже.

Галя окинула його зневажливим поглядом:

– О-о-о, з’явився, не запилився. Чує, що спадком запахло. Тільки дулю тобі, Валерко. Бабця мені будинок і все-все-все давно переписала, – і Галя вискочила, грюкнувши дверима.

Забрав Валерка бабку. Мати тільки головою похитала, пам’ятаючи, як у дитинстві ходив Валерка до Ганни Федорівни, думаючи, що бабуся любить його, а та потім усім тріпала, що не може терпіти, як приходить хлопець, не виносить вона його.

Бабуся ожила, ходити сама почала. Все у Валерки вибачення просила, правнуків допомагала виховувати, любила обох.

А як час бабці прийшов, то Галя навіть попрощатися не прийшла.

– Ось тобі й нелюбий онук, – у селищі довідалися, що Ганна Федорівна у Валерки доживала. Стоять, у магазині пліткують.

Ті, хто онуків на коханих і не коханих ділять, задумалися: а що, як вийде, як у Ганни Федорівни, га?

– Зваж, Катюша, мені цукерок більше, онукам віднесу…
***
Отак у житті буває. Улюбленій внучці, від дочки народженій, всю душу віддавала. А онукові від сина – нічого.

Навіть не вважала за онука, хоча бачила, що копія її син, а не могла пересилити себе. Зате решту життя з нелюбим онуком провела. І в останній шлях провів теж він…

А ви що скажете стосовно онуків? Поділяєте їх на доньчиних та невістчиних? Поділіться своїми міркуваннями в коментарях, ставте вподобайки!