Ось він і прилетів, отой кривий, що завжди повертається…

– Костю, як так? Ми ж домовилися, – дивувалася Аліна.

– Вони не зобов’язані, розумієш?! Це наші з тобою справи!

– Це вони тобі так сказали? – тихо спитала Аліна.

Костя мовчав.

– А ти їм не син, так? Чужий зовсім дядько? – запитала Аліна.

– Саме так! Дядько! Як ти зволила висловитись! І тому сам уже повинен про такі речі думати, а не на тата з мамою сподіватися! І, знаєш, вони мають рацію, – заявив Костя.

– Ні-і-і! Тут річ в іншому! У цьому випадку вони вчинили дуже погано! Вони підвели інших людей, котрі їм повірили! – сердито промовила Аліна.

– Ти перекручуєш факти!

– А ось і ні!

– Так!

***

– Ми розлучилися, – оголосила Аліна своїй подрузі Насті.

– Як?! – Не повірила Настя.

– Не знаю, як. Лаялися, лаялися і зрозуміли, що нам треба розлучитися, – сумно промовила Аліна.

– Як шкода! Костя дуже гарний… Ви красива пара! Невже, все?

– Не знаю…

Аліні було дуже сумно. Вона відчула, як по її щоках потекли сльози та закапали на стіл. Прямо на щойно надруковані документи. Адже Аліна з Настею були не лише подругами, а й колегами. І перебували на роботі.

– Не реви! – Сказала Настя і рішуче висмикнула з-під потоку Аліниних сліз свіжонадруковані акти. – Перемелеться, мука буде. Значить, не доля!

Настя склала документи в теку, а потім сумно зітхнула і, сівши на стілець поряд з подругою, що плаче, міцно обійняла ту за плечі та притиснула до себе.

…Пів року тому, сидячи на цих стільцях за цим же столом, вони обговорювали майбутнє весілля Аліни.

Аліна – дівчина серйозна, ґрунтовна, пунктуальна, обов’язкова, сумлінна та дуже молоденька. Їй двадцять три роки й вона, нещодавно закінчивши університет, та влаштувалася на роботу.

Ще Аліна, за всіх перерахованих якостей, наївна і довірлива. І тому Настя, яка була на шість років старша, трохи турбувалася за неї.

– Не можна всіх судити по собі, – часто повторювала Настя після того, як подруга вкотре розчаровувалася в людях.

– А як треба? – Запитувала Аліна. – Якщо я пообіцяла людині зателефонувати, я зателефоную! Адже він чекає, хвилюється.

– Навіть якщо мені нема чого йому сказати, то я все одно подзвоню і скажу, що, мовляв, вибачте, ваше питання сьогодні вирішити не вдалося, швидше за все, завтра чи в четвер. А інші як роблять? Не дзвонять взагалі! Ігнорують. Я ж хвилююсь! Чекаю.

– Ну, вони вважають, що якщо питання не вирішене, і сказати їм нічого, значить і дзвонити тобі нема чого.

– Ну, ми ж домовилися! Я чекаю на дзвінок! – гнівається Аліна. – Так не можна. Я ось, наприклад, збожеволію, якщо думатиму, що людина чекає мого дзвінка, а я йому не дзвоню.

– Не всі такі, як ти, – махає Настя рукою. – Треба бути простішим.

– А пообіцяти, що підемо в кіно, і не піти, як моя двоюрідна сестра нещодавно? – продовжує обурюватись Аліна.

– Ходімо, каже, розвіємося, гарний фільм подивимось на вихідні… Я свої справи спланувала, звільнила вихідний, а вона…

– Що вона?

– Не дзвонить, не пише. Тиша! Сеанс вже за дві години, пишу їй, а вона каже, що гуляє з подругою в сусідньому місті.

– Про кіно зі мною жодного слова. Ну як? Написати мені було не можна по-людськи? Чому я дізнаюся про це так пізно і з власної ініціативи?

– Та вона, мабуть, тобі запропонувала і тут же забула, раз більше не подзвонила, – хихикнула Настя. – А ти, як дитина. Так і не заснеш всю ніч.

– Е-ех… тобі смішно… А в мене таке часто стається! – Дорікнула подрузі Аліна. – Скільки випадків ще зі школи пам’ятаю!

– Була в мене подружка Люда, не знаю де вона зараз, не спілкуємось після школи. Бувало, дзвонить, зве на прогулянку. Мене та ще хлопця, який з нами дружив.

– Домовляємось про точний час. Виходимо. Її немає. Стоїмо чекаємо, чекаємо, мерзнемо, ходимо туди-сюди … А вона виходить за сорок, повідомляє, що голову мила, ванну приймала.

– Та, трясця її матері, ванну!? Ти ж дзвонила, всіх кликала, ти що, не знала, що тобі мити голову?! А вже ванну навіщо приймати?

– Що, іншого часу не знайшлося? І все з усмішкою, хихоньки та хаханьки … Так було не раз. І її не бентежить, що на неї чекають люди. Може так і треба жити, га? Скажи, Насте?

– Ні, це перебір, – відповіла Настя, ховаючи посмішку. Вона все ж таки вважала, що Аліна все бере занадто близько до серця і не варто тріпати свої нерви через дрібниці.

– Мене постійно підводять, намагаються обдурити, дивляться в очі й брешуть!

– Та як тебе не дурити? Вони бачать, що ти така божа кульбабка, добра, наївна і довірлива, от і не можуть утриматися… – посміхнулася Настя.

Але Аліні було не до жартів. Її дуже засмучувала необов’язковість, несерйозність та неакуратність деяких людей, а іноді й відверте нахабство.

…Дружили та спілкувалися подруги три роки. За цей час Настя вийшла заміж. Аліна ж зустріла “свою долю” зовсім нещодавно.

З Костянтином вони познайомилися в автобусі. Костя їхав увечері з роботи і заснув, сидячи на сусідньому сидінні, поряд з Аліною.

Автобус заїхав на асфальтовий п’ятачок перед автостанцією, зупинився та відчинив двері, щоб висадити пасажирів. То була кінцева.

Аліна, підводячись із сидіння, побачила, що чоловік міцно спить і навіть не зрозумів, що приїхав. Звичайно ж вона не змогла цей факт залишити поза увагою і легенько зачепила чоловіка за плече.

Він розплющив очі й, подивившись на Аліну сонним поглядом, подякував дівчині та поспішив до виходу.

– Ви мене розбудили, а я навіть не врубаюся, що я не вдома, думаю, а де моя ковдра? — посміхаючись і позіхаючи на весь рот, промовив Костя. Вони разом з Аліною йшли до платформи заміських електричок.

– Напевно, ви подумали, що проспали на роботу, – усміхнулася Аліна.

– Мій собака захворів, – серйозно сказав Костя. – Я вчора пізно ввечері возив її на таксі до чергового ветеринара, поки прийом, рентген, аналіз взяли, поки повернулися назад…

– Слава Богу все обійшлося. Приїхали ми з нею додому, а спати вже ніколи, ось я й не виспався.

– Як почувається ваш пес? – Запитала Аліна.

– Йому вже краще, спить, – сказав Костя. – З ним зараз моя мама. Вона взяла на роботі відгул… Мене Костянтином звати, а вас?

Так вони й познайомились. Виявилося, що вони ровесники. І Костя теж цього року закінчив вищий навчальний заклад і влаштувався на роботу.

Через пів року Костя зробив Аліні пропозицію. У наступні вихідні обидві сім’ї зустрілися, щоб познайомитися та обговорити майбутню урочистість.

– Давайте витрати поділимо навпіл, – запропонувала мама Аліни. – Ми беремо на себе покупку весільної сукні, оплату діджея чи тамади, це як вирішать молоді, і оплату послуг фотографа.

– Ну, тоді за нами ресторан, автобус для гостей, авто для молодят і обручки, – сказав тато Кості.

– Ну… Каблучки я й сам можу купити, – бентежачись, промовив Костя.

– Виходить, вирішено? – усміхнувся тато Аліни.

Батьки Кості кивнули.

– Ми домовилися, що батьки нам жодних подарунків не даруватимуть, – розповідала Аліна Насті. – Просто допоможуть організувати весілля, – це і буде їхній подарунок.

– А може, краще було б просто у вузькому сімейному колі? Навіщо така урочистість? – спитала Настя.

– Не варіант, – похитала головою Аліна. – У нас родичів повно, які просто мріють приїхати на свято, від них ніяк не приховати моє весілля, хі-хі…

– Мама дуже тісно спілкується з ними. Не покличеш – образяться. Та й у Кості мама з багатодітної родини, всі родичі поряд живуть, напевно, теж приїдуть. Коротше, ціла юрба народу планується, ми порахували.

– Аааа… Зрозуміло… А ми по-тихому розписалися. Тільки ми та батьки, більше нікого. Це наше свято, і я ні про що не шкодую, – усміхнулася Настя. – Ні тамаду, ні діджея не хотіли, занадто шуму багато.

– А ми ось ніяк не можемо вирішити, тамаду нам наймати чи діджея? – задумливо промовила Аліна з таким серйозним виглядом, що Настя засміялася.

Аліна, дивлячись на подругу, теж не втрималася і засміялася сама. Вона була щаслива, адже незабаром її весілля!

Ішов час. Молодята подали заяву, день весілля наближався. Аліна з мамою обрали ведучого на свято, фотографа, внесли передоплату. Домовилися про візит до візажиста та перукаря.

Залишалося тільки купити сукню. Цим вони й збиралися зайнятися найближчими вихідними. Дещо Аліна вже приміряла, довго думала і нарешті визначилася. Залишилося тільки поїхати в салон та купити.

– Костю, ну як там, твої батьки обрали ресторан? Забронювали? – турбувалася Аліна.

– Не хвилюйся, все під контролем, – ухильно говорив Костя.

– Костю! Що під контролем? Час бронювати! Зайнято все буде, – мало не плачучи журилася Аліна.

– Не хвилюйся, кажу тобі, час ще є.

Мама Аліни, та й тато, теж уже турбувалися.

– Запитай Костю, що там із рестораном? Це основне! А якщо не буде місця, де свято проводити? – казала мама Аліни.

– Я знаю… Але він увесь час каже, що ось прямо зараз, та все ніяк… – засмучувалася Аліна. А мама хитала головою. Часу до весілля не залишалося.

І тут, одного дня, старанно ховаючи очі від Аліни, Костя повідомив, що його батьки… купили машину. Ту, про яку давно мріяли. Гроші витрачені й тому весілля, напевно, доведеться відкласти.

– Від… відкласти? – Затнулась Аліна. Вона втратила мову.

– Розумієш, вони дуже давно мріяли саме про цю машину. А в салоні акція… Лише кілька днів, розпродаж. І колір, і марка… І вони… Загалом їм грошей не вистачило і довелося навіть узяти кредит, – затинаючись, промовив Костя.

– А ми?

– Ну… Я обурився, а вони мені сказали, що весілля може й зачекати. А взагалі, що я давно дорослий і повинен сам…

– Але ж вони мали оплатити ресторан… Вибрати… Домовитися… Вони ж обіцяли! Мої батьки вже й передоплату внесли, яку тепер, мабуть, не повернути!

Аліна говорила, а сама відчувала почуття під назвою дежавю. Знову, в сотий раз, вона дивувалася тому, як можна було так вчинити? І чому не сказати відразу, по-людськи? Вони ж домовились!

Слово за слово Аліна з Костею посварилися. З одного боку Кості було ніяково перед Аліною, а ще більше перед її батьками.

А з іншого він розумів, що батьки мають рацію, що він дорослий, а значить дійсно повинен сам розраховувати на свої сили, а не чекати на допомогу мами та тата. Але вийшло хріново, – це факт!

– Мама дзвонила і фотографу, і тамаді, передоплату повернути не можна. Від візажиста та перукаря тільки можна відписатися, там передоплати не було,- сказала Аліна Насті.

– Так… Неприємна ситуація… – промовила Настя.

– А Костя мені вчора подзвонив. Ми зустрілися, поговорили…

– Ну, і? Помирились? – Завмерши, запитала Настя.

Настя кивнула.

– Костя хоче взяти кредит на оплату ресторану. Жодних лімузинів нам не треба. І автобус для гостей, гадаю, можна виключити.

– Кредит? – перепитала Настя.

– Так. Костя сказав, що мене дуже любить. І весілля відбудеться. І щоб мої батьки не втратили своєї передоплати, дату міняти не будемо. Не такі там великі гроші, розплатимося.

– Ось і правильно, ось і молодець! По-чоловічому вчинив! – Похвалила Настя.

Весілля відбулося. Все пройшло чудово. Настя також була присутня. Наступного дня подруги обговорювали свято на роботі.

– То й була та машина, яку купили батьки Кості? – Запитала Настя Аліну. – Вони ж приїхали на ній? Красива…

Батьки Костянтина приїхали до РАЦСу, були присутні на реєстрації й одразу поїхали. Родичів з їхнього боку на святі теж не було.

– Так… Вона. Колір у неї й справді не звичайний, рідкісний. Я ось думаю… А воно того варте? – сумно спитала Аліна.

– Тепер у батьків із Костею натягнуті стосунки. І мені щось спілкуватись з ними не хочеться. Наш весільний банкет у ресторані коштував разів у двадцять дешевше за ту машину… Але вони вибрали авто.

– Дуже не гарно вийшло, – погодилася Настя. – А жити де будете?

– Поки що у моїх батьків. Розплатимося за кредит, винайматимемо.

– Ну й добре, – усміхнулася Настя. – Ти не думай про цю ситуацію. Що було, то було. Тобі жити не з ними, а з Костею. А він вчинив гідно.

– Ага, – погодилася Аліна. – Тільки сумно починати родинні стосунки на такій ноті. Не по-людськи якось…

Минув час. Костя та Аліна виплатили кредит, переїхали від батьків, почали винаймати окрему квартиру.

Якось Кості зателефонувала мати в сльозах і розповіла, що їхню машину викрали.

– Уявляєш, вони оформили страховку не на весь термін кредиту, – розповідав Костя Аліні. – Наче зла доля, ось тільки закінчилася страховка і машину викрали. Заяву в поліцію подали, але платити за кредит доведеться однаково.

– І що каже поліція? Не знайшли машину? – Запитала Аліна.

– Ні, – розвів руками Костя.

– Так… Неприємна ситуація, – сказала Аліна і замислилась. Вона подумала про те, що ці самі слова говорила її колега і подруга Настя три роки тому. Тільки зовсім з іншого приводу. Ось він і прилетів, отой кривий, що завжди повертається…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!