– Ось воно – справжнє щастя! Яка ж я була недолуга! Мамо, навіщо ти так зі мною! – Сльози градом полилися з очей Оксани

– Ох, як я вже втомилася. Я спати хочу, хочу полежати, відпочити, моїх сил більше немає. У квартирі ніби Мамай пройшов, їжа зникає зі швидкістю світла, божевільня, – Людмила Анатоліївна з самого ранку скаржилася дочці на нелегку долю.

Вона поставила чайник на плиту, хотіла випити кави, щоб хоч трохи підбадьоритися.

Зазвичай Людмила Анатоліївна справді не вставала так рано – на годиннику була дев’ята ранку. Вона давно вже була на пенсії, та після виходу на заслужений відпочинок не працювала жодного дня.

Не бачила сенсу. Пенсії цілком вистачало, а працювати у похилому віці, щоб допомагати дітям та онукам, не входило в її плани. Занадто вона любила себе. Себе, свою свободу, та свій вільний час.

Жила вона з дорослою дочкою Оксаною удвох. Чоловіка не стало давним-давно, а старший син Дмитро із сім’єю жив у іншому місті.

Оксана перебивалася випадковими заробітками, не напружуючись при цьому. А навіщо? Квартира у мами хороша, ремонт свіжий, продукти мати купує сама, комуналку теж оплачує. А вже на свої бажання Оксана завжди напрацює.

Якоїсь серйозної мети та прагнень не було. Її влаштовувало абсолютно все.

Заміж вона ніколи не прагнула, і що старша ставала — то менше її туди тягло. Їй і так було добре та зручно.

Дивна річ, але про дітей Оксана теж не замислювалася. Попри досить зрілий вік – тридцять п’ять років – думки про потомство чомусь викликали в неї скоріше негативні відчуття, а не радість та захоплення. І все це через вплив матері.

– Я взагалі не розумію, для чого вставати так рано? Невже вони не можуть поспати до обіду, як усі нормальні люди? Ще й галасують, і нам із тобою спати не дають, – Оксана у всьому погоджувалася з матір’ю.

– Ох, доню, і не кажи. Після таких гостей я буду, напевно, ще тиждень приходити до тями.

– Ось чому я не хочу жодних дітей. Надивлюся на бідолашного Дімку, і все бажання, як рукою знімає. Метушня, галас, нескінченні справи.

– То нагодуй їх, то помий, то купи їм щось. Спати не дають, відпочивати нормально не дають, жити спокійно не дають. Жах! Навіщо взагалі потрібні діти? Не розумію.

Людмила Анатоліївна схвально кивнула, та продовжила свою ранкову рутину. Чомусь вона ніколи навіть не намагалася переконати дочку у зворотному. І її тверда впевненість у тому, що сім’я та діти – це зло, зовсім влаштовувала матір.

Сама вона свого часу і заміж вийшла, і двох дітей мала. Їй добре – вона старість зустрічає не на самоті. Дочка з нею, син теж час від часу приїжджає. Краса.

Але чомусь про майбутнє доньки Людмила Анатоліївна зовсім не замислювалася. Мабуть, егоїзм і страх залишитися під старість років віч-на-віч із собою, були сильнішими, ніж любов до дитини.

Адже жодна мати в здоровому глузді не побажає доньці залишитися старою дівою або, ще гірше, не пізнати радість материнства.

Але Людмилу Анатоліївну нічого не бентежило. Оксана, наче служниця, робила по будинку практично всі справи, прибиралася, готувала. Дуже зручно. Та й чи багато їм треба двом?

Мати сама, по тихому, усі ці роки поступово переконувала дочку, що в неї й так у житті все гаразд.

– Навіщо тобі чоловік? – говорила вона щоразу, коли мова заходила про чергову подругу Оксани, яка вийшла заміж, і Оксана теж починала замислюватися про створення сім’ї.

– Щоб прати за ним шкарпетки? Чи слухати ночами моторошне хропіння жирного смердючого мужика?

– Або задовольняти його за першим бажанням? Живи собі, радій, що ні від кого не залежиш, що ти сама собі господиня. Це ж таке щастя, доню!

– Мамо, ну не всі ж чоловіки такі, – іноді здоровий глузд таки перемагав, і Оксана намагалася сперечатися з приводу чоловіків, та свого життя і долі.

Але Людмила Анатоліївна, колишній педагог-психолог, так уміло підбирала потрібні слова та фрази, що Оксана відразу забувала про те, чого хотіла насправді, і слухала лише слова любої матусі.

– А діти? Мамо, знаєш, мені іноді буває так страшно. Ти ж не вічна. Колись я залишуся зовсім одна. І що ж я тоді робитиму? Як мені жити?

– У мене більше нікого немає, – у такі хвилини Оксані ставало нестерпно боляче і сумно. Сльози чомусь самі текли з очей, і ці думки ніяк не виходило з голови.

Але не могла мати дозволити їй просто так піти зі свого будинку і залишити її одну.

– Хм, ось вигадниця. Ти своїх подруг давно бачила? Тих, що дітей мають? Свєтка із сусіднього під’їзду взагалі незрозуміло на кого перетворилася.

– Худа, як дошка, шкіра сірого кольору, волосся рідке і вічно зібране в пучок. Жах. Без сліз не поглянеш. А тітка Надя, її сусідка за стінкою, каже, що дитина її плаче цілодобово.

– Чоловік навіть спить тепер в іншій кімнаті. Ну і що, скажи мені, будь ласка? Хіба у цьому щастя? Занапастити себе і свою молодість на якогось дрібного, завжди вередливого нахлібника? Хіба ти для цього створена?

Оксана багатозначно мовчала.

– А Люда? Пам’ятаєш її? Твоя однокурсниця з університету. У цієї взагалі дівчатка-близнючки. Кажуть, що її мати одразу переїхала до неї, а чоловіка ніхто не бачив уже цілих три місяці. Ти хоч уявляєш, що діється у них удома? Думаю, справжнє пекло.

– Мамо, її чоловік просто працює вахтами. Тому й удома рідко буває. Він сім’ю утримує.

– Звичайно! – Безглуздо перервала мати. – Таку ораву спробуй прогодуй! Ось він і працює не покладаючи рук, бідолаха.

Оксана задумливо мовчала. Десь там, глибоко всередині, внутрішній голос шепотів, що мама не має рації.

Вона ніби зла на весь світ, на своє існування. Тоді бідолашна Оксана ще не розуміла, що мати, навіюючи їй подібні думки, просто руйнує її життя.

І Оксана змирилася. Погодилася з мамою, що одній їй буде легше, простіше, вільніше. Краще дихатиметься, міцніше спатиметься і веселіше житиметься.

Оксана настільки перейнялася думками та ідеями матері, що навіть під час нечастих приїздів у гості свого брата Діми дивилася на нього з дружиною, та двох маленьких синів з тим самим здивуванням та зневагою, що й мати.

Той ранок видався недобрим. Молодший онук Людмили Анатоліївни схлипував усю ніч, мабуть, втомився з дороги, чи незатишно почував себе на новому місці.

А бабуся, яка і так онуків бачила пару разів на рік, замість того, щоб пожаліти батьків та малюка, з самого ранку була зла і заведена.

– Вони лише один день у нас, а я вже вимотана, сил немає ніяких!

– Ну, не хвилюйся ти так, мамо. Залишилося всього п’ять днів. І заживемо ми з тобою знову спокійно та щасливо. Потерпи.

У цей момент двері у ванній відчинилися зсередини, і звідти вийшла Лєра, дружина Дмитра. Лєра була сонна і скуйовджена, але дуже мила – худенька, гарна, як дівчинка-підліток, навіть і не скажеш, що мати двох дітей.

На руках вона тримала молодшого сина, того самого, що плакав уночі. Він був милим кучерявим білявим янголятком.

Так ніжно і з любов’ю обіймав маму, так солодко цілував її в щоку, що ними хотілося милуватися, хоч картину пиши. Але лише не для цих двох.

Свекруха та Оксана окинули Лєру незадоволеними поглядами й продовжили займатися своїми справами, вдаючи, що її тут взагалі не існує.

А Лєра, поки вмивала синочка у ванній, чула все. Кожне слово. Вона й подумати не могла, що рідні чоловіка настільки ненавидять її та дітей.

– Мені навіть на думку не могло спасти, що ми тут зайві, – думала бідолашна про себе. – Адже Діма завжди казав, що вони нас дуже люблять і чекають.

– Він теж наївно вважає, що нам тут дуже раді. І треба ж, як дві ці жінки вміло прикидаються! У мене за п’ять років жодного разу й гадки не виникло, що щось може бути не так.

Але Лєра не стала влаштовувати сцени й тим більше розповідати чоловікові про те, що вона почула. Вона терпляче витримала всі наступні дні в будинку свекрухи й безнапасно поїхала додому, розпрощавшись з ріднею, і навіть поцілувала їх обох на прощання.

Минуло пів року. Одного дня пізно ввечері Оксана зателефонувала Дімі.

– Діма, братику, нашої мами більше немає, – розридалася вона у слухавку.

Відхід Людмили Анатоліївна став для всіх несподіванкою, та повним шоком. Діма та Оксана, як могли, підтримували один одного, переживали це горе разом. Лєра сумувала разом із чоловіком.

– Дмитре. Можна я приїду до вас у гості? Не хочу, не можу тут бути одна, без мами. Та я й не вмію, чесно кажучи.

– Приїжджай, звичайно, навіть думати нема про що. Ми завжди тобі раді.

І ось Оксана сиділа на м’якому великому дивані в просторій і затишній вітальні в будинку Діми та Лєри. Навколо неї бігали племінники.

Вони, виявляється, дуже добрі й тямущі хлопчаки, дуже раді гостям, показують нові іграшки, лепечуть без зупинки. З кухні долинає запах пирога з яблуками.

Лєра по черзі бере хлопчаків на руки, й ніжно цілує у маківки. Вона глибоко вдихає солодкий дитячий аромат і, здається, не може ним надихатися.

Поруч Діма, який підкидає синів, здається до самої стелі. А вони тільки верещать і весело сміються. Їм зовсім не страшно.

– Ось воно – справжнє щастя! Яка ж я була недолуга! Мамо, навіщо ти так зі мною! – Сльози градом полилися з очей Оксани. Вона швидко зникла у ванній, щоб ніхто не побачив її такою.

За тиждень молода жінка повернулася додому. Усі її думки ніби перекинулися з ніг на голову. Тепер вона точно знала, чого хоче від життя: сім’ю та дітей!

Бо це справжнє щастя, коли любиш ти, та люблять тебе, а поруч – втілення вашого кохання в дитині.

І вона вважала, що ще не пізно стати щасливою. Вона цього дуже хотіла, тож почала з влаштування на роботу, та налагоджування стосунків з друзями. А мати… Бог їй суддя. Якщо існує пекло, то, мабуть, вона там…

А ви що скажете про вчинок матері? Пишіть в коментарях свої думки з цього приводу, ставте вподобайки.