“Останні гроші на хліб” – раптом майнуло в голові

Настя стояла в черзі магазину і задумливо перебирала пакет молока. Позаду хтось нервово тупцював і важко зітхав. Чоловік із пакетами явно поспішав і роздратовано поглядав на тих, хто стояв перед ним. Настя обернулася і трохи посунулася убік, щоб не заважати.

Перед нею стояв чоловік похилого віку. Його пальто було старим і витертим на рукавах, а шапка сиділа криво, ніби він одягав її на ходу. Він тримав у руках буханець хліба і маленький пакетик молока.

– Двадцять шість… сімдесят… вісімдесят… – чоловік перераховував копійки тремтячими руками.

Монетки падали на прилавок, якісь скочувалися на підлогу. Він нахилився, щоб їх підняти, але відразу впустив ще кілька копійок.

– Діду, ти там ще довго? – пролунав голос із черги.

Чоловік завмер. Схоже, йому стало соромно. Він швидко підняв монети та знову почав перераховувати.

Настя уважно спостерігала за ним. Щось у його вигляді торкнулося її.

“Чому він купує лише хліб та молоко?” – подумала вона.

Касир, молода дівчина з темним волоссям, терпляче чекала, але було видно, що їй теж ніяково.

– П’ятдесят три гривні… – сказала вона, дивлячись на екран каси. – Вам не вистачає.

Чоловік опустив голову.

– Як так… – тихо промимрив він, знову почав перераховувати монетки. – Мабуть, я помилився.

Люди за спиною почали обурюватися голосніше.

– Ну, що там? Скільки можна?

– Черга!

Чоловік зовсім розгубився. Він нервово смикав рукав пальта, ніби не знав, що робити далі.

Настя опустила погляд на сумку. Там лежав її гаманець. Вона роздумувала всього секунду, а потім дістала кілька купюр і простягла касиру.

– Я за нього розрахуюся.

У магазині настала тиша. Усі завмерли, спостерігаючи за цією сценою.

– Серйозно? – здивувалася касир.

– Так, – кивнула Настя. – Ось візьміть.

Чоловік повільно обернувся до неї. В його очах читалася подяка та збентеження.

– Дякую вам… – тихо промовив він.

Настя посміхнулася.
– Нічого страшного. Усі можуть опинитися у такій ситуації.

Чоловік міцно притис буханець хліба до грудей.
– Я вам цього не забуду, – сказав він, киваючи.

Настя лише знизала плечима.

Вона вийшла з магазину та повільно попрямувала до автобусної зупинки. Холодне повітря щипало щоки, а легкий сніжок кружляв у повітрі, але вона майже не помічала погоди.

В голові знову і знову виринав образ старого на касі. Його тремтячі руки, як він нервово перераховував монетки, як зніяковіло шепотів “дякую”…

Вона озирнулася на магазин. Там, за скляними дверима, все тривало як завжди: люди з візками, черги на касах. Все буденно та спокійно. Але чомусь цей випадок не давав їй спокою.

– Чому мені так важко на душі? – пробурмотіла Настя.

Зазвичай вона не замислювалася про дрібні добрі справи. Допомогти комусь із покупкою, поступитися місцем у транспорті – все це здавалося звичайним. Але тут було щось інше. Цей старий виглядав… втраченим.

Вона дійшла до зупинки та стала під навіс, ховаючи руки в кишені пальта. Навколо стояло ще кілька людей, але Настя нікого не помічала.

“Останні гроші на хліб” – раптом майнуло в голові.

Вона похитала головою, намагаючись відігнати цю думку.

– Та що я могла зробити? Просто допомогла. Невже це так важливо?

Настя озирнулася, ніби у пошуках відповіді у навколишньому світі. Але навколо було лише сіре небо, сніг та мовчазні перехожі.

– Як він живе? Зовсім один? – подумки продовжувала вона розмірковувати. – Чому в нього навіть на хліб грошей нема?

Настя згадала, як її бабуся часто казала: “Ми ніколи не знаємо, які випробування випали людям. Просто роби добро, а решта нехай іде своєю чергою”.

“Може, бабуся має рацію…” – подумала вона.

У цей момент з магазину вийшла касирка, та сама, яка обслуговувала старого. Жінка озирнулася і, помітивши Настю, швидко попрямувала до неї.

– Дівчино, зачекайте! – гукнула вона.

Настя здивовано обернулася.
– Я?

Касирка зупинилася поряд, перевела дух і з усмішкою сказала:
– Хотіла вам сказати спасибі. Ви навіть не уявляєте, як сильно ви йому допомогли.

Настя завмерла.
– Та що я такого зробила? Там дрібниця була… Просто хліб.

Касирка глянула на неї серйозно.
– Для вас дрібниця. А для нього – все. Ви бачили його пальто? Бачили, як він рахував гроші?

Настя кивнула.
– Я помітила…

– Він завжди так. Приходить сюди щодня, купує лише найдешевше. І завжди рахує копійки. Сьогодні йому забракло навіть на хліб.

Настя відчула, як до горла підкотив смуток.
– Справді?

– Так. Він ніколи не скаржиться, не просить допомоги. Але видно, що людина живе дуже скрутно.

Настя мовчала. Вона відчувала, як щось усередині перевертається.

– Дякую вам ще раз, – повторила касирка. – Люди рідко звертають увагу на таких, як він. А ви допомогли.

Настя кивнула.
– Я просто… не могла інакше.

Касирка посміхнулася.
– Знаєте, іноді такі вчинки змінюють більше, ніж ми думаємо.

З цими словами вона обернулася і пішла назад до магазину.

Настя залишилася стояти на зупинці, дивлячись їй услід. У голові звучали її слова:

“Ви навіть не уявляєте, як сильно ви йому допомогли”.

Вона задумливо глянула на свої руки.

– А може, й справді… Це щось змінить? – пробурмотіла вона.

Автобус під’їхав і Настя зайшла всередину. Але думки про чоловіка не відпускали її додому.

Настя продовжувала свій шлях додому. Морозне повітря бадьорило, а сніг хрумтів під ногами, але думки вперто поверталися до того літнього чоловіка. Вона ніби знову бачила, як він нервово перераховував монети на касі та зніяковіло ховав очі.

Настя спробувала відволіктися – подивилася на засніжені дерева вздовж дороги, звернула увагу на перехожих, але нічого не допомагало.

Усередині все переверталося.
“А він міг піти без хліба”, – майнула думка.

Настя насупилась.
– Та що ж… Чому я думаю про це?

Вона згадала бабусю. Мудру, спокійну жінку, яка завжди казала:
– Роби добро – воно повернеться.

І як часто тоді ці слова здавались Насті чимось простим і навіть трохи наївним. Але зараз вони раптом набули сенсу.

Настя згадала випадок із дитинства.

Якось вони з бабусею пішли на ринок. Настя тоді була ще маленька і часто плуталася в ногах. Бабуся вибирала овочі та фрукти, а коли настав час платити, у неї висипалися монетки з гаманця прямо на землю.

Настя пам’ятає, як вони удвох збирали гроші з землі, а повз них ходили люди та не звертали на них уваги. Але один чоловік зупинився.

– Допомогти вам? – Запитав він з усмішкою.

Він допоміг зібрати монети, а потім додав скільки нам бракувало, щоб бабуся змогла купити все необхідне.

– Дякую вам велике, – тоді сказала бабуся.

А вдома вона повторила Насті:
– Запам’ятай, онучко: добро завжди повертається. Навіть якщо здається, що цього не помічає світ.

Настя мимоволі посміхнулася, згадуючи той день.
– Добро повертається… – пробурмотіла вона, знову ховаючи руки у кишені.

Нині це здавалося особливо важливим. Начебто простий жест – додати грошей на хліб – справді щось змінював у цьому світі.

Коли Настя підійшла до під’їзду, вона зупинилася. Її погляд був спрямований на двері, але ноги не рухалися.

Щось усередині не давало їй просто так увійти додому та забути про цей день.
– Треба якось допомогти йому ще, – сказала вона собі вголос.

– Може, поговорити з касиркою? Дізнатись про цього чоловіка більше?

Але час вже був пізній. Магазин незабаром мав зачинитися.
– Гаразд… Завтра.

Вона глибоко зітхнула і зайшла до під’їзду.

Але на душі стало трохи тепліше. Це було саме те почуття, яке приходить, коли робиш щось хороше просто так. Без очікувань та розрахунку.

Настя зняла шапку та посміхнулася сама собі.

Наступного дня вона знову пішла до магазину. Сніг хрумтів під ногами, а в повітрі пахло морозом та печеним хлібом із пекарні неподалік. Усередині магазину все було як завжди: люди з візками вибирали продукти, касир стукала по клавішах каси, а охоронець ліниво стояв біля дверей.

Настя трохи забарилася біля входу, ніби не знала, навіщо прийшла.
– І справді, навіщо я тут? – пробурмотіла вона.

Але всередині було якесь почуття, яке гнало її вперед. Той старий не виходив у неї з голови. Його тремтячі руки, його тихе “дякую” – все це чіпляло Настю за живе.

Вона попрямувала до каси та стала в чергу. За хвилину касирка помітила її та посміхнулася.

– Повернулись? – весело спитала жінка.

Настя кивнула.
– Так. Я хотіла спитати про того чоловіка… Можна?

Касирка трохи здивувалася, але її обличчя залишалося доброзичливим.
– Звісно. Ви про Івана Петровича?

– Так, про нього.

Касир зітхнула та озирнулася на всі боки, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує.

– Він раніше працював вчителем у школі. Історію викладав. Дуже розумний чоловік був… та й зараз такий. Але згодом школу закрили, його скоротили. Живе сам.

Настя уважно слухала, не перебиваючи.

– Дружини його не стало кілька років тому. Мали двох дітей, але вони давно поїхали. Говорять, що за кордон. Не спілкуються з ним взагалі.

Настя насупилась.
– Зовсім не спілкуються?

Касирка кивнула.
– Зовсім. А він людина горда. Ніколи не попросить допомоги, навіть якщо дуже важко.

Настя опустила очі.
– І тепер він живе на одну пенсію?

– Так. Грошей ледве вистачає на комуналку та трохи їжі.

Ці слова знову боляче вдарили по Насті. Усередині все стиснулося. Вона уявила, як ця людина сидить одна у своїй квартирі, економить кожну копійку, а єдина її радість – похід у магазин по хліб.

– Як же так… – тихо сказала Настя.

Касирка сумно посміхнулася.
– Знаєте, він часто згадує своїх учнів. Говорить, що вони були як діти йому.

Настя подивилася на касирку з подивом.
– Справді?

– Так. Він завжди каже: “У мене не було своїх дітей, але учні були як рідні”.

Настя замислилась. У голові з’явилися спогади про те, як у дитинстві вона писала листи своїй бабусі. Прості листи з малюнками та добрими словами. Бабуся завжди зберігала їх у спеціальній коробці та читала перед сном.

– А якщо написати йому листа? – Раптом запропонувала Настя.

Касирка трохи здивувалася, але її обличчя тут осяяла посмішка.

– Гарна ідея! Він любить читати. Це його потішить.

Настя кивнула, відчувши, що нарешті знайшла відповідь на запитання, яке її мучило з учорашнього дня.

– Отже, так і зроблю, – впевнено сказала вона.

І всередині стало трохи тепліше.

Настя кілька днів обмірковувала цю ідею. Її не відпускало відчуття, що вона зробила замало. Допомогти з хлібом – добре, але людина не живе одним днем. Вона розуміла: якщо старий опинився в такому становищі, то потребує більшого.

Рішення прийшло само по собі. Вона повернулася до магазину, підійшла до тієї самої касирки та запитала:

– Скажіть, а де мешкає Іван Петрович?

Жінка спочатку здивувалася.
– А навіщо він вам?

Настя трохи зам’ялася.
– Я просто хочу його відвідати. Передати трохи продуктів і підтримати.

Касирка задумалася, а потім кивнула.
– Розумію. Він живе на околиці, у старій хаті. Записуйте адресу.

Настя записала все в телефон і подякувала жінці.

– Дякую вам. Він казав, що люди розучилися бути добрими. Хочу показати, що це не правда.

Касирка подивилася на неї з теплом.
– Знаєте, ви хороша людина. Успіхів вам.

Наступного дня Настя зібрала пакет із продуктами. Поклала хліб, цукор, крупи та щось до чаю. Ще вона взяла аркуш паперу та написала коротке послання:

“Шановний Іване Петровичу!

Ви, можливо, не пам’ятаєте мене, але ми зустрічалися в магазині. Ви сказали мені спасибі – а тепер моя черга подякувати вам. Такі люди, як ви, навчають нас добру та людяності. Нехай цей лист буде нагадуванням: ви не забуті, і люди довкола все ще вміють бути добрими”.

Настя склала лист і вклала його в пакет.
– Все, готово! – сказала вона собі.

Зібравшись із духом, вона попрямувала до будинку Івана Петровича.

Хата стояла на околиці, майже біля самого лісу. Стара, покосилась, з облупленою фарбою на вікнах. Настя зупинилася перед хвірткою та на мить засумнівалася.

– А що як він не схоче мене бачити?

Але вона зітхнула і рішуче постукала у двері.

За хвилину рипнула ручка, і на порозі з’явився Іван Петрович. Він виглядав, так само як у магазині: те саме пальто, та сама шапка, тільки погляд був ще втомленішим.

– Доброго дня… – насторожено сказав він. – Ви хто?

Настя зніяковіло посміхнулася.
– Мене звуть Настя. Ми бачились у магазині. Я допомогла вам тоді із покупкою.

Іван Петрович замислився, а потім кивнув головою.
– Так-так… Пам’ятаю.

– Я прийшла не з порожніми руками. Це вам.

Вона простягла пакет. Іван Петрович обережно взяв його, зазирнув усередину і підняв очі.
– Навіщо ви це робите?

Настя посміхнулася.
– Бо добро має повертатися.

Старий мовчав, не відводячи очей. Його очі блищали, а руки знову тремтіли.

– Ніхто раніше так не робив для мене, – тихо промовив він. – Усі ніби забули.

Настя похитала головою.
– Ніхто не забутий. Ви стільки добра зробили для своїх учнів. Тепер наша черга.

Іван Петрович довго дивився на неї. Здавалося, він не знав, як реагувати. А потім зненацька витер очі рукавом.

– Вибачте… Я думав, що люди розучилися бути добрими.

Настя тепло посміхнулася.
– Люди вміють бути добрими. Просто інколи про це забувають.

Іван Петрович ще довго тримав пакет у руках, наче боявся, що він зникне. А потім тихо сказав:

– Дякую вам… Ви дали мені віру, що світ ще не втрачено.

Настя кивнула.
– Ми всі тут, Іване Петровичу. Головне – не забувати одне про одного.