Останнім часом не хочу йти додому. Причина – дружина, яка має кожен божий день істерики. Привід для яких я ніколи не беруся вгадати чи передбачити

Останнім часом не хочу йти додому. Причина – дружина, яка має кожен божий день істерики. Привід для яких я ніколи не беруся вгадати чи передбачити.

Раніше я думав, що коли ми з Олею одружимося, у нас все буде добре. Заживемо душа в душу, сплануємо дітлахів, разом насолоджуватимемося життям. Але замість раю на землі я опинився в справжньому пеклі.

Все почалося з того, що мене звільнили. Робота була високооплачуваною, з добрими бонусами за результатами кварталу. Фінансову подушку безпеки я мав, але знайти роботу не виходило.

Оля, яка на той момент чекала нашого первістка, одного дня зникла. Просто дочекалася, коли я піду на чергову співбесіду, і пішла у невідомому напрямку. Коли я прийшов, у квартирі мене зустріла дзвінка тиша.

Оля була схиблена на речах. Тож її гардероб займав більшу частину простору. Мабуть, вона вважала, що чим більше одягу, тим більше кохання. Тому з кожної своєї зарплати я віддавав на той момент нареченій кругленьку суму, щоби вона придбала собі одяг.

Вона ні в чому собі не відмовляла, купуючи різні брендові ганчірки, які я не міг відрізнити. Але було чим похвалитися перед подружками, які могли в будь-який час дня і ночі завалитися до нас без попередження і влаштувати веселу тусовку. Мого терпіння вистачило на два місяці, після чого я попросив:

-Якщо хочуть приходити, нехай попереджають. Я вже починаю втомлюватися від ваших нескінченних дівич-вечорів з алкоголем.

Оля образилася, проте з подругами поговорила. Ті на якийсь час давали нам спокій. Тільки я почав отримувати задоволення від тиші, як наречена повідомила про свою вагітність. Для мене тоді взагалі питання не стояло – народжувати чи не народжувати.

Я давно мріяв про спадкоємця, але Оля відмовлялася, говорячи, що надто молода і не готова до материнства. Між нами різниця десять років, для мене вже вік батьківства, а вона вважала, що нам ще зарано. На цьому ґрунті ми сварилися не раз, але все закінчувалося добре.

Що сталося того дня, я досі не розумію. Оля зникла, забравши всі свої величезні валізи та коробки, в яких чого тільки не було. Оля не відповідала на мої дзвінки. Лише наступної доби надіслала смс:
– Пробач, але я так не можу. Мені не хочеться ставати матір’ю, щоб плодити бідноту.

Мені хотілося кричати. Про яку бідність вона говорить? У нас є власний дах над головою, ми подорожуємо, їмо та п’ємо, що захочемо. Все, що потрібне для життя, у нас є. Я ще хочу відкрити свою справу, щоб не залежати від когось у плані доходу. Склав бізнес-план, відніс на розгляд до банку, тому що для запуску бізнесу потрібна чимала сума. А тут такий сюрприз…

Оля повернулася за місяць як ні в чому не бувало. Немов виходила по хліб. Вантажники слідом за нею внесли великі коробки та валізи. Здається, цього барахла стало ще більше.

Оля сіла навпроти мене і цілком спокійним, буденним тоном оголосила, що зробила аборт за медичними показаннями. Мовляв, фахівець із генетики сказав, що у неї мало шансів виносити нормальну дитину.

– А я хочу насолоджуватися материнством, а не проходити квест на виживання. Чи грати в нескінченну лотерею, як мине день у моєї дитини-інваліда, раптом помре?
Я був приголомшений.

– Коли ти була у цього генетика?
– Два тижні тому, – відповіла Оля.
– Тобто через два тижні після того, як повідомила про дитину та пішла від мене? – уточнюю я. Вона киває.

– Коли були готові результати експертизи?
– Через тиждень.

– І ти одразу побігла на аборт?
– Я що, я мала тягнути? – обурилася Оля. – Взагалі я думала не тільки про себе. Ти готовий ростити дитину-інваліда чи з розумовою відсталістю?

– Чому ти повернулася до мене? – стомлено спитав я. – Ти жодного разу не відповіла на мої дзвінки, а зараз сидиш із таким виглядом, наче нічого не сталося.
-Ну що ще мало статися? – сміється Оля. – Сергію, ти себе зі сторони послухай. Адже нам добре було разом. Ось я вирішила дати нашим відносинам другий шанс.

Мені слід було того ж дня розвернути Олю і виставити за поріг, але я цього не зробив. Навпаки – пішов наступного дня разом із нею до РАГСу і подав заяву про реєстрацію.

Оля заявила, що готова стати матір’ю через два роки після того аборту. Під час нової вагітності вона зіпсувала мене так, що я почав шкодувати про її рішення завести дитину.

Тепер мучуся. Тому що вдома на мене чекає постійний безлад: Оля обходиться сухим прибиранням і не знає, що таке протирати пил. Підлога у нас не мита не знаю скільки часу, коли ходжу по ній босими ногами, відчуття, що шкіра до чогось прилипає.

Після роботи я насамперед переодягаюся і навожу порядок у кімнатах, потім годую нашого сина – Дениску.

Денис скаржиться, що мама його посварила чи побила, але я намагаюся його заспокоїти, кажучи, що у мами іноді буває поганий настрій чи вона втомилася. Хлопчик одного разу мене спантеличив, коли сказав, що ніколи не одружиться з такою, як його мама. Оля була в шоці:

-Синку, що ти таке кажеш? Усі хлопчики хочуть одружитися з такою, як їхні мами.
-Не всі, – відповідає син. – Якби тато хотів би так одружитися, він би тебе не покликав заміж. Тому що ти взагалі не схожа на бабусю Любу.

Оля розлютилася на Дениса і мало не вдарила його. З того часу косо дивиться на мене, на власного сина та мою матір. Я вже подумую про розлучення, але заради сина поки що терплю.