– От би ти була моя мама…

Світлана лежала на дивані, дивлячись в стелю. Тривожні думки не давали їй заснути.

Та і як тут заснеш, коли твоя маленька кровиночка хворіє. Ну ось навіщо я повела її в цей садок. Побула б ще день-другий удома, дивишся і не підчепила б цю заразу…

Серце стиснулося, стало нічим дихати. Молода жінка підвелася, підійшла до вікна. Сіре затягнуте хмарами небо висіло над селищем.

Третій день, з невеликими перервами, з неба накрапував по-осінньому нудний дощ. Вона тяжко зітхнула. У ліжку заворушилася Катюша, застогнала уві сні та відразу закашлялася.

Мати кинулася до неї, доторкнулася до палаючого лоба. І без градусника було зрозуміло, що знову підскочила температура.

Тихенько ввімкнувши нічник, вона все ж таки дістала градусник, сунула дівчинці під пахву.

– Сорок! Господи, що робити?

Катруся розплющила очі.

– Мамо, мені жарко.

– Зараз, зараз, моя хороша. Звичайно жарко…

Прокинувся Сергій, сів поруч. Світлана заметушилася, готуючи чергову порцію жарознижувальних. Проте температура так і не спала.

Під ранок, освітлюючи двір синім миготливим світлом, під’їхала машина швидкої допомоги та відвезла матір та малечу до лікарні.

Медсестра жалісно глянувши на бліду, перелякану матір, тихенько погладила її по руці та звичними, впевненими рухами засунула у вену Катрусі маленьку голку з крапельницею.

– Не хвилюйтеся, зараз допоможемо. Все буде добре.

Та у відповідь тільки зітхнула.

Незабаром Катюші справді полегшало. Вона розплющила свої очі та попросила пити. Світлана повернулася і побачила, як з сусіднього ліжка на неї дивляться напрочуд величезні, сині очі маленької, щупленької до прозорості дівчинки років шести.

Давно не мите, сплутане світле волосся лежало безладно на тендітних плічках. Одягнена вона була в колготки з дірочками на шкарпетках та запрану футболку. Під ліжком замість капців стояли кросівки в синіх бахилах.

– Привіт.

– Здрастуйте. А ви вночі приїхали?

– Так, уночі.

– А як вас звати?

– Мене тітка Свєта, а це Катюша. А тебе як?

– А я Віра.

-Ти Давно тут?

-Так. Мене випишуть незабаром уже. У п’ятницю.

-Ну, це ще не скоро. Сьогодні лише понеділок.

– А мама з тобою?

– Ні… Моєї мами не стало давно, коли я була маленька… А татко пити став і теж пішов з життя. А мене й забрали до дитячого будинку.

Вона зітхнула.

– Я там живу… А мені тут більше подобається. І годують добре, і старшаки не кривдять…

Вона встала з ліжка і почала взувати свої кросівки.

– Там сніданок скоро. Вам принести?

– Не треба, дякую тобі, я сама…

Світлана дивилася вслід дівчинці, що йшла, і серце її стислося від болю. Інша сусідка провела дівчинку поглядом, зітхнула і махнувши в її бік головою тихо промовила:

«Хороша дівчинка, скромна, ласкава. Не пощастило їй…».

Світлана не встигла відповісти. Заграла мелодія телефонного дзвінка.

– Алло.

– Як ви там, доню? Катюша як?

– Мамо, ми в лікарні.

– Ох, Господи, що?

– Не хвилюйся. Температура у Каті підскочила. Нині краще, збили. Передбачають бронхіт. Спить зараз.

Жінка схлипнула:

– Бідне моє сонечко. У якій лікарні? Приїду зараз. Що везти?

– Мамо, я капці забула свої та Катюші рожевеньку піжамку. А ще… Мамо… Тут дівчинка з дитячого будинку. Можеш шампунь, мило привезти. І ще… У тебе там речі Соні залишилися?

– Яка дівчинка, дочко?

– Я потім розповім. Ти привези маєчок пару, халатик, лосини. І головне, капці кімнатні, приблизно років на шість, гаразд?

– Привезу, звичайно.

Наступного ранку Катюша повеселішала, і вже грала з новою подружкою. Світлана вислизнула в коридор, зупинила медсестру, що проходила повз.

– Скажіть, а до Вірочки ніхто не приходить?

– Ні. До виписки під’їдуть, заберуть.

– А їй купатися можна?

Медсестра сумно посміхнулася:

– Не можна, а треба. Тільки руки не доходять.

Увечері радісну, до блиску відмиту малу в гарній піжамі та нових рожевих капцях з вишитими смішними собачками було не впізнати. Вона просто сяяла від щастя.

Всі речі, отримані в подарунок від Світлани, вона склала під подушку. А капці – під матрац.

– Вірочка, навіщо ти ховаєш речі? – Здивовано запитала Світлана.

– Щоб не вкрали…

Жінка тільки тяжко зітхнула.

Коли вимкнули світло, Віра заплющила очі й почала мріяти, як вона йде сонячною вулицею, що потопає в зелені, взявшись за руки з маленькою Катюшею, а за іншу руку її тримає тітка Світлана.

Їй дуже хотілося, щоб і в неї була мама та тато. Щоб її теж гладили по голові та цілували на ніч, купали та одягали в затишну, теплу піжаму, щоб тато підкидав її вгору, до самої стелі, а вона весело заливалася сміхом.

І щоб усі були щасливі. А вона б старалася, мила посуд чи підлогу, няньчилась би з маленькою Катюшкою чи вчила букви та цифри. Аби тільки її покохали. Тільки б у неї була мама.

Вона зітхнула. У дитячому будинку, її звісно, ​​не били. Але вихователь Олена Іванівна завжди грізно кричала, хлопці обзивалися та крали речі і їжу.

А нещодавно Вірочка впустила на кухні тарілку з кашею. За це дівчинку покарали – посадили в темну, брудну комірчину, під замок. Вітька Петров зловтішно посміхаючись прошипів: «Ну, не дурепа, тепер з щурами сидітимеш».

Віра дуже боялася щурів. Їй здавалося, що будь-якої миті, величезний щур вискочить прямо на неї. Вона довго плакала, стоячи спиною до дверей.

Їй було холодно та страшно. Надвечір, знесилена, вона опустилася на холодну підлогу. Там вона й застудилася. Почала кашляти та потрапила до цієї лікарні.

Від цих спогадів очі дитини миттєво наповнилися вологою, яка вирвалася через край розтікаючись по ніжних дитячих щоках… Дівчинка схлипнула… І раптом вона відчула, що хтось гладить її по голові. Вона розплющила очі.

– Тітка Свєта…

– Ну що ти, маленька моя… Не треба… Не плач… Що ти… Все добре буде… От побачиш…

Жінка у пориві жалості до нещасної дитини притиснула її до себе.

– Не плач моя хороша…

Дівчинка затихла. Їй було так добре. Ніби це сама мама обіймала її за плечі, гладила по голові.

– Тітка Свєта…

– Що?

– От би ти була моя мама…

З очей Свєти потекли сльози. Рішення було ухвалено миттєво. Не розумом… Серцем…

Залишилося тільки поговорити з рідними…

Мама зрозуміла дочку та з радістю підтримала. За – була і свекруха. Сама росла без батьків…

А от чоловік був не в захваті.

– Ти розумом з’їхала чи що? Ти взагалі розумієш, що це на все життя?

– Розумію! І ще розумію, що якщо я цього не зроблю, мене все життя буде мучити совість, ти розумієш?

– Я хочу на неї подивитися.

– Добре.

Увечері в хол вони вийшли разом. Сергій підхопив на руки Катюшу. Поцілував.

– Ти моя радість. Як я скучив…

Повернувся до дружини. Та не відводячи погляду від очей чоловіка сказала:

– Ну ось. Знайомся Вірочка. Це дядько Сергій.

Вона кивнула і підняла свої бездонні очі на чоловіка.

– Здрастуйте!

– Ну що, привіт! Радий познайомитись з тобою.

– І я…

Щось зачепило душу Сергія. Він глянув на дружину. Його очі наповнилися сльозами. Він кивнув…

За кілька місяців до дитячого будинку, де жила Вірочка, під’їхала машина. З неї вийшли Свєта та Сергій. Вікно обліпили дітлахи.

– Вірко, Вірко, йди, твої приїхали!

Радісна Вірочка вибігла назустріч своїм новим батькам.

– Привіт, Вірочка! Ми за тобою! Поїхали додому?

Маленьке серце забилося в грудях дитини, сповнюючись щастям:

– Так, матусю!!!

З-за хмар, вперше за багато днів, нарешті визирнуло сонечко.

Ставте вподобайки та залишайте ваші коментарі, що думаєте з цього приводу?