– От же паршивка! Мій брат стільки для тебе зробив, а ти… Ну, чого я, власне, чекала від нагуляної? – у серцях кинула тітка Люба, спираючись на потерту лаковану палицю

– От же паршивка! Мій брат стільки для тебе зробив, а ти… Ну, чого я, власне, чекала від нагуляної? – у серцях кинула тітка Люба, спираючись на потерту лаковану палицю.

Ірина застигла, наче її оперезали під дих. По спині пройшовся холодок, щоки почервоніли. Вона й сама не розуміла, соромиться вона, чи злиться. Хотілося закричати: навіщо?

Їй уже сорок п’ять років. За плечима – сім’я, чоловік, троє дорослих дітей. Ціле життя. Але це слово… Воно змусило її відчути себе маленькою покинутою дитиною.

– Що ви сказали? – тихо перепитала вона.

– Що чула. Не прикидайся, Іро. Ти давно ще мусила все зрозуміти. Мало того, що ти підкидьок, так ще й невдячна! Та ти ручки нам цілувати повинна за те, що ми тебе прийняли!

У Ірини зашуміло у вухах. Спогади накрили її з головою. За одну секунду раптом багато загадок припинили бути для неї таємницями.

…Вона пам’ятала, як з нею возилася бабуся з боку мами. Вона приїжджала до них кілька разів на тиждень, допомагала з приготуванням, сиділа з онукою. Бабуся Зоя знала усі улюблені мультфільми Іри, вчила з нею віршики, розповідала казки.

Іншу бабусю, з боку батька, Іра майже не знала. Та просила називати її тіткою Ніною. Зустрічалися вони рідко і лише у свята.

Бабуся Ніна ніколи не передавала подарунки на Новий рік, ніколи не вітала Іру з днем ​​народження, та й взагалі не брала участі в житті внучки. Згодом дівчинка і сама почала цуратися її.

З двома тітками, сестрами батька, стосунки були не кращими. Зі старшою, Світланою, вони не бачилися років десять. З тіткою Любою теж перетиналися раз на два-три роки, й то випадково.

Тітки не турбували себе навіть черговими посмішками. Завжди хмурилися, підтискали губи, відверталися. Наче вона їм взагалі не племінниця.

Видно, так воно і є.

Іра нервово проковтнула. Потім, вона розбереться з цим потім.

– Тітко Люба, ви тільки що самі сказали, що я для вас ніхто. То з чого ви вирішили, що я повинна з вами няньчитися? У вас є син і, щонайменше, двоє онуків, якщо вже не більше.

– Розлетілися всі! Онуки в столиці відучилися й осіли, – з гордістю сказала тітка. – А Семен переїхав до моря, одружився. Хоч на старості років у теплі поживе…

– Ну, так і питайте з них. Нехай наймають вам доглядальницю, або забирають до себе. Я тут яким боком?

– А чому вони повинні наймати доглядальницю, коли тут у мене живе племінниця?

– Тому, що я стаю для вас племінницею лише тоді, коли вам зручно, – гірко посміхнулася Іра.

Вона більше нічого не сказала тітці. Просто розвернулась і пішла далі вулицею, геть від аптеки, де вони зіткнулися. Геть від цього слова, що її ранить.

Тітка Люба пленталася слідом, пихкала, обурювалася, але наздогнати не могла.

Коли батько ще був живий, він розповідав, що онуки Любові згадують про неї, не частіше кількох разів на рік.

Тітка не дуже любила возитися з дітьми, так що вони теж особливої ​​любові до неї не мали. «Сеню» ж вона постійно тюкала на тему – «а ось син моєї подруги»…

– Сеню, тобі час подумати про професію. Те, чим ти займаєшся, не серйозно.

– Мамо, робота в таксі зараз – це цілком нормально. Навіть, якщо всі люди у світі раптом припинять користуватися транспортом, я завжди зможу влаштуватися кур’єром. Ми заробляємо достатньо. Що тобі не подобається? – дивувався син.

– Ти ж не будеш вічно своє кермо крутити! Ось у Свєти старший син – стоматолог. А в Ольги, нашої сусідки, син працює бухгалтером. Теж шановна професія, завжди буде потрібною. Може, на курси сходиш?

– Ага. Цей бухгалтер заробляє менше за мене. Мамо, для чого це мені? Мені й так добре.

– Розвиватися треба! Бо так на одному рівні й застрягнеш.

І такий підхід у Любові був до всього. Не так виховуєте дітей, не така дружина, не туди поставили диван. Не дивно, що син вирішив змитися кудись якомога далі.

Тітка Люба, тим часом не молоділа. Вона вже ледве ходила і навіть в окулярах бачила лише силуети. Проте гордість досі не дозволяла їй попросити сусідів сходити за продуктами.

Натомість дозволяла допікати Ірину – єдину «близьку» людину, яка залишилася під боком.

Для Любові все виглядало дуже просто. Колись її брат, Микола, любив Іру, як рідну дочку, виховував і вчив. Тепер вона повинна подбати про його стару сестру, щоб «віддати борг».

Іра не була згодна з цим. Якщо вона має якісь борги, то безпосередньо перед батьками.

Але хто її справжній батько?

Слова тітки не давали їй спокою. Раніше, коли вона бачила шоу, в яких раптом розкривалося щось подібне, вона лише відмахувалася.

– Господи, ну п’ятдесят уже людині. Ну, з’ясувалося, що батько їй не батько. І що? Ось ще проблема, в такому віці! – обурювалася вона під час перегляду чергового випуску під час готування.

Тепер вона раптом зрозуміла, як це: коли все твоє життя раптом перекинулося з ніг на голову. Чим більше вона думала про слова тітки, тим яскравіше в її пам’яті виринали косі погляди тіток, дивні жарти про відрядження, недомовлені фрази бабусі.

– Ти, головне, більше нам такі сюрпризи із Франції не привозь, – посміхнулася тітка Люба одного разу, коли “батько” прощався з ріднею перед поїздкою. – Нам і одного вистачить.

Тоді вона не розуміла, про що йдеться. Тепер раптом все стало ясно. На вихідних Ірина не витримала, та поїхала до матері. Вона мала дізнатися правду.

– Мамо, скажи чесно. Родичі батька мене ненавидять, бо я йому не рідна? – випалила вона майже з порога.

Мама важко зітхнула і скосила погляд на фотографію батька. На знімку він веде дочку за руку в перший клас. Задоволений, посміхається.

– Ірино… Навіщо згадувати старе? Але коли ти спитала… Я носила тебе під серцем ще до того, як познайомилася з Миколою. Твій біологічний батько покинув мене, налякався відповідальності.

– А Коля врятував. Не годилося тоді жінці мати позашлюбних дітей. Він все знав і ніколи мене не дорікав. Але його родина…

– Вони бачили, що терміни не сходяться, адже він був тоді у відрядженні. Ось і не злюбили й мене, і тебе.

– Але ж я їм нічого не зробила… Виходить, увесь цей час я була для них… – Іра запнулася, не в змозі закінчити.

– Чужою, так. Для них. Але для Миколи – ніколи.

Здавалося, що правда нічого не змінила. Але все ж таки холод нікуди не подівся.

– Просто… Я тут з тіткою Любою зіткнулася. І вона сказала, що я нагуляна. Я, начебто, вже не маленька дівчинка, але мене зачепило. Наче все життя провела в чужому будинку і тільки зараз це помітила.

Мама подивилася на дочку з болем у погляді й накрила її руку.

– Ірино, забудь про них. Любі важко і страшно, ось вона і плюється отрутою. Але сама винна, що всіх розігнала. А тато…

– Батько не той, хто на світ привів, а той, хто виховав. Я Миколу не обманювала, він знав і любив тебе. А що там думає його рідня – це їхні проблеми!

Іра подивилась у бік вікна, за яким неквапливо мрячив дощ. Ці слова мали її заспокоїти, проте всередині все ще вирувало щось важке і неприємне.

Вона майже не злилася на тітку, але відчувала якусь несправедливість. Чи був взагалі в Іри шанс завоювати прихильність рідні, чи все було вирішено наперед ще до її появи?..

За кілька тижнів пролунав дзвінок. Тітка Люба. Серце тьохнуло, всередині все уперлося проти ідеї підійняти слухавку, але Іра все ж таки відповіла.

– Ірочко… – хрипко почала та. – Ти пробач мені, дурепу стару, що я тобі таке сказала. Може, ми якось домовимось? Давай я на тебе квартиру перепишу, а ти доглядатимеш мене.

Під ребрами все стислося від жалю. По голосу було очевидно, що тітці Любі за останні дні стало гірше. Але колись їй не було шкода малечі, від якої всі відвернулися.

– Ага. Ви пообіцяєте мені квартиру, а крові потім вип’єте, як за особняк. Ні, тітко Люба… Навіть за квартиру ні. Звертайтеся до рідних, а не до нагуляних!

– Гадюка! – кинула тітка і повісила слухавку.

Іра на кілька секунд прикрила очі. Їй раптом стало гірко та легко одночасно. Вона все ще не знала, чи правильно чинить, відмовляючи у допомозі хворій тітці.

Але з іншого боку – вона не збиралася йти на поводі у людини, яка тільки вимагала і розмахувала чужими таємницями.

Раз для тітки Люби таке важливе питання спорідненості, нехай домовляється з сестрою, сином і онуками, а «підкидькові» дасть спокій…

Як би ви вчинили на місці Ірини? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.