Отак і живуть поруч. Дві дружини одного чоловіка. І лише Бог знає, як розплести цей вузол нелегких стосунків…

Вона увійшла непомітно. Лише тихий скрип дверей змусив усіх підійняти голови. Сім’я снідала. Десятирічний Толя здригнувся, побачивши матір і відразу опустив голову.

А чотирирічна Оленка навпаки дивилася на незнайому жінку з цікавістю. Варя охнула і притиснула куточок хустки до губ. Петро неквапливо облизав ложку і підвівся:

– Тобі чого треба? – глухо запитав він.

Жінка повільно опустилася на коліна і прошепотіла:

– Пробач мені, Петре. І ви – діти. Іти мені нікуди зовсім – і тихо заплакала.

Петро помовчав, потім кивнув Варі:

– Нагодуй її. Увечері поговоримо. Зараз не час мені базікати, на поле треба – і одягнувши куртку, пішов.

Варя не знала, що робити і як поводитися. З одного боку, вони з Петром уже три роки разом живуть. А з іншого, Ольга йому дружина законна.

– Ви проходьте, поїжте з дороги – насилу видавила вона з себе. Ольга мовчки кивнула і сіла до столу.

Варя швиденько поставила перед жінкою склянку молока та свіжоспечений хліб. Та стала мовчки, але жадібно жувати.

Толя сидів не рухаючись. Він знав, що це його мати рідна, але не знав, що робити. За три роки, що він її не бачив, вона дуже змінилася. Толік пам’ятав її гарною, веселою, а зараз перед ним сиділа постаріла і втрачена жінка.

Нарешті він знайшов вихід. Вислизнув з-за столу і вийшов надвір.

– Толя, ти куди? – Крикнула Варя, але відповіддю був тільки стукіт дверей.

Ольга глибоко зітхнула і подивилася на Оленку:

– Виросла як – сказала вона і замовкла. Варя нервувала, тому почала прибирати брудний посуд.

– Давно живете? – Раптом запитала Ольга.

Варя здригнулася і винно відповіла:

– Так, четвертий рік пішов.

Ольга повернулася до неї:

– Не ображає?

– Та ні, – залепетала Варя. Петя хороша людина. Важко йому було з двома дітьми. – Ой, вибачте, я не хотіла.

– Та що вже там, тут моя вина, – криво посміхнулася Ольга. Ти мені краще покажи місце, де можна відпочити, а то дві доби без сну.

– Звичайно, звичайно, – заклопотала Варя. – Ось на лежанці розташовуйтесь. А ми вам заважати не будемо, правда ж Оленка? Пішли у двір, курочок погодуємо.

Ольга крізь сон чула, як Оленка гучним пошептом запитала:

– Мамо, а хто ця тітонька?

– Тихіше ти! Тато прийде і все тобі пояснить, – шикнула на неї Варя.

А в Петра все падало з рук. Навіть бригадир прикрикнув на нього:

– Ти що всю ніч робив? А ну дихни?

– Та пішов ти, Матвійовичу, не до хмелю мені, – огризнувся Петро. У мене інше лихо, Ольга повернулася.

– Що звільнилася вже? – Матвійович свиснув і підсів ближче. – І що тепер робитимеш? Виженеш? То тебе ніхто не засудить. Згадай, як вона пацана з собою повезла, а дочку немовля тобі залишила.

– Як ти вовком вив. Добре, що Варя прийняла і тебе, і твоїх дітей. Коли Толю з міста привезли, вона й слова не сказала. Хоч і не рідний він тобі.

– Віриш, Матвійович, сам не знаю що робити, – Петро схопився і заходив туди сюди. І Варю шкода, та й Ольгу теж. Недолуга вона, все життя собі занапастила.

– І вигнати треба і не знаю як! Бачив би ти її. Від тієї красуні Ольги нічого не лишилося. Просто замотана баба. Думатиму, Матвійовичу, а що робити?

…Ольга на селі була першою красунею. Білява коса, сині з поволокою очі. Бігали за нею багато хто. Петро теж зітхав за нею, але реально оцінював свої шанси. Він особливою красою не блищав, зате був надійним, як та скеля.

А Ольга паморочила хлопцям голови й ні про що не здогадувалася. Особливо бурхливий роман у неї був із Валерою, сином голови.

Той і одягнений був не те, що інші. Батько з району речі йому міські привозив. І на службовій машині дозволяв кататися. Красива пара, шепотіли всі навколо і чекали швидкого весілля.

Але щось пішло не так. Валерку терміново відправили в місто, до нібито хворої тітки. На Ольгу стало шкода дивитися. Почорніла, схудла.

Хлопці навперебій почали приділяти їй увагу. Але вона тільки хитала головою. Прийде бувало на танці, постоїть тихенько в куточку і йде. Якось Петро пішов слідом і побачив, як та зайшла в гай і гірко заплакала, обійнявши березу.

Він підійшов ближче, та невдало наступив на гілку, яка голосно хруснула. Ольга злякано скрикнула.

– Не бійся, це я Петя, – сказав він.

– Ти за мною, що стежиш?- Вона змахнула сльози.

– Так, напевно, – Петро опустив голову. А чому ти плачеш? Щось трапилося?

– Ось ти мені скажи, Петре, чим я така недостойна? – Вона присіла на пеньок і сумно розсміялася. – Чому батьки Валери проти мене? Думаєш він у місто за тіткою ходити поїхав? Три ха, ха!

– Від мене вони його сховали. І ось як тепер жити, га Петю? Хоч у вир із головою – і знову заплакала.

– А ти виходь за мене, – ніби прорвало Петра. – Любитиму все життя. Слова поганого від мене не почуєш.

– Точно?- Примружилася вона. – А якщо погоджуся, то назад не повернеш?

– Ні, – Петро замотав головою, – моє слово міцне!

Весілля було скромним. Лише свої. Покійна бабуся Петра ще тоді сказала:

– Ех, онуку, куди ти голову засунув? Не любить вона тебе, а ось горя багато принесе. Пам’ятай мої слова!

Але Петро нікого не слухав, дивився на наречену закоханими очима. Рівно за вісім місяців Ольга привела на світ божий сина. І тільки тоді розповіла причину, чому колишній залицяльник так швидко поїхав.

– Він як дізнався про моє становище, до батьків пішов. Ті дибки, не потрібна нам гуляща. А він же у мене першим був. Того вечора, коли ти мене наздогнав, я хотіла на себе руки накласти.

– І ти мені пропозицію несподівано зробив. От я й ухопилася за тебе, як за соломинку. Вибач мені. Якщо хочеш, я піду. Заберу сина і нехай, як буде.

Петрові, звичайно, було прикро, не думав, що так у них все вийде. Але він кохав, тому тільки й сказав:

– Син буде моїм. А ти мені законною дружиною. Забудемо минуле.

Оля тоді вперше щиро поцілувала його. Стали жити, як усі. Через шість років з’явилася у них Оленка. Петро був щасливий. Хоч і любив він Толю, як рідного, але дочка все ж таки була рідніша.

Оленці було пів року, як намалювався Валерка. Спершу все було мирно, спокійно. Поки Петру не шепнули, що бачили Ольгу то там, то тут. Та не одну, а з колишнім залицяльником.

Петро тягти не став, просто притис її до стінки. Вона зі сльозами у всьому зізналася:

– Ти розумієш, тягне мене до нього. Знаю, що ти краще, надійніше, але вдіяти з собою нічого не можу – каялася вона.

– І що робити збираєтеся? – похмуро запитав він.

– Він мене в місто кличе. Разом із Толею. Він же знає, що то його син. Що мені робити, га, Петю?

– А Оленка? – Тільки й спитав він.

– Вона Валерці не потрібна, – Ольга опустила очі.

– Тобі вирішувати. Оленка зі мною залишиться, – він підійшов до колиски й подивився на сплячу дочку.

Ольга поїхала. Цілий рік від них із Толею не було новин. Поки його не викликали в правління. За столом сиділа жінка:

– Ви розумієте, Петро Васильовичу, склалася така ситуація. Ваша дружина під слідством зі своїм співмешканцем. А сина ми помістили до розподільника.

– У мене до вас питання, ви його забиратимете, чи ми оформляємо його в дитячий будинок? – Петро ледве утримався від лайливих слів, але взяв себе в руки.

– Сина я забираю, але про його матір більше чути не хочу.

Варя вже жила в нього. З нею вийшло все якось буденно. Вона спочатку приходила допомогти з Оленкою. Готувала нехитру їжу. Кілька разів залишалася ночувати, коли дочка сильно вередувала.

Та й довкола всі твердили, тримайся за неї, гарна вона. Ну, він і здався. Просто одного вечора сказав – “Залишайся”. Вона і залишилася.

А коли він привіз Толіка, прийняла і його. Щоправда, зближалися вони довго. Лише за пів року, вона несміливо сама прийшла до нього.

…Ольга прокинулася пізно. Варя тихо гриміла посудом, готувала вечерю. Толіка не було, мабуть, чекав батька на вулиці. Оленка грала з лялькою. І тут почулися важкі кроки. Прийшов Петро. Вони мовчки повечеряли. А коли діти пішли спати, він почав розмову.

– Варя мені дружина, хоч і не розписані ми. А ти, Ольго, хоч і законна, але мені не потрібна. Я сьогодні довго думав, і ось що вирішив. Раз подітися тобі нікуди, житимеш у нашій хатині.

– Вона тепла, пічка є. Ліжко поставимо, живи. Якщо діти захочуть з тобою спілкуватися, забороняти не буду. Варі по господарству допомагатимеш. Щодо роботи, не знаю, сама турбуйся. А тепер усім спати. Завтра важкий день – сказав він і підвівся з-за столу.

Отак і почали жити. Начебто окремо, і як би разом. Ольга на свіжому повітрі посвіжішала. Петро ні, ні, та й гляне в її бік. Але відразу себе смикає. Зрадила раз, зрадить і інший.

Щоправда, діти все частіше забігають до неї в гості. І тільки Варі важко на душі. І піти не може, покохала вона й Петра і дітей.

А погляди чоловіка на суперницю теж повз неї не минають. Отак і живуть поруч. Дві дружини одного чоловіка. І лише Бог знає, як розплести цей вузол нелегких стосунків.

А ви що скажете з цього приводу? Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові публікації! Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!