– Отже, неодружений. А вдома двоє дітей чекають тата, якого мама відправила «відпочити з колегами». – подумала Олеся

— Вибачте, але вас немає у списку, — жінка на вході похитала головою.

Олеся Сергіївна стиснула в руках маленьку сумочку. Серце билося так, ніби намагалося вистрибнути з грудей. Навколо входу в ресторан ходили ошатні пари, сміялися, обіймалися. А вона стояла, як чужа.

– Може, помилка? Покличте його, будь ласка.

– Ми уточнювали. Дмитро Ігорович сказав, що неодружений.

Слова вдарили як ляпас. Олеся позадкувала назад, натикаючись на веселі обличчя.

– Отже, неодружений. А вдома двоє дітей чекають тата, якого мама відправила «відпочити з колегами». – подумала Олеся.

Три години тому вона так турботливо прасувала його сорочку.

– Краватка рівно? — питала, поправляючи комір.

– Нормально, — буркнув Дмитро, навіть не поглянувши на дзеркало.

Тепер ця краватка прикрашала «холостяка».

Додому йти не хотілося. Дарина, її молодша сестра, яка приїхала погостювати, чекала на розповіді про свято.

– Розважся, нарешті! Дітьми я займуся, — посміхалась вона, допомагаючи вибрати сукню.

Що тепер сказати? Що чоловік зрікся її при свідках?

Олеся повільно побрела вечірнім містом. Каблуки підбори стукали по асфальту, відраховуючи хвилини ганьби. У вітринах магазинів з’являлися щасливі сім’ї з рекламних плакатів.

“Все для вашого будинку”, “Сімейне щастя починається тут”.

Яке щастя? Яка сім’я?

– Ти де була? — Дмитро зустрів її у передпокої похмурим поглядом. Пахло від нього алкоголем та чужими духами.

– Гуляла, — тихо відповіла Олеся.

– Гуляла … А хто дітей вкладав?

– Дар’я.

Він невдоволено скривився і пройшов до спальні. Олеся залишилася стояти у темному коридорі, все ще у святковій сукні, все ще з надією на пояснення. Але пояснень не було.

– Як минув вечір? – зустріла Дарія на кухні.

Олеся сіла за стіл та налила собі чай. Руки тремтіли.

– Добре.

– Серйозно? — Дарина пильно подивилася на сестру. — Ти виглядаєш так, ніби на похороні була.

– Може, й була.

Поступово правда випливла назовні. Дарія слухала, міцно стискаючи кулаки.

– Значить, дружини в нього не має, — процідила вона. — А хто тоді пере його шкарпетки? Хто готує йому сніданки? Привид?

– Даша, не треба …

– Треба! Ти перетворилася на обслуговуючий персонал! А він тебе соромиться!

– У нас діти. Хто тепер винен…

– Хтось має шанувати матір своїх дітей! — Дарія встала і почала ходити по кухні. – Знаєш що? Завтра він їде на корпоративну подорож? На базу відпочинку?

– Звідки ти знаєш?

– Чула, як він казав телефоном. “Без дружин, без дітей, тільки для своїх”. Думаю, нам теж варто туди з’їздити.

Олеся похитала головою:

– Він уб’є мене.

— А ти його вб ий першою. Морально, звісно.

Наступного дня Дмитро збирав рюкзак, співаючи під ніс. Олеся мовчки спостерігала за цим обрядом.

Скільки разів вона стояла так само, проводжаючи його на різні «чоловічі» заходи? Скільки разів хотіла добре провести час і не хвилювалася про те, що він там робить?

– Гроші на продукти залишу, — сказав він, не підводячи очей. — Тільки з розумом витрачай. І дітей особливо не балуй.

– Діма…

– Що?

– А якщо я теж хочу відпочити?

Він нарешті глянув на неї. В очах промайнуло здивування, потім роздратування.

– Від чого тобі відпочивати? Ти ж удома сидиш.

– Вдома з дітьми – це не відпочинок.

– Ну, сходи в кіно із подружками.

– Я не маю подружок.

– Тоді проблема не в мені.

Він узяв рюкзак і попрямував до дверей. Олеся провела його поглядом. Щось усередині її надломилося остаточно.

– Мамо, а ми теж поїдемо до тата? — спитав восьмирічний Артем.

– Хочете?

– Так! – хором відповіли діти.

Олеся подивилася на Дарину. Та кивнула.

– Тоді збираємось.

Таксі до бази відпочинку у Буковелі обійшлося у половину відкладених на чорний день грошей. Але чорний день, здається, вже настав.

На території було гамірно. Грала музика, люди сміялися, хтось уже почав танцювати. Олеся увійшла до натовпу, тримаючи дітей за руки.

– Діма! – крикнув хтось. – Твоя сім’я приїхала!

Музика не зупинилася, але розмови затихли. Дмитро стояв біля мангала з шампуром у руці та дивився на них як на привидів.

– Що ви тут робите? – процідив він крізь зуби.

– Відпочиваємо, — спокійно відповіла Олеся. — Діти також мають право на вихідні з татом.

– Дімочка, — до них підійшла молода білявка у короткій спідниці. – А це хто?

Натовп завмер. Олеся відчула, як до горла підкочує нудота. Ось воно… Ось чому він не має дружини.

– Це… — Дмитро м’явся, червоний, як рак.

– Я його дружина, — чітко промовила Олеся. – А це його діти. А хто ви?

Блондинка розгублено подивилася на Дмитра:

– Ти ж казав, що розлучений…

– Вікторіє, давай пізніше обговоримо…

– Ні, давайте зараз, – Олеся зробила крок уперед. — При всіх. Щоби колеги знали, з ким працюють.

Навколо почали перешіптуватись. Хтось діставав телефон. Дмитро зрозумів, що скандал неминучий.

– Олеся, не роби дурниць…

– Дурниці? – Вона засміялася гірко. — Дурниці — це дванадцять років прати твою білизну і думати, що ти кохаєш мене. Дурниці – це виправдовуватися за те, що захотіла провести вечір із чоловіком.

– Мамо, – Артем потягнув її за рукав. — Ходімо додому.

Олеся опустилася навпочіпки перед сином:

– Ходімо, синку. Тільки тепер це буде інший дім.

Вони розвернулись і пішли до виходу. За спиною наростав гомін голосів. Хтось кричав Дмитру щось про «підлість». Хтось втішав Вікторію.

– І що далі? — спитала Дарія, коли вони сіли на таксі.

– Далі нове життя, – Олеся обняла дітей. — Таке, де мене не соромляться.

– А тато? — тихо спитала п’ятирічна Світлана.

– Тато залишиться татом. Але житимемо ми окремо.

У кризовому центрі їм виділили кімнату на трьох. За тиждень Дмитро знайшов їх. Умовляв повернутися.

Роботу втратив — виявилось, Вікторія була племінницею директора. Дівчина не вибачила обману та посприяла звільненню.

– У мене нічого не залишилося, – зізнався він.

– У мене теж нічого не було, – відповіла Олеся. – Але я не проміняла сім’ю на розваги.

Вона не повернулася. Влаштувалася на роботу, винайняла невелику квартиру. Діти адаптувалися швидше, ніж вона очікувала. Виявилося, батькова відсутність їх не так вже й турбувала — він і раніше вдома майже не бував.

Дар’я допомагала і грошима, і порадами, і простою людською участю.

– Знаєш, що найдивовижніше? — сказала Олеся одного вечора, коли вони сиділи на кухні нової квартири.

– Що?

– Я не сумую. Думала, буде важко, а виявилося легше. Не треба вгадувати настрій, не треба виправдовуватись за кожен крок.

– А шкодуєш?

Олеся замислилась:

– Про витрачені роки — так. Про те, що пішла, ні. Краще пізно, аніж ніколи.

У вікно світило вечірнє сонце. Діти робили уроки у своїй кімнаті. Завтра Олеся піде на роботу, де цінують її професіоналізм. Увечері забере дітей із садка та школи, і ніхто не буде невдоволено бурчати про «зайві витрати» на їхні гуртки.

Дмитро дзвонив іноді. Просив зустрічей з дітьми, обіцяв змінитися, присягався у коханні. Але Олеся більше не вірила присяганням людини, яка соромилася називати її дружиною.

Деякі речі пробачити не можна. А деякі люди не заслуговують на другий шанс.

Мені здається, ця історія — чудовий приклад того, наскільки важливо не втрачати себе у відносинах. І як іноді, щоб урятувати себе, треба піти. Як ви вважаєте, що б ви зробили на місці героїні?

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.