– Пашка – непоганий хлопець, але заміж я за нього не піду

– Лілю, привіт! -Усміхнулася Вероніка, сідаючи за столик у кафе. – У тебе щось сталося?

– Сталося, – відповіла Ліля. – Потрібна твоя порада.

– І з якого приводу?

– Мені вчора Пашка пропозицію зробив.

– Нічого собі! Але ж ви знайомі всього нічого, – сказала Вероніка.

– Пів року. Ми познайомилися на твоєму дні народження у ресторані. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Я тоді не хотіла його і тітку Люсю запрошувати, а мама мені весь мозок проїла: «Люся – моя сестра, а Павло – твій двоюрідний брат»!

– Так, а от не запросила б ти їх тоді, ми б і не познайомилися, – сказала Ліля.

– І не сиділа б ти зараз переді мною та не повідомляла б такої новини. До речі, ти не сказала, що йому відповіла.

– А я поки що нічого не відповіла. Взяла три дні на роздуми.

– І як він відреагував? – поцікавилася Вероніка.

– Засмутився.

– Що ти тепер робитимеш?

– Хотіла з тобою поговорити. Що порадиш? – Запитала Ліля.

– Ну, знаєш, подруго, такі глобальні рішення кожен має ухвалювати сам.

– Просто я розгублена. Не чекала, що він зробить пропозицію так швидко. Хоча, чесно зізнаюся, я в Пашку закохалася просто в перший вечір. І коли він мені наступного дня зателефонував, я від радості навіть підстрибнула.

– Ну, то погоджуйся, чого ще думати, – сказала Вероніка.

– Ти ж мене знаєш. Я завжди зважу п’ять разів, перш ніж щось вирішу. У мене в голові відразу починається: “а якщо він зробить так”, “а якщо я відповім так”, “а якщо ми …” і так далі.

– Добре, Лілю. А від мене ти що хочеш?

– Поради. Ти ж Пашку все життя знаєш. Що він за людина?

– Ну, ти й поставила мені завдання, – замислилась Вероніка. – Якщо на те пішло, то наречений він не найзавидніший. Зарплата у нього середня, квартири своєї немає.

– Я тебе не про зарплату та квартиру питаю. Квартира, як ти знаєш, у мене є. Який він, як людина?

– Як людина? Порядний. Не підлий. Якщо ти з цього погляду цікавишся, то Пашка нормальний хлопець, відповіла Вероніка.

– Мені здалося, що він іноді буває не рішучим, – сказала Ліля.

– Є таке. І ось тут заритий той самий собака, через якого я б тобі не радила виходити заміж за Пашку, – зітхнувши, відповіла Вероніка.

– Чому?

– Тому що не хочу через рік чи два витирати тобі сльози та соплі.

– Знаєш, сказала “а”, говори й “б”.

– Тітка Люся.

– Що тітка Люся? – не зрозуміла Ліля.

– Я сумніваюся, що тітка Люся відпустить синочка від своєї пелени. Пашка – мамій чистої води.

– Я цього не помітила, – сказала Люся.

– А ось, як погодишся за Пашу вийти заміж, та як приведе він тебе додому, щоб з мамою познайомити, відразу помітиш, – пообіцяла Вероніка.

– Ти мене засмутила. І що це, не лікується?

– Ні. Ми завжди дивувалися: після того, як батько Пашки пішов із сім’ї, син став центром всього життя тітки Люсі.

– Складається враження, що вона не має жодних інтересів, бажань, крім одного – створити Павлуші гарне життя. Уявляєш, вона цього двадцятисемирічного дядечка називає Павлушею.

– Коли він навчався в університеті, тітка Люся в ті дні, коли Пашка складав іспити, приводила його сама і чекала на лавці в скверику, поки він не вийде. І влітку, і взимку. У будь-яку погоду.

– Хлопці спочатку з нього сміялися, а потім почали співчувати. А ввечері вона сідала на телефон і обдзвонювала всіх родичів, повідомляючи, що її Павлуша отримав п’ятірку.

Якщо раптом траплялася четвірка, то, на її думку, винен був викладач, який не оцінив таланту її хлопчика.

– Це схоже на анекдот, – сказала Ліля.

– До речі, щодо анекдоту: я тут у якомусь фільмі чула щось схоже. Там один герой запитує в іншого, чим єврейська мати відрізняється від мафії. Так ось: із мафією можна домовитися.

– Тітка Люся, хоч і не єврейська мама, але домовитися з нею не можна. Ми якось на пікнік зібралися, заїхали за Пашкою. Чекали майже годину – тітка Люся йому збирала рюкзак.

– Павлушо, бутерброди я тобі в синій контейнер поклала. Печену картоплю не їж, там можуть бути мікроби. А ось у цій кишені збоку – запасні трусики та шкарпетки. Ти, як викупаєшся, плавки зніми та висуши! – І так далі.

– А він що?

– Нічого. Він звик.

– І ти вважаєш, що вона постійно лізтиме в наше життя? – Запитала Ліля.

– Зуб даю. Тітка Люся, якщо вона поставить перед собою якусь мету, – це суміш трактора та асфальтоукладача, – посміхнулася Вероніка.

– При цьому вона вважає, що ніхто, крім неї, не зможе подбати про її ненаглядного Павлика. Був у дитинстві випадок: нашому батькові від заводу виділили дві путівки в табір – на море.

– Але Вовка, мій молодший брат, – захворів. Тато домовився, що замість нього поїде Пашка. А тітка Люся його не відпустила. Уявляєш?

– На той час безплатна путівка на море – це було щастя. Але тітка Люся сказала, що не довірить тринадцятирічного хлопця стороннім людям. Так Пашка все літо у місті й мотилявся.

– І що мені тепер робити? – Запитала Ліля.

– Не знаю. Ти мене спитала. Я тобі все чесно розповіла. А рішення приймати все одно тобі самій. За всіх інших недоліків, тітка Люся – жінка добра.

– Проблема тільки в тому, що вона робить добро всім поспіль, навіть тим, хто цього не потребує. Але кожна людина має недоліки. У Паші – ось такий. Чи зможеш ти з цим змиритися, чи ні? Думай, – відповіла Вероніка.

Після цієї розмови Лілі легше не стало. Навпаки, стало ще важче. До рівняння, яке вона вирішувала, додалося ще одне невідоме – потенційна свекруха.

Три дні минули. Ліля та Павло зустрілися на набережній у міському парку.

– Ну що ти вирішила? – Запитав молодик.

– Паша, а ми не дуже поспішаємо? Адже ми всього пів року знайомі. Скажи, а ти радився зі своєю мамою перед тим, як зробити мені пропозицію?

– Звісно! Ти мамі ще тоді, у ресторані, сподобалася. Вона мені так і сказала: «Дивися, синку, яка симпатична дівчина»!

– Тобто мама мою кандидатуру схвалила? А що було б, якби я їй не сподобалася? – поцікавилася Ліля.

– Не знаю. Але що про це казати? Ти ж їй сподобалася, – відповів Павло. – Вона навіть запропонувала, щоб ми після весілля жили разом із нею.

– Навіщо? У мене своя квартира.

– Твоя квартира знаходиться в іншому районі міста. Мамі туди не зручно їздити, – відповів він.

– А навіщо їй до нас їздити?

– Вона допомагатиме. Ми обоє працюємо. А мама вдома. Вона і приготує і прибере. А коли в нас будуть діти, зможе з ними няньчитися. Хіба це погано?

– Мабуть, добре. Тільки, знаєш, давай трохи зачекаємо. Я думаю, нам треба краще впізнати один про одного, щоб потім не було несподіванок, – сказала Ліля.

Павло провів Лілю додому. Прощаючись, вона попередила його, що на два тижні їде з мамою та сестрою відпочивати.

Повернувшись додому, вона весь вечір думала, а потім спитала мами:

– Як можна відмовити хлопцю, щоб його не скривдити?

– Якщо відмовиш, все одно образиться, – сказала мати. – Ти про Павлика говориш? Начебто він тобі подобався.

– Пашка – непоганий хлопець, але заміж я за нього не піду.

– Так і скажи. Тільки якщо вирішила, то не тягни й не давай надію людині. Це не гарно, – порадила мама.

Ліля так і зробила: повернувшись з відпустки, вона зустрілася з Павлом і порозумілася з ним.

Звичайно, він був дуже засмучений. А тітка Люся наступного дня поскаржилася своїй сестрі:

– Ти б придивилася до подруги Вероніки. Спочатку вона мені здалася гарною дівчиною, а потім з’ясувалося, що ця Ліля – ще та вертихвістка. Добре, що Павлуша з нею не одружився. А то потім би все життя мучився.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!