– Павло, – сказала вона. – Твої речі зібрані. Надвечір щоб тебе тут не було

Квартира дісталася Вірі від бабусі. Бабуся, царство їй небесне, все життя пропрацювала викладачем в інституті, носила суворі костюми з брошкою біля комірця й говорила стримано, навіть коли гнівалася.

Вона дуже хотіла, щоб онука була щасливою. Віра її доброту згадувала часто, особливо, коли вставала вранці, дивилася на сіре небо за вікном і думала, що сьогодні знову треба йти на роботу, яку вона не любила, але яка годувала їх двох.

Павло з’явився в її житті п’ять років тому. Тоді він працював у великій компанії, носив штани зі стрілками, говорив про перспективи та кар’єрне зростання.

Вірі, тихій, що звикла більше слухати, ніж говорити, подобалася ця впевненість. Їй здавалося, що поруч із таким чоловіком і її власне життя набуде нарешті твердих обрисів.

Він в’їхав у її квартиру – сталінку, з високими стелями та старим паркетом, який поскрипував при кожному кроці, ніби нагадуючи про щось важливе. Обіцяв вкластися в неї, зробити косметичний ремонт та поміняти усю сантехніку.

А потім його компанія взяла курс на оптимізацію видатків. Павло потрапив під скорочення. Перший місяць він розсилав резюме, на другий – їздив на співбесіди в менші компанії, на третій – ліг на диван і більше не вставав.

– Я вигорів, – сказав він якось увечері, коли Віра, втомлена після зміни в районній поліклініці, запитала, чи хтось йому дзвонив. – Тобі не зрозуміти. Це не просто втома. Це… стан. Мені потрібен час відновитися.

Час минав. Відновлення не наставало. Павло лежав на дивані, перемикав канали, коментував новини та зрідка виносив сміття.

На боязкі пропозиції Віри – може, в доставку, тимчасово, або на склад, або в охорону – він відповідав з холодною зневагою:

– Я для того інститут закінчував, щоб пакети тягати? Знайду щось гідне. Ти просто не віриш у мене.

Віра замовкла. У неї виникло почуття провини. Справді, навіщо пиляти? У людини скрутний період. Все буває. Потрібно потерпіти.

Мати Віри дзвонила кожен другий день.

– Ну, як він? Знайшов щось?

– Ні, мамо. Шукає.

– Вірко, ти недолуга? Скільки можна його на своїй шиї тягти? Здоровий мужик лежить на дивані, а ти горбатишся з ранку до ночі!

– У нього вигоряння.

– У нього нахабство! – мати підвищувала голос. – Я тебе одна ростила, квартиру бабусину відстояла, а ти якогось нахлібника в будинок пустила. Виганяй, поки не пізно!

– Мамо, я не можу. Він же мій чоловік.

– Який ще чоловік? Ви навіть не розписані.

– Цивільний.

Мати кинула слухавку. Віра дивилася на загаслий екран телефону і думала, що мама має рацію. Але робити нічого не наважувалася.

Павло, відчуваючи її невпевненість, ставав більш вимогливим.

– А вечеря де? Я зранку не їв.

– Ти ж не просив. Я думала, ти поїв.

– Я повинен просити? Я твій чоловік, чи хто?

Вона мовчки пройшла на кухню, подивилась на раковину. Брудний посуд лежав зранку.

– Паш, посуд можна було й помити.

– О Господи, – він закотив очі, відклав пульт. – Починається. Я цілий день вирішував, як нам далі жити, думав про майбутнє, а ти про посуд!

– Я тебе не пиляю. Я просто сказала.

– Ти як і твоя мати! Така ж сама! Вічно незадоволена!

Він сів на диван, його обличчя налилося фарбою.

– І взагалі це й моя квартира теж! Я живу тут! І вклав у неї чимало!

Віра завмерла.

– Вклав? – перепитала вона тихо. – Що саме?

– Комод цей! Я його збирав три години! Фільтр для води! Ти без нього досі жорстку воду пила б! Вікна до зими підготував. Двері більше не скриплять.

Він справді зібрав комод, щоправда, переплутав дві планки, і ящики досі заїдали. Фільтр для проточної води, за дві з половиною тисячі гривень, виявився абсолютно марним. Жорсткість води він не змінював. І так далі… Це було все. Все його «вкладання» у квартиру.

Віра нічого не сказала. Вона обернулася і пішла мити посуд. Павло скривджено замовк, увімкнув телевізор голосніше.

Ніч, коли все скінчилося, наближалася неминуче. Віра лягла в ліжко, обернулася до стіни. Вона лежала з розплющеними очима, дивилася на смужку світла від ліхтаря, що пробивалася крізь фіранки. Паркет рипнув під ліжком. Бабуся ніби ходила десь поряд, невидимими кроками.

Віра лежала і думала, скільки грошей йде на його їжу, передплати, які він оформляв з її карти. Про те, як він назвав її «матір» у сварці.

Про те, як не стало її бабусі, і Павло не поїхав на похорон – у нього раптово з’явилися справи важливіші.

Про те, що за пів року безробіття він жодного разу не спитав:

– Віро, як ти? Ти втомилася? Давай я щось зроблю для тебе, – жодного разу.

Настав черговий сірий лютневий ранок. Вона встала рано-вранці по будильнику. Дістала з антресолей пакети для сміття – щільні, чорні, із зав’язками.

Мовчки відчиняла шафу, дістала його футболки, джинси, сорочки, які він носив ще в ті часи, коли працював. Склала у пакети та виставила за двері.

Паша прокинувся, зайшов на кухню в трусах, потягнувся до пульта.

– Павло, – сказала вона. – Твої речі зібрані. Надвечір щоб тебе тут не було.

Він завмер. Пульт застиг у руках.

– Що?

– Ти чув.

Він опустив руку. На його обличчі з’явилося занепокоєння, потім образа, потім злість. Він добре вмів злитися. Павло кидався по квартирі, кричав, що вона пошкодує, що в неї немає серця.

– Ти з глузду з’їхала? Куди я піду? У мене грошей нема! Ти мене виганяєш надвір?

– У тебе є мати. Вона завжди казала, що я тебе не гідна, що ти вартий кращого життя. Ось і йди до неї. Нехай знайде тобі пару краще.

– Віра, припини! Ми п’ять років разом! Це моя квартира також! Я тут мешкав! Я вкладав!

– Що ти вкладав, Пашо? – вона глянула йому прямо в очі, і він уперше за довгий час не витримав її погляду. – Це не вкладення. Натомість ти жив тут. П’ять років. Безплатно!

– Я твій чоловік!

– Чоловік допомагає! Чоловік піклується! Чоловік не лежить на дивані пів року та не каже дружині, що вона мало заробляє. Ти перестав бути чоловіком. І… і ніколи ним не був!

Він схопив телефон, набрав матері й щось швидко говорив у слухавку, відвертаючись до вікна. Віра чула тільки: «Так, прямо зараз… Так, вона… Не знаю…».

– Може, ти передумаєш? – голос його звучав тихо, майже жалібно. – Віро… Ну, куди я піду?

– Твоя мама на тебе чекає. Я зателефонувала їй. Сказала, що ти їдеш. Вона зраділа. Відповіла, що нарешті позбавиться мене.

Він підвів голову. В очах стояли сльози – чи то від образи, чи то від сорому.

– Ти така жорстока?

– Ні. Я просто перестала бути зручною.

Він одягнувся, витяг ключі з кишені, кинув їх на тумбочку.

– Прощавай, Віро.

Взяв пакети та попрямував до ліфта. Віра стояла у дверях, схрестивши руки. Вона не відповіла. Зачинила двері, повернула засувку та видихнула.

Увечері вона увімкнула ноутбук. Відкрила сайт знайомств, на секунду замислилась, усміхнулася та заповнила анкету.

У графі “Про себе” написала: “Шукаю людину, яка не боїться відповідальності, поважає чужий простір і вміє мити за собою посуд”.

Через три дні їй надійшло перше повідомлення. Через тиждень вона вже сиділа в кіно з Сергієм — інженером на заводі, спокійним та уважним чоловіком. Поки їй комфортно, а як буде далі – час покаже…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!