Перехитрила жадібну сестру…

Сонце ледве пробивалося крізь сірі штори у вітальні, де пахло старим деревом і кавою, яку я варила щоранку.

Моя квартира у старому будинку на околиці Вінниці була моїм притулком – маленьким, але моїм.

Я сиділа за столом, перебираючи папери: рахунки, довідки, виписки. Все, що залишилося від мами, як її не стало майже пів року тому. Заповіт лежав зверху – тонкий аркуш, який перевернув моє життя.

– Олено, ти впевнена, що не хочеш продати будинок? – голос сестри, Каті, лунав у слухавці різко, як завжди, коли вона хотіла чогось досягти. – Він коштує пристойно, а тобі одній його не утримати.

– Це мамин будинок, Катю. Я не збираюся його продавати, – відповіла я, намагаючись спокійно говорити.

– Ну, подумай. Ми могли б поділити гроші. Тобі ж потрібні кошти, щоб… ну знаєш, почати заново.

Я знала, до чого вона хилить. Катя завжди вважала, що я, молодша, завжди все роблю не так. Її тон натякав: “Ти не впораєшся, Олено. Ти слабка”. Але я не була слабкою. Не після того, що пережила.

Мамин будинок у передмісті був старим, але затишним, з великим садом, де ми з Катериною в дитинстві збирали яблука.

Мама заповідала його мені, а Каті – гроші з її накопичувального рахунку. Я думала, що це справедливо. Катя, мабуть, ні.

За тиждень Катя наполягла на зустрічі. Ми сиділи в кафе, де офіціанти рухалися ліниво, а кава була надто гіркою.

Катя, як завжди, мала бездоганний вигляд: ідеальний макіяж, дорога сумка, голлівудська посмішка.

– Олено, давай серйозно, – почала вона, постукуючи наманікюреними нігтями по столу. – Ти не можеш жити у цьому домі одна. Це величезні витрати. Продай його і ми поділимо все порівну.

– Порівну? – я примружилася. – Мама залишила тобі гроші з рахунку! Там більше мільйона. Тобі мало?

Катя пирхнула, ніби я сказала щось безглузде.

– Не про гроші, Олено. Мова про справедливість. Ми обидві її дочки. Чому тобі хата, а мені тільки накопичення?

Я стиснула кухоль так, що пальці побіліли. Катя завжди вміла повернути все так, наче її обділили.

Але я знала правду: мати не довіряла їй. Катя витрачала гроші надто легко – на лахміття, машини, поїздки. Мама хотіла, щоб будинок залишився у мене, бо мені була важлива не його вартість, а спогади.

– Я не продам, – відрізала я. – Це моє!

Катя подивилася на мене з холодною усмішкою.

– Подивимося, Олено. Подивимося.

Приїхавши через кілька днів до маминого будинку, я помітила, що там щось не так. Двері в підвал, які я точно не відчиняла, були прочинені.

На горищі хтось копався – коробки з речами мами були перевернуті. Я перевірила замки: все ціле. Але відчуття, що хтось був у хаті, не відпускало.

Я зателефонувала Каті.

– Ти заходила до хати? – Запитала я без передмов.

– Що? Ні, звичайно, її голос був надто солодким. – Навіщо це мені?

– Хтось порпався у маминих речах.

– Може, ти сама щось шукала та забула? – Катя засміялася. – Ти завжди була розсіяною.

Але я не була розсіяною. Я почала підозрювати, що Катя щось задумала. Вона завжди була майстринею маніпуляцій.

У дитинстві підлаштовувала сварки так, щоб я виглядала винною, в юності намовляла друзів відвернутися від мене, якщо я не погоджувалась з її планами. Тепер, видно, вона вирішила, що будинок має стати її трофеєм.

Я встановила в будинку камеру – маленьку, непомітну, заховану в кутку вітальні. Якщо Катя знову поткнеться, я знатиму.

Камера спрацювала за два дні. На записі Катя, у темній куртці, копалася в ящиках маминого письмового столу.

Вона щось фотографувала: документи, листи, старі фотографії. Я дивилася запис, і всередині все кипіло. Це була зрада. Не просто крадіжка, а вторгнення в моє життя, в мамину пам’ять.

Я вирішила не влаштовувати скандалу. Катя безперечно чекала, що я зірвусь, почну кричати, дам їй привід виставити мене істеричкою.

Натомість я почала збирати інформацію. Я дізналася, що Катя найняла юриста, щоб оскаржити заповіт.

Вона стверджувала, що мама була “не в здоровому глузді”, коли писала його. Це була брехня, і я знала, як це довести.

Мама записала відео, де пояснювала своє рішення. Я знайшла його на старому ноутбуці у її кімнаті. На записі вона виглядала втомленою, але розумною:

– Олена берегтиме будинок. Катя… вона не розуміє, що таке будинок. Їй потрібні тільки гроші.

Я зберегла відео та зробила копію.

Але цього було мало, адже Катя була хитра. Їй потрібен був привід, щоб відібрати будинок, і я підозрювала, що вона готова на все.

Я вирішила зіграти за її правилами. Подзвонила сестрі й прикинулася, що готова поступитися.

– Добре, – сказала я, додавши в голос втоми. – Може, ти маєш рацію. Продаймо будинок. Але я хочу, щоб все було чесно. Приїдь, обговоримо.

Катя приїхала наступного дня, сяючи самозадоволенням. Ми сиділи у вітальні, і я підсунула їй договір, складений моєю подругою-юристом.

У ньому було зазначено, що я погоджуюсь продати будинок, але лише після незалежної оцінки, а гроші діляться навпіл.

– Це розумно, – Катя кивнула, але я бачила, як її очі забігали. Вона хотіла все й одразу.

– Підписуй, – я посунула їй ручку. – І домовмося: жодних юристів, жодних судів. Просто продаємо, та ділимо.

Катя підписала, не читаючи. Я знала, що вона не заглиблюватиметься – жадібність засліплювала її.

Але у договорі був пункт, який вона не помітила: я зберігала право власності на будинок до моменту продажу. І момент продажу також вибирала я. Це давало мені всі карти в руки.

Того ж вечора я відправила відео з маминим заповітом її адвокату, доклавши запис із камери, де Катя лазить по хаті.

Я додала листа:

– Якщо моя сестра продовжить заперечувати заповіт, я опублікую це відео і подам до суду за вторгнення у приватну власність.

Катя зателефонувала за три дні. Її голос тремтів від злості.

– Ти підставила мене, Олено! – кричала вона. – Це низько!

– Низько? – Я посміхнулася. – Низько – ритися в маминих речах, брехати, намагатися відібрати в мене останнє.

– Я просто хотіла справедливості!

– Ти хотіла грошей, Катю! Але ти їх не отримаєш!

Я повісила слухавку. Адвокат Каті відмовився від справи, коли побачив відео. Без юридичної підтримки її план звалився.

Будинок залишився моїм. Я вирішила не продавати його, а відремонтувати: нову огорожу, пофарбовані стіни, квіти в саду. То був мій спосіб зберегти пам’ять.

Катя більше не дзвонила. Я чула, що вона поїхала до столиці, намагаючись “почати заново”. Гроші з маминого рахунку вона витратила швидко – оновила машину і з’їздила у відпустку в Дубай.

Я ж знайшла щось більше: не просто будинок, а почуття, що я сильніша, ніж думала. І сильніша, ніж хотіла бачити мене Катя.

Щоранку я пила каву в саду, слухаючи, як птахи співають у яблунях. То був мій дім. Моя перемога…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.