– Перш ніж допомогти, спитай, чи потрібна нам ця допомога! – Обурено сказала Поліна матері

Поліну та Максима розбудив довгий дзвінок. Вони одночасно потягнулися до своїх телефонів. Дев’ята п’ятнадцята ранку. Дзвонили у двері.

– Сперечаємося, я знаю, хто це прийшов, – сказала Поліна й одягла халат.

– Лежи. Я сам, – відповів чоловік.

Вони одружилися лише вчора. Вечір у ресторані закінчився пізно, доки дісталися додому, поки лягли – вони розраховували сьогодні поспати довше.

До того ж ніяк не думали, що комусь спаде на думку дзвонити у квартиру молодят на ранок після весілля!

Але така людина була! І вони знали її!

Максим відчинив двері: перед ним стояла теща з кількома пакетами в руках.

– Що вам потрібно, Наталю Іванівно? – запитав зять, продовжуючи загороджувати вхід у квартиру.

– Я вам млинців і котлет принесла, – почала теща.

Максим, не кажучи ні слова, зачинив двері перед її носом.

Через пів хвилини пролунав ще один дзвінок – тільки вже короткий, наче боязкий. Чоловік не відчиняв.

Наталя Іванівна постояла біля дверей кілька хвилин, потім обернулася і пішла до ліфта.

Максим повернувся до спальні.

– Пішла? – Запитала Поліна.

– Пішла.

– Тепер образиться, плакатиме, скаржитиметься всім, – сказала Поліна.

Вона взяла телефон та набрала номер батька.

– Тату, тут до нас мама зараз приходила.

– Не пустили? – Запитав батько. – Правильно зробили! Я їй ще вранці, коли вона тільки-но взялася млинці смажити, сказав, щоб вона до вас не ходила, але ти ж її знаєш – якщо що в голову збреде, не переконаєш.

– Тату, я тебе прошу: ти якось маму заспокой, а найголовніше – щоб вона всій рідні зараз не стала дзвонити та скаржитися на нас.

– Намагатимусь, доню! Але гарантувати нічого не можу. Боюся, що вона вже в автобусі дорогою додому зателефонувала тітці Свєті, – посміхнувся батько.

– Уявляю, як зараз розважаються пасажири, – зітхнула Поліна.

Загалом Наталя Іванівна була гарною людиною. Вона працювала медсестрою в дитячій лікарні, і маленькі пацієнти її дуже любили, а їхні матері були вдячні їй за доброту та увагу.

І своїх домашніх, Наталя Іванівна завжди оточувала турботою. Але, як правильно кажуть, наші недоліки – це продовження наших переваг.

Мама Поліни була з тих, хто любить «причиняти добро» і буквально душити своєю турботою.

Був у неї ще один недолік – Наталя Іванівна дуже любила поговорити!

Батько Поліни мав рацію: у цей час мати вже скаржилася на дочку, й особливо на зятя, своїй сестрі.

– Уявляєш, Свєта! Я вранці встала о шостій годині, розвела тісто, напекла млинців, котлет насмажила. Замотала все, щоб гаряче їм довезти, а він вийшов у халаті, з голими волохатими ногами й запитав, що мені треба. А потім просто двері зачинив. Прямо перед носом!

– Наташа, а може, тобі слід спочатку зателефонувати дітям? Раптом у них були якісь свої плани, а ти вдерлася без попередження, та ще й так рано, – відповіла сестра.

– Яка рань, Світлано, – десята година!

Наталя Іванівна і раніше була не дуже задоволена зятем: квартири своєї не має, родичі живуть в інших містах – отже, допомоги молодій сім’ї від них не буде.

Та ще професія цього Максима якась незрозуміла – щось, пов’язане з хмарними технологіями.

А вже після цього Наталія Іванівна на Максима дуже образилася: вона до них з усією душею, а її навіть у квартиру не пустили!

Звичайно, трохи покривдившись, вона за два дні зателефонувала дочці.

– Мамо, домовмося, що ти не приходитимеш до нас несподівано, без попередження, – попросила Поліна після того, як перепросила перед матір’ю і за себе, і за чоловіка.

– Нам усе скасовувати та сидіти з тобою чай пити? Вийде, що ми людей підведемо. А якщо ми з Максимом таки підемо, тоді ти образишся.

– Дзвони хоча б напередодні. І взагалі, перш ніж допомогти нам, спитай, чи потрібна нам ця допомога! Добре?

– Добре, – пообіцяла мама.

Але пообіцяти – це одне, а от стримати обіцянку – зовсім інше.

Якось, вже ближче до кінця робочого дня, Наталія Іванівна зателефонувала дочці на роботу:

– Поліна, доню! Я стою біля торгового центру, біля Галактики. Тут виявляється, нещодавно відчинили меблевий салон. Я купила вам чудове крісло!

– Яке крісло? – здивувалася Поліна. – Навіщо?

– Поліно, крісло дуже гарне! Проблема лише в тому, що на сьогодні доставлення вже немає. А мені його вже на вулицю винесли. Нехай Максим, коли їхатиме з роботи, заїде по мене.

– Мамо, попроси тата – він же там недалеко працює, а Максу через все місто пиляти, – порадила Поліна.

– У тата спина болить, він це крісло не підніме. А Максим може когось зі своїх друзів попросити.

Коли Поліна переповіла всю цю історію чоловікові, він був шокований:

– Навіщо нам крісло в орендовану квартиру? Що ще твоя мама вигадала?

Наталя Іванівна простояла з кріслом біля торгового центру майже три години й все своє невдоволення висловила зятю.

– А навіщо ви його взагалі купили? – обурився Максим. Нам це крісло потрібне, як рибі парасолька. Я навіть не уявляю, куди ми його поставимо!

Крісло й справді перегородило пів кімнати, воно зовсім не підходило сюди за стилем, крім того, виявилося незручним.

Закінчилося тим, що за два місяці його відвезли до батьків на дачу.

Зять остаточно впав у власних очах Наталії Іванівни. Вона за звичкою почала скаржитися на нього всім своїм родичам та знайомим.

– Ось як не пощастило Поліні з чоловіком! А я їй радила: “Не поспішай, подумай гарненько. Не твоя це людина. Та хіба вони тепер батьків слухають?”

Згодом ці чутки дійшли й до Поліни з Максимом. І він поставив ультиматум:

– Або твоя мати припиняє пліткувати, або ми переїдемо до моїх батьків! Наша філія там є, а ти роботу знайдеш.

– Причому, давай розв’язувати цю проблему якнайшвидше – нам скоро квартиру купувати. Тож треба визначатися – де брати!

Поліна у найближчий вихідний поїхала до батьків. Розмова вийшла важка.

– Куди ще переїжджати? Навіщо? А ми з батьком тут самі залишимося? І знову твій Максим! Я тебе ще до весілля попереджала, що ти з ним намучишся! – обурилася Наталя Іванівна.

– Мамо, у нас із Максимом усе нормально! А ось з тобою я вже намучилася! Що ти весь час втручаєшся в наше життя? Чому повідомила всім родичам, що ми не їдемо у відпустку, бо у нас немає грошей?

– Що ти сказала тітці Люді? “Максим так мало заробляє, що ми змушені допомагати їм навіть із продуктами”!

– Про які продукти ти говориш? Про пиріжки та млинці, які постійно намагаєшся нам усучити? То ми їх не їмо!

– Ти думаєш, що Максиму приємно чути, що він не в змозі утримувати сім’ю? Це, між іншим, образливо!

– Поліно, – подзвонив їй увечері батько. – Мати не зміниться. Вона вважає, що робить вам добро, і щиро співчуває тобі. Просто у вас з нею уявлення про те саме добро різне.

– Адже я щоразу намагаюся її стримувати, а то б вона ще не того навернула. Знаєш, що вона хотіла зробити?

– Зателефонувати батькам Максима і запропонувати, щоб вони й ми щомісяця переказували вам по п’ять тисяч, бо ви нібито живете надголодь. Я її ледве втримав!

– Знаєш, доню, якщо є можливість переїхати та влаштуватися на новому місці, то, на мою думку, зараз саме час це зробити.

Поліна передала розмову з батьком та його пораду чоловікові. Вони все обговорили та вирішили переїжджати.

Нову двокімнатну квартиру Поліна та Максим купили вже у сусідньому місті. Причому зуміли зробити це без іпотеки та боргів.

Максим перевівся до місцевої філії, Поліна теж швидко знайшла собі роботу.

Щоправда, вона попрацювала лише рік, а потім пішла в декрет і стала мамою сина.

Мати дзвонила Поліні дуже часто – рази два-три на тиждень, питала, чи не потрібна їм якась допомога, але Поліна завжди відповідала однаково:

– Мамо, у нас все добре! Допомогла вже, – хотілося сказати Поліна, але не наважилася, – як-не-як, мати ж!

А як би ви вчинили в цій ситуації? Можливо і у вас є такі “завбачливі” мами? Пишіть коментарі, ставте вподобайки. Хай Вам щастить!