Петро озирнувся і обімлів – з заднього сидіння на нього дивилася хвостата пасажирка

Коли щомісяця сподіваєшся побачити дві смужки на тесті – це як вирок, розтягнутий у часі. Вони були молоді, щасливі, впевнені: ну що там, захотіли – і вийшло. Так у всіх.

Але рік минув, два, три, – нічого!

Марина почала скуповувати тести пачками. Вела графіки, рахувала дні, міряла температуру. Петро ходив по лікарях, здавав аналізи, червонів перед незнайомими людьми в білих халатах.

– У вас усе гаразд, – говорили вони. – Просто не виходить. Буває.

Це слово Петро зненавидів найбільше.

Ось уже другий рік вони не говорять про це вголос. Тема стала табу. Петро бачив, як дружина здригається, коли по телевізору показують рекламу підгузків. Як відвертається від візків на вулиці. Як напружується, коли сусідка хвалиться онуками.

А потім Марина сказала:

– Все! Досить! Давай просто жити. Один для одного.

Петро кивнув, та полегшено видихнув. Але всередині щось стиснулося, – боляче, нестерпно.

Тієї осені Петро поїхав на дачу зачиняти будинок на зиму. Виконавши все намічене, завантажив у багажник речі за списком, який Марина написала, і закрив кришку.

На придорожній заправці Петро вийшов розім’яти ноги. Він взяв собі кави у стаканчик, сьорбнув, та скривився:

– Гидота! – Але виливати не став, допив.

Повернувся до машини, плюхнувся на сидіння водія, зачинив двері. Повернув ключ запалення, глянув у дзеркало заднього виду і завмер.

На нього дивилися два яскраво-зелених ока.

– Ти хто?!

Петро різко обернувся. На задньому сидінні, прямо на його старій куртці, сиділа кішка. Мокра. Брудна. Наче її щойно з канави вивудили.

Вона мовчала. Просто дивилась. Не шипіла, не нявкала – сиділа, як приклеєна, і в цих зелених очах читалося одне: «А ти куди?»

– Ти звідки взялася? – Петро потягнувся до неї, але кішка втиснулася в спинку сидіння.

Він згадав, що на дачі залишав машину відкритою, поки тягав речі. Мабуть, тоді й залізла. Тихо. Непомітно.

Дістав телефон, та набрав Марину:

– Привіт. Слухай, я тут кішку знайшов.

Пауза. Довга. Він майже уявляв, як вона підтискає губи.

– Яку ще кішку?

– Ну, в машині. Залізла на дачі, напевно. Везти назад?

– Петро! – Голос дружини був твердий, як залізо. – Не смій привозити її додому. Випусти, прямо зараз.

– Маріє, тут холодно, дощ.

– Ну, відвези назад на дачі. В нас своїх турбот вистачає. І взагалі, я не хочу жодних тварин. Ми це вже обговорювали.

Він глянув на кішку. Та моргнула повільно, довірливо.

– Гаразд, – збрехав Петро. – Випущу.

Поклав слухавку, та зітхнув.

– Ну що, подруго? Видно, що ти їдеш зі мною.

Кішка нявкнула. Тихо, майже беззвучно. Наче сказала: «Дякую».

Петро рушив з місця, а в грудях щось здригнулося. Дивне відчуття – ніби він не просто рятує бездомну кішку.

Вдома Марина зустрічала його біля дверей. Петро опустив кішку на підлогу.

– Марино, я не зміг її залишити!

– Я ж просила! – Голос зірвався на крик. – Я ясно сказала – не привозити!

– Пізно. Вона вже тут.

Марина різко розвернулася і пішла у спальню. Двері грюкнули так, що затремтіли шибки в шафі.

Петро сів навпочіпки, хотів погладити кішку, але вона стрімголов рвонула під диван.

– Ну ось, – зітхнув він. – Тепер ти теж образилася на мене.

Перші дні пройшли мовчки. Марина вдавала, що кішки не існує. Проходила повз, не дивлячись. Петро сам купував корм, ставив миски, міняв лоток.

Кішка ховалася. Під шафою, за холодильником, у темному кутку комори. Виходила тільки вночі – він чув, як вона крадеться коридором, обережно сьорбає воду.

На третій день Марина не витримала.

– Вона хоч щось їсть?

Петро підвів очі від газети.

– Наче так. Корм зменшується.

– А воду міняєш?

– Міняю.

Дружина кивнула головою і знову замовкла. Але ввечері він застав її на кухні – вона стояла біля миски та дивилася, як кішка обережно їсть.

– Худа яка, – пробурмотіла Марина собі під ніс.

Петро промовчав. Посміхнувся у вуса і вийшов.

До кінця першого тижня кішка освоїлася. Припинила сахатися від кожного шереху, почала виходити вдень. Сідала на підвіконня, та грілася на сонці.

Марина готувала обід, а кішка сиділа поруч на табуретці та стежила за її руками.

– Що дивишся? – буркнула дружина, але в голосі вже не було злості.

Кішка нявкнула, – протяжно, ніжно.

Марина зітхнула, відламала шматочок вареної курки та простягла.

– На, їж.

Кішка акуратно взяла м’ясо і почала жувати, не зводячи з Марини очей. Через тиждень Петро зайшов на кухню і завмер на порозі.

Марина сиділа на підлозі, спиною до стіни. А кішка лежала в неї на колінах, муркотіла і терлася мордою об руку.

– Ну, що? – посміхнувся Петро. – Потоваришували?

Марина погладила кішку по спині. Повільно, задумливо.

– Знаєш, здається, вона скоро стане мамою.

Петро сів поруч, придивився. Живіт і справді округлився, а груди набрякли.

– Точно?

– Я майже впевнена. Потрібно до ветеринара сходити.

Вона підвела на нього очі – і він раптом побачив у них щось нове. Наче в будинку запалили світло після довгої темряви.

Ветеринар підтвердив, що кішка кітна.

– Готуйтесь, – сказала лікарка. – Скоро у вас буде поповнення.

Дорогою додому Марина мовчала. Дивилася у вікно, смикала ручку перенесення.

– Що думаєш? – Запитав Петро.

– Та так, – вона хитнула головою. – Дивно все це. Ми стільки років намагалися. А тут – кішка. Так просто. І в неї вийшло.

Голос здригнувся. Петро взяв її за руку.

– Марино…

– Ні, все нормально. Просто… – вона стиснула його пальці. – Може, це якийсь знак. Що життя продовжується. Що ще не все втрачено.

Він не знав, що відповісти. Просто їхав далі, не відпускаючи її руку.

Вдома вони облаштували кішці гніздо – стару ковдру поклали в коробку, та поставили у куток спальні. Марина щовечора перевіряла, чи зручно, чи тепло.

– Як гадаєш, скільки їх буде? – спитала вона одного вечора.

– Кошенят? Не знаю. Троє, або четверо, мабуть.

– А якщо більше?

– Упораємося.

Марина посміхнулася.

Кішка лежала на дивані, вилизувала лапу. Живіт уже помітно роздувся. Вона муркотіла – тихо, монотонно, заспокійливо.

І Петро раптом подумав, що цей звук – він і є щастя, – просте, тепле. Яке не потребує слів. Яке просто є.

Ішов час. Кішка стала повільною, обережною. Марина не відходила від неї, розмовляла, гладила.

– Скоро вже, так? – шепотіла вона. – Незабаром у тебе будуть дітки.

Петро дивився на дружину – і не впізнавав. Вона ніби ожила. Очі заблищали, губи знову посміхалися.

Будинок сповнився очікуванням, що гріло.

І ось одного ранку Петро прокинувся від дивного звуку – тихого, жалібного. Наче хтось шкребеться у двері зсередини.

Він підвівся на лікті, прислухався. Марина поряд дихала рівно – спала. Звук повторився, з коробки у кутку спальні.

Він обережно сповз із ліжка. Підійшов до коробки й сів навпочіпки.

Вони лежали купкою – кішка, та чотири маленькі грудочки, які уткнулися мордочками їй у живіт. Кішка вилизувала кожного – терпляче, ніжно.

Марина вже сиділа поряд, сиділа та плакала, – тихо, беззвучно. Сльози капали на рушник, на руки, на підлогу.

– Маринко, ти чого? – Петро витер їй щоку. – Що трапилося?

Вона похитала головою.

– Нічого. Просто, – голос зірвався.

Петро міцно притис її до себе. Вони сиділи на підлозі, обнявшись, і дивилися, як кішка годує кошенят.

А ті смоктали молоко, попискували, тицялися сліпими мордочками один в одного.

Наступні тижні пролетіли непомітно. Кошенята росли – швидко, на очах. Розплющили очі, почали повзати, намагалися грати.

Марина проводила з ними весь вільний час. Сиділа на підлозі, гладила, розмовляла.

– Цього назвемо Тишка, – казала вона, показуючи на сірого смугастого. – А це Пушок. Дивись, який кошлатий!

Петро дивився на неї – і не впізнавав. Дружина ніби помолодшала. Очі сяяли, сміх звучав легко, вільно.

За кілька днів Марина помітила, що давно не було звичних болів. Серце тьохнуло.

– Не може бути.

Вона купила тест. Потім ще один. Потім третій.

Усі три показали дві смужки.

Коли Петро повернувся з роботи, вона стояла на кухні й тримала тести в руках. Обличчя бліде, губи тремтять.

– Марино? Що сталося?

Вона простягла йому мовчки тести.

Петро дивився на смужки. Потім на дружину. Потім знову на смужки.

– Це правда?

Марина кивнула, і розплакалася.

Він підхопив її на руки, закружляв по кухні. Вона сміялася крізь сльози, стукала кулаками по його плечах.

– Постав! У мене буде дитина!

– У нас буде дитина! – заволав він.

Кішка сиділа на підвіконні й дивилася на них. Кошенята куйовдилися поруч. Один з них нявкнув – тонко, радісно.

Начебто сказав: «Ну нарешті».

І Петро зрозумів, що це не випадковість. Все це не випадковість! Кішка прийшла не просто так.

Весна вдерлася несподівано – різко, наполегливо. За вікном розпускалися бруньки, горобці цвірінькали на всю вулицю, сонце било у вікна так, що доводилося жмуритися.

Кішка лежала на підвіконні, грілася. Кошенята вже підросли – товсті, нахабні, гасали по квартирі, як ужалені. Перекидали квіткові горщики, драли шпалери, залазили туди, куди не слід.

Марина не лаялася, тільки сміялася.

Живіт у неї вже помітно округлився. Лікар сказав – все добре, дитина розвивається нормально. Вона стояла біля вікна, гладила кішку.

– Дякую тобі, – шепотіла вона. – Правда, дякую.

Кішка муркотіла – низько, вібруючи. Примружила очі від насолоди.

Увечері Петро повернувся з роботи, плюхнувся на диван. Марина принесла йому чай, сіла поряд.

– Знаєш, що я думаю?

– Ну?

– Пам’ятаєш, як ти подзвонив із заправки? Я наказала тобі випустити її.

Петро посміхнувся.

– Ще як пам’ятаю. Ти так репетувала, що в мене вуха заклало.

Марина штовхнула його ліктем.

– Я серйозно! Якби ти послухався мене, і залишив її там.

Вона замовкла. Подивилася на кішку, на кошенят, на свій живіт.

– Нічого б не було, – закінчила тихо.

Петро взяв її за руку.

– Але я не послухався.

– Чому?

Він знизав плечима.

– Не знаю. Шкода стало. Дивилася вона на мене такими очима, наче просила. Наче знала, що мені можна довіряти.

Марина пригорнулася до нього.

– Значить, не дарма.

Одне із кошенят – те саме, сіре смугасте, якого назвали Тишком – підповзло до них, залізло Марині на коліна. Уткнулося мордою в живіт, замуркотіло.

– Дивись, – усміхнулася вона. – Відчуває.

Петро погладив кошеня, потім поклав руку дружині на живіт. Під долонею щось слабо штовхнулося.

– О! – Він підійняв голову. – Це він?!

– Він, – засміялася Марина. – Або вона. Поки що не знаємо.

Петро притулився чолом до її живота.

– Привіт, малюк, – прошепотів він. – Ми на тебе чекаємо. Дуже чекаємо.

Кішка зістрибнула з підвіконня, підійшла, потерлася об його ногу. Замуркотіла ще голосніше.

І тоді Петро подумав – ось воно, щастя.

З кішкою на підвіконні, кошенятами під ногами, та новим життям, яке ось-ось прийде у цей світ.

За вікном сідало сонце. Золоте світло заливало кімнату, перетворюючи все навколо на якусь казку.

Марина зітхнула – легко, щасливо.

– Знаєш, Петре. Мені здається, нам просто пощастило.

– З чим?

– З нею, – вона кивнула на кішку. – Що вона вибрала саме нашу машину? Саме нас.

Петро посміхнувся.

– Можливо.

Вони сиділи, обійнявшись, і дивилися, як кошенята грають на килимі. Як кішка ліниво стежить за ними одним оком.

І думали про те, що незабаром будинок наповниться новими звуками, новим сміхом. Що маленьке диво із зеленими очима принесло з собою надію.

Ту саму, на яку вони вже й не чекали…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!