– Після слів свекрухи за святковим столом, я більше жодного разу не переступила поріг її будинку…

Аріна сиділа за святковим столом і намагалася посміхатися. Ювілей свекрухи Ніни Петрівни зібрав усю рідню.

Квартира була забита галасливими людьми: онуки ювілярки гасали по кімнатах, старші невістки обговорювали школи та дитячі хвороби. Але Аріна відчувала себе невидимкою серед цих сімейних веселощів.

Причина в тому, що з восьми років шлюбу з Андрієм, п’ять були присвячені спробам стати батьками. Три невдалі протоколи штучного запліднення.

Одна втрачена дитина на ранньому терміні. Жінка могла рахувати цю статистику уві сні. Кожна цифра надрукувалась у пам’яті болем.

– Аріно, ти чого така сумна? – Запитала Ольга, дружина брата Андрія.

– Втомилася просто.

Ольга кивнула і повернулася до розмови про те, як її старший син навчився читати. Аріна дивилася у тарілку. Розмови про дітей оточували її скрізь, вона намагалася вдавати, що їй це байдуже.

Ніна Петрівна сиділа на чолі столу, приймала вітання. Свекрусі виповнилося шістдесят п’ять. Вона виглядала задоволеною, оточена дітьми, онуками, родичами. Три онуки від старшого та середнього сина вже бігали по квартирі. Від Андрія онуків не було.

Чоловік сидів поруч з Аріною, але розмовляв із братом про роботу. Жінка не слухала.

– Ну що, настав час торт виносити, – оголосила Ніна Петрівна.

Усі зааплодували. Величезний торт зі свічками з’явився на столі. Іменинниця встала, приготувалася задути їх. Гості замовкли.

Свекруха підвела погляд, подивилася прямо на Аріну. Посмішка на її обличчі стала ширшою.

– Дорогі мої, я знаю, яке бажання треба загадувати, – голос Ніни Петрівни звучав голосно, урочисто. – Загадую, щоб ти, – вона вказала пальцем прямо на Аріну, – нарешті подарувала мені онука.

– А то інші невістки, – жінка обвела рукою решту жінок за столом, – усі впоралися, а ти все ніяк. Так що загадую від щирого серця!

Тиша, важка тиша. Було чути тільки шипіння свічок. Аріна сиділа нерухомо. Кров відлила від обличчя. П’ять років болю, уколів, гормонів, сліз, надій та розчарувань звелися до однієї фрази. “Не впоралася”.

Інші невістки опустили очі. Хтось покашляв ніяково. Андрій зблід, відкрив рота, але слова не знайшлися. Ніна Петрівна задула свічки, усмішка на її обличчі здавалася зловтішною.

Аріна підвелася. Рухи були повільними, механічними. Поклала серветку поряд із тарілкою. Взяла сумку, ні на кого не дивилась. Особливо на свекруху.

– Аріно, куди ти? – Чоловік схопив її за руку.

Жінка звільнилася. Мовчки пішла до виходу. Взула туфлі, взяла куртку. Двері зачинилися тихо.

У під’їзді Аріна зупинилася, притулилася до стіни. Руки тремтіли. Дихати було важко. П’ять років вона терпіла натяки свекрухи, поради розслабитися та не зациклюватися.

П’ять років слухала історії про інших жінок, які опинилися при надії, щойно припинили думати про це. П’ять років кивала, усміхалася, трималася.

А вона взяла найболючіше питання і перетворила на публічну розвагу. При всій родині. При всіх невістках, які «впоралися».

Телефон завібрував у кишені. Андрій. Жінка скинула дзвінок. Не хотілося розмовляти. Не хотілося чути виправдання.

Спустилася сходами, вийшла надвір. Сіла на лаву біля під’їзду. Телефон знову задзвонив. Знову чоловік. Аріна вимкнула звук.

За двадцять хвилин із під’їзду вийшов Андрій. Знайшов дружину на лавці, сів поруч.

– Вибач.

Жінка глянула на нього.

– За що перепрошуєш? За матір?

– За те, що її не зупинив.

Аріна гірко засміялася.

– Ти навіть слова не сказав. Сидів мовчки.

Чоловік опустив голову.

– Я не знав, що сказати. Це було так несподівано.

– Несподівано? Серйозно? Твоя мати п’ять років натякає на онуків! П’ять років каже, що я маю розслабитися! П’ять років дивиться на мене, як на браковану річ! І ти кажеш, що це несподівано?

Андрій мовчав. Аріна підвелася.

– Я більше не переступлю поріг її будинку! Ніколи!

– Це ж моя мати.

– І що? Це дає їй право принижувати мене публічно? Перетворювати мій біль на розвагу?

Чоловік потягнувся до дружини, але вона відсахнулася.

– Не чіпай мене! Мені треба побути наодинці.

Аріна пішла вулицею. Андрій залишився на лавці. Жінка йшла і не бачила дороги. Сльози текли по щоках.

«Впоралися». Інші невістки впоралися. Наче йшлося про контрольну роботу, а не про появу дитини. Начебто її п’ять років болю і спроб були просто лінню або небажанням намагатися.

Свекруха перетворила її на громадський приклад невдачі. При всій сім’ї оголосила, що Аріна не виконала своєї функції. Не народ ила онука. Не впоралася із завданням, з яким впоралися всі інші.

Жінка зупинилася біля парку, сіла на лавку. Телефон мовчав. Добре. Не хотілося ні з ким розмовляти.

Вечір добігав кінця. Аріна сиділа і дивилася на дерева. Думала про те, що робити далі. Повернутись додому? Так. Вибачити свекрусі? Ніколи! Знову ходити на сімейні свята та слухати розмови про онуків? Ні!

Телефон завібрував. Допис від Андрея. «Приїжджай додому. Поговоримо».

Жінка викликала таксі. Їхала мовчки, дивилася у відображення на склі. Обличчя бліде, очі червоні. Свято вдалося, дякую Ніні Петрівні!

Вдома чоловік сидів на дивані. Зустрів дружину з винним виглядом.

– Я поговорив із мамою.

– І що вона сказала?

Андрій пом’явся.

– Вона не розуміє, чому ти образилася. Говорить, що просто загадала бажання. Від щирого серця.

Аріна засміялася.

– Від щирого серця? Звісно! Публічно принизити мене, вказати пальцем, порівняти з тими, хто впорався. Все від щирого серця!

– Твоя мати чудово розуміє, що зробила. Вона вибрала найболючіший момент мого життя і зробила його публічним. При всій родині. Це приниження!

– Вона не хотіла тебе образити!

– Не хотіла? Тоді навіщо порівнювала мене з іншими невістками? Навіщо казала, що я не впоралася?

Чоловік мовчав. Захищати матір не було чим. Аріна пройшла до спальні, зачинила двері.

Лягла на ліжко, дивилася в стелю. П’ять років спроб. І одна фраза свекрухи, яка перекреслила все. Свекруха показала, чого варта Аріна в її очах. Функція, яка не виконана. Невістка, яка підвела.

Жінка зрозуміла, що стосунки зі свекрухою скінчилися. Не буде більше візитів, свят, сімейних обідів. Не буде фальшивих посмішок та ввічливих розмов.

Зранку Андрій спробував знову заговорити про матір. Аріна зупинила його.

– Я сказала вчора і повторю зараз. Я не переступлю поріг її будинку! Ніколи! Якщо ти хочеш бачитися з нею, їдь один. Мене там не буде!

– Це ж моя мати. Сім’я.

– Сім’я не принижує. Сім’я не перетворює біль на розвагу. Твоя мати обрала, якими будуть наші стосунки. Тепер житиме із цим вибором.

Чоловік спробував заперечити, але дружина пішла на роботу. Розмова закінчена. Рішення ухвалено.

Минув тиждень. Ніна дзвонила Андрієві, плакала, казала, що невістка надто чутлива. Що вона не хотіла образити.

Аріна слухала половину розмови й посміхалася. Чутлива? Звісно. Проблема в тому, що свекруха принизила її публічно. Проблема в тому, що невістка надто гостро реагує.

Жінка більше не їздила до свекрухи. Свята зустрічала вдома, чи у своїх батьків. Андрій розривався між матір’ю та дружиною, але Аріна була непохитна.

Ніна Петрівна здобула урок. Публічне приниження має наслідки. Невістка, яку вона вважала слабкою і покірною, виявилася сильнішою.

Слова, сказані за святковим столом, стали останньою краплею. Більше Аріна не дозволить нікому перетворювати свій біль у видовище.

А ви як вважаєте, був у невістки привід образитися, чи вона перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!