Після того, як няня Паша пояснила їй, що бабусі не стало і що вона пішла на небо, Сашка остаточно зрозуміла, що такого дива, як повернення додому до бабусі, вже не буде ніколи

Олександра вже місяць, як жила у дитячому будинку.

Потрапила вона сюди, бо її бабуся пішла із життя, а вона у неї жила, скільки себе пам’ятає. Матір свою вона не знала.

Бабуся їй тоді сказала, що мати поїхала далеко і не повернеться. Тому Сашка звала бабусю мамою Марією і посилено намагалася подорослішати, щоб їй допомагати, бо бабуся повторювала:

– От станеш великою, і ми разом з тобою будемо господарювати.

І Сашка намагалася, в міру своїх сил, бути великою. Вона мила посуд, підмітала підлогу. Їй було вже п’ять років, і вона почувала себе дуже великою.

Коли бабуся раптом захворіла і до них приїхала машина швидкої допомоги, за Сашею приїхала незнайома тітка і привезла її сюди, в дитячий будинок.

Ні, Саші тут сподобалося.

Було багато дітей, лагідні няньки. Але, вона хотіла додому. Там був кіт Васька та собака Білка, і там був її дім.

Там пахло пирогами та бабусиним теплом. Вона вірила, що станеться диво, відчиняться двері до кімнати й увійде бабуся і, посміхаючись, скаже їй:

– Ну що, моя помічниця, поїхали додому, бо кіт Васька тебе зовсім зачекався!

Але після того, як няня Паша пояснила їй, що бабусі не стало і що вона пішла на небо, Сашка остаточно зрозуміла, що такого дива, як повернення додому до бабусі, вже не буде ніколи.

А дівчинка все одно вірила у дива. Їй бабуся завжди казала, що дива обов’язково відбуваються, якщо в них по-справжньому вірити.

Бабуся все називала дивом.

Ось, бувало, прийде сусідка тітка Валя до них у гості й обов’язково подарує Саші то цукерку, то пиріжки принесе, то якусь іграшку, а бабуся потім і каже:

– Бачиш, Сашенько, яке диво, коли ось так тобі просто раз, і подарували цукерку, чи пиріжки принесли. І це диво називається – доброта людська.

І Сашка це дуже добре запам’ятала.

І ось зараз, коли няня Паша раптом виймала з кишені карамельку і давала їй, вона щасливо посміхалася, цілувала няню Пашу в щічку і казала:

– Дякую, нянька Паша, за диво.

Няня Паша теж усміхалася і цілувала Олександру в маківку:

– Диво ти наше!

Минуло пів року. Наближалися новорічні свята.

Сашка разом з усіма вирізала сніжинки, прикрашала ялинку. Усі посміхалися та веселилися.

І одного разу, під час таких ось приготувань, нянька Паша покликала Сашу до себе і тихо, по секрету, їй сказала:

– Скоро Новий рік! В Новорічну ніч трапляються різні дива. Ти напиши на папірці те, чого тобі дуже хочеться в новому році й поклади під подушку, і воно обов’язково здійсниться!

І Сашка написала на старій листівці, яку вона забрала з дому бабусі разом зі своїми іграшками, – «Хочу додому». Іншого бажання в неї не було.

У дитячому будинку все було добре, але не було її кімнати з бабусиним покривалом на ліжку, ані грубки, де бабуся пекла смачні пироги, не було будинку. А Саші потрібен був будинок, дуже терміново!

Вона згорнула листівку навпіл і поклала не під подушку, а до кишеньки свого іграшкового ведмедика, якого їй колись подарувала сусідка тітка Валя.

– Головне, – як казала бабуся, – треба дуже сильно захотіти й вірити.

І Сашка вірила.

А диво все не відбувалося, і Саша дивувалась, адже вона так щиро вірила в нього. Але у квітні воно таки сталося.

Стояв сонячний весняний день. Сашка, як завжди, сиділа на підвіконні й дивилася на подвір’я, там двірник дід Іван наводив порядок, підмітаючи доріжки.

Раптом у кімнату зайшла трохи схвильована нянька Паша:

– Сашенько, ходімо, тебе наш директор до себе в кабінет кличе.

Саша зістрибнула з підвіконня і підійшла до няні:

– Нянь Пашо, я що, щось погане зробила? – спитала вона.

– Ні, сонечко, що ти! Ходімо, за тобою приїхали! – і Паша почала поправляти кіски у неї на голові.

Сашка якось здригнулася:

– Хто?

– Ось підемо і подивимося, – сказала нянька Паша і взяла її за руку.

Коли вони увійшли в кабінет Ганни Петрівни, директорки дитячого будинку, Саша одразу побачила тітку Валю.

– Тьотю Валю! – Закричала вона і побігла до неї, розкинувши руки.

– Сашенька! Моє ти сонечко! – тільки й сказала тітка Валя, обіймаючи дівчинку.

– Тьотю Валю! Ми поїдемо додому? – у всі очі Сашка дивилася на тітку Валю.

– Звісно, ​​поїдемо! І навіть неодмінно! – витираючи долонею сльози, казала тітка Валя.

Вона посадила Сашку на диван і сіла поряд із нею.

– Сашенько, – сказала тітка Валя, хвилюючись, – ми тепер житимемо разом. І дядько Ваня на тебе теж дуже чекає. Ти тепер будеш нашою донькою! Ти згодна? – і вона вичікувально подивилася на дівчинку.

Сашка раптом обійняла тітку Валю й уткнулася їй у пальто.

Звичайно ж, вона згодна, звісно! Сашка любила і тітку Валю, і дядька Ваню. Вони завжди так добре ставилися до неї. Вона взагалі їх вважала родичами бабусі.

Наступного дня Сашка разом із тіткою Валею виїжджали додому. Вони стояли на порозі дитячого будинку і чекали на таксі.

Всі висипав їх проводжати. Няня Паша витирала сльози хусткою і посміхалася.

Сашка щось сказала тітці Валі й, взявши ведмедика, побігла до няньки Паші.

– Дякую, нянько Пашо, що ти мені порадила загадати бажання на Новий рік! – І Сашка простягла Паші вдвічі згорнуту стару листівку.

Паша розгорнула її й всередині побачила напис, великими літерами «ХОЧУ ДОДОМУ». Паша обійняла Сашку, поцілувала її у верхівку.

– Ось бачиш, я ж казала, що чудеса трапляються, якщо в них вірити!

Тож творіть чудеса і вірте, що вони трапляються!

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити цікаві публікації!