Пізнього щастя не буває. Воно завжди вчасно…

Як зараз пам’ятаю той осінній, листопадовий день, коли до мене прийшла Люба. Дощ тоді зарядив дрібний, все село сірою пеленою затяг.

Стукає вона, входить, а на ній обличчя немає. Сама сіра, як та осінь, хустка пухова збилась, руки тремтять, а пальці ж – всі в тріщинах, в які в’їлася земля. Робочі руки, селянські.

– Семенівно, – каже, і голос зривається, наче струна лопнула, – дай щось. Серце зараз вискочить.

Я її посадила, крапель накапала. Сиджу, руку її у своїй тримаю – крижана рука, як у покійниці, пробач Господи.

– Що сталося, – питаю, – Любаша? Знову Сашко?

Мовчить. Тільки сльози по зморшках котяться, у куточках губ збираються. Гіркі сльози, материнські.
Жила Люба тяжко. Чоловіка поховала давно, одна сина тягла. Сашко в неї пізній, єдиний.

Вона ж на нього й не дихала. Сама недоїдала, а йому – найкращий шматок. У місто його вчитися відправила, всі жили з себе витягла, щоб одягнений-обутий був, не гірший за інших.

А повернувся Сашко за п’ять років, не доучився.

– Не моє це, мамо, – каже, – там душно, там люди злі.

Ну мати є мати – прийняла, зраділа навіть. Думала, помічник буде. А він приїхав не один, а з дружиною молодою, Тетяною.

І ось живуть вони у Любиному будинку третій рік. Сашко все «себе шукає». То в сторожем влаштується – виженуть за бенкети, то на пилораму – важко йому, спину ломить.

А Таня… ох і дівка, пробач Господи. Нігті довгі, розфарбовані, вийде на кухню до обіду, ніс морщить:

– Фу, Любов Петрівно, знову ви тушкуєте капусту, сморід на весь будинок.

А Люба і рада старатись. Встане о четвертій ранку, корову подоїть, піч витопить, млинців напече. А «дітки» сплять. Ходить вона навшпиньки, дихати боїться, щоб сон їх дорогоцінний не злякати.

Того ранку, коли вона до мене прийшла, сталося у них страшне. Не пожежа, не повінь, а страшніше – байдужість.

Вирішив Сашко машину купити.

– Без коліс, – каже, – я тут, у дірці цій, зовсім загнуся. А так хоч таксуватиму, до райцентру їздитиму.

Грошей у них, ясна річ, кіт наплакав. Причепився він до матері:

– Продай Зорьку.

Зорька – це її корова. Годувальниця. Розумна була животина, ласкава, за Любою, як песик ходила. Люба в ній душі не чула, з нею розмовляла, їй біди свої шепотіла, коли зовсім нестерпно ставало.

– Як же я її продам, синку? – плакала Люба. – А молочко? А сметанка? Чим жити будемо?

– Ой, мамо, – пирхнула Таня, закочуючи очі, – вічно ви зі своїми коровами. У магазині молоко можна купити, пастеризоване, без мікробів ваших. А Сашкові розвиток потрібен.

Продала Люба Зорьку. Як її вели – це ж бачити треба було. Корова впирається, мукає жалібно, голову до Люби тягне, а Люба на паркані висить, виє у голос, ніби дитя ховає. Серце в неї тоді вперше і прихопило по-серйозному.

Купив Сашка машину. Стару іномарку, биту-перебиту. Тиждень покатався, перед друзями повипендрювався, та й стала машина мертвим вантажем біля воріт. Двигун стуконув.

Прийшла Люба додому з городу, спина не розгинається, картоплю копала одна – Тані на сонці не можна, шкіра ніжна.

Заходить до хати, а там дим коромислом. Сашко сидить за столом, похмуріше хмари, пінним накачується, Таня поруч пиляє його.

– Синку, – каже Люба тихо, – допоміг би картоплю в льох спустити.

А він глянув на неї, очі каламутні, злі:

– Відчепися, мати! Бачиш, у людини горе? Машина зламалася! Це ти винна. Грошей пошкодувала, мало дала, ось я мотлох і взяв. Була б ти розумніша, кредит би на себе оформила, їздив би я зараз на новій.

Ось тут у Люби всередині щось обірвалося. Сповзла вона по одвірку на підлогу. У грудях – як кілок розжарений. Хрипить:

– Сашко… швидку…

А Таня навіть не встала. Каже:

– Ой, Сашко, ну починається. Знову цей театр. Зараз корвалолу вип’є та пройде. Зроби телевізор гучніше, а то її стогін слухати неможливо.

Ось після цього вона до мене приповзла. Абияк, по стінці. Відпоїла я її, наставила уколів. Вона лежить на канапі, маленька така, висохла, як осінній лист. Дивиться в стелю сухими очима і мовчить. І мовчання це страшніше за крик.

– Не піду я додому, Семенівно, – каже раптом пошепки. – Не можу. Душно мені там. Сме ртю там пахне. Моєю сме ртю.

А куди йти? Рідні немає.

І тут – ось як доля повертає – заходить до мене дід Матвій, пасічник наш. Міцний ще чоловік, хоч і восьмий десяток розміняв.

Борода сива, широка, очі з хитринкою, а сам медом пахне і воском. Дружина в нього років п’ять як покійниця, жив він сам біля лісу.

Побачив він Любу, шапку в руках смикає.

– Здрастуй, Петрівно, – каже. – А я ось… палець, бач, нариває. Скалку загнав.

Подивився на неї уважніше, примружився. Він мужик мудрий, зайвих питань ставити не став.

– Слухай, Любо, – каже він раптом, – а ти чого така похмура? Справа в мене до тебе є. Медогонка цього року знатна, а мої руки… ех, не ті стали.

– Суглоби крутить. Не допоможеш старому? Мені б рамки перебрати, та на кухні допомогти. А то одному тужливо, хоч вовком вий.

Люба подивилася на нього, а потім на мене. Я киваю: йди, мовляв. Все краще, ніж у те пекло повертатися.

– А хоч і назовсім, – серйозно відповів Матвій. – Місця багато. Будинок великий, теплий.

Пішла вона до Матвія.

Перший тиждень Сашко з Тетяною навіть не кинулися. Думали, мати до подруги пішла чи в місто поїхала. Раділи свободі. Гулянки влаштовували, музика гриміла на все село.

А потім прийшло протверезіння. Їсти то хочеться. У будинку бруд – підлога не мита, посуд горою в раковині кисне, мухи роєм в’ються. Таня яєчню посмажити не може, щоб не спалити. Білизна не випрана. Гроші, що залишалися, скінчилися.

Люба тим часом у Матвія оживати почала.

Ви б бачили, як змінюється людина, коли її цінують. Матвій з нею ввічливий. «Любко, ти не перетруджуйся», «Любко, давай чайку поп’ємо».

Вона йому на пасіці допомагає, в білому одязі ходить, сітку на обличчя одягне – і у вулики. Бджоли її не чіпають. Відчувають, мабуть, що душа в неї добра, спокійна стала.

Запах там у них… Голова паморочиться! Медом, прополісом, димком від димаря та пізніми яблуками. Вечорами сядуть вони на веранді, самовар роздмухують.

Матвій їй про життя розповідає, про ліс, про звички тварин. А вона слухає та посміхається. Вперше за багато років просто так усміхається. Якось зустріла я її у магазині. Очі ясні, плечі розправила. Хустка нова, з візерунками.

– Знаєш, Семенівно, – каже, і голос дзвенить, як струмок, – я ніби заново народилася. Я ж думала, життя скінчилося, що я стара нікому не потрібна.

А виявляється, я ще й жінка. Матвій мені вчора подарував хустку. Так просто. Говорить: «До очей твоїх синіх підходить».

Минув місяць. Приперло Сашка. Картопля в підполі гниє – перебрати нема кому. Соління скінчилися. Таня скандалить, потребує грошей, а де їх взяти? Працювати Сашко не звик, а мати пенсію не несе.

Дізналися вони, де мати живе. Примчав Сашка до будинку Матвія. Злий, неголений, хмелем за версту несе. Почав у ворота бити ногою.

– Мати! Виходь! – репетує. – Ти що надумала? Ганьбити нас на все село! На старості років із мужиком сплуталася! Додому йди! Таня занедужала, доглядати треба!

Ми з Матвієм якраз у дворі були, я йому принесла мазь для суглобів. Матвій хотів було вийти, взяти костур, та шугнути опудала. Але Люба його за рукав притримала.

– Не треба, Матвію, – каже тихо, але твердо. – Це моє. Сама.

Вийшла вона за хвіртку. Стала перед сином. Маленька, сухенька, але погляд – сталевий. Дивиться на нього, як на чужого.

– Чого тобі, Сашко? – Запитує. Не «синок», а «Сашко».

– Ти це… закінчуй дурити! – зменшив він тон, збентежився навіть. – Додому ходімо. Там їсти нічого. І це… грошей дай. На ремонт машини треба.

Стоїть Люба, дивиться на нього. І бачу я, як у ній жалість бореться із правдою. Жалість звична, тягуча, та, що роками її у рабстві тримала. А правда – вона гірка, як полин.

– Немає в тебе більше матері-служниці, Сашко, – сказала вона. Голос рівний, спокійний. – Скінчилася! Витиснула я себе до краплі заради вас. Тепер я для себе пожити хочу.

– Та як ти… Та ти зобов’язана! – здійнявся Сашко. – Це ж мій будинок!

– Будинок твій, – кивнула Люба. – Живи. Працюй. Картоплю перебери. Дружину свою борщ варити навчи.

– А до мене сюди дорогу забудь. Пенсію я тепер на рахунок кладу, нам із Матвієм вистачає, –
повернулась і пішла до хати. Спина пряма, голова гордо піднята.

– Мамо! – крикнув він їй у спину. Вперше змалку так крикнув – злякано, жалібно, як маленький, якого в лісі кинули.

Вона на мить завмерла. Плечі здригнулися. Я думала – повернеться. Кинеться, обійме, останнє віддасть. Ні.

Зітхнула важко, перехрестила повітря перед собою і зайшла у хвіртку. Засув брязнув. І цей звук був крапкою.

Минула зима. Тяжка вона була для Сашки. Таня від нього втекла ще до Нового року. Поїхала в місто до батьків, й сказала:

– Не наймалася я в бруді колупатися.

Залишився Сашко один у порожньому холодному будинку. Не просихав з місяць. А потім… голод не тітка.

Продав він іномарку на запчастини за копійки. Влаштувався скотарем на ферму. Робота важка, брудна, проте годують і гроші живі.

Я бачу його іноді. Схуд, змарнів, подорослішав років на десять. Погляд інший став – не нахабний, а трохи прибитий, задумливий. Вітатися почав із сусідами.

А у Матвія з Любою – благодать. Пам’ятаю, заходила я до них провідати.

Літо у розпалі. Пасіка гуде рівно, заспокійливо. Повітря тремтить від спеки та запаху конюшини.
Будинок у Матвія перетворився.

На вікнах – фіранки білі, мереживні, Люба зв’язала. На ґанку квіти в горщиках “горять”. Чистота, половики, піч побілена.

Сидять вони на веранді. На столі – самовар пузатий, блищить на сонці. Вазочка з бурштиновим медом – свіжим, тільки відкачаним. Млинці стосом, рум’яні, маслом змащені.

Матвій щось стругає ножем, дерев’яну ложку ладить. А Люба в’яже шкарпетки.

– Заходь, Семенівно! – кричить Матвій. – Чай питимемо!

Сіли ми. Люба мені меду в блюдце налила.

– Їж, – каже, – це липовий. Найкорисніший.

І таке від них тепло виходить, такий спокій, що йти не хочеться. Сиділа б ось так вічність, слухала бджіл, дивилася, як сонце за ліс сідає, висвітлюючи верхівки сосен.

– А Сашко, – говорю обережно, – заходив?

Люба усміхнулася світло, без болю вже.

– Приходив, – каже. – Минулого тижня. Тверезий. Мішок картоплі приніс. Своєї, каже, посадив навесні. «Візьми, – каже, – мати. Тобі потрібніше». Постояв біля воріт, до хати не зайшов. Соромно йому.

– А ти?

– А я взяла. І банку меду йому винесла. І шкарпетки ось в’яжу…до зими йому. Нехай живе, Семенівно. Нехай живе сам. Я за нього його життя не проживу.

Подивився на неї Матвій, долоню свою величезну, шорстку на її руку поклав. І стільки в цьому жесті було ніжності, що в мене грудка у горлі стала.

Поверталася я додому полем. Сонце вже сіло, туман над річкою поповз молочний, густий. Пахне парним молоком, нічною фіалкою і землею, що остигає.

Іду і думаю:

– Господи, як же добре жити! Як добре, коли людина знаходить у собі сили скинути ярмо та випростатися.

– Знаєте, що я вам скажу насамкінець? Не бійтеся змінювати життя, навіть, якщо вам здається, що вже пізно. Пізнього щастя не буває. Щастя завжди вчасно. Те саме, що ми самі собі дозволяємо.

А ви як думаєте? Жорстоко Люба вчинила, чи справедливо? Чи повинна мати жертвувати собою до кінця? Напишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу.