Плітки швидко по селу пролетіли – непутяща Антона Григоровича з вогню врятувала!

— Так у нас у селі її кожен чоловік знає! Це ж Валька, килим місцевий ! Вже, мабуть, жодного не залишилось, з ким вона не спала ще. Тьху, на неї, навіть дивитися гидко.

— А батьки у неї є? Звідки вона така взялася?

— Та були в неї батьки, ледацюги та гультяї місцеві. Немає в живих обох, а вона залишилася сама в хаті. От і водить до себе всіх підряд, ніким не цурається! І одружені до неї ходять, і малолітки, тьху ти. Виродиться ж тварина така!

Валін будинок кожен знав, до своїх вісімнадцяти років вона була знаменита на все село і не найкращою славою. Чоловіки хтиво посміхалися побачивши її, жінки проклинали та кричали слідом гидоті.

А вона не реагувала. Вона звикла жити так, як батьки жили. Ніде зроду не працювала, та й город навіть не тримала, нічого в неї не росло.

З мужиками справи мала, а ті їй платили скільки могли, отак вона й жила.
Але ось довелося Валі залетіти, хто знає, від кого, скільки їх було.

Щоб перервати, так це треба в місто їхати, і гроші такі де взяти? Живіт уже було не сховати, і Валя припинила свої зустрічі з мужиками. Харчувалась залишками запасів, які стрімко закінчувалися.

У селі почалося справжнє цькування, кожен вважав своїм обов’язком ткнути їй в обличчя, що вона нагуляла не зрозумій від когось, так їй і треба, хай з голоду пухне.

Хоч і життя навчило Валю одному-єдиному способу життя, вона не хотіла, щоб її дитина жила так само. Усередині вона розуміла, що все це не нормально, і щастя від такого життя чекати не доводиться.

Вона чудово знала, що її ненавидять, і допомоги ні в кого не просила. Чоловіки до неї ходити перестали, бачачи її становище, так що й коштів на їжу у неї більше не було.

Ледве дотягла вона до появи малюка, харчуючись чим доведеться, то яблуко зірве у сусідів, то картоплі вночі викопає в когось. А як пологи почалися, довелося самій йти до районного центру, ніхто б її не повіз.

І тільки на півдорозі якась не місцева машина зупинилася і підвезла її до лікарні.

Хлопчисько з’явився дуже слабеньким, дихати сам не міг, одразу його забрали. А у самої Валі трапилися важкі ускладнення, ледве врятували. Так вони обоє й пролежали майже місяць.

Валя була тільки рада – у лікарні добре годували, була чиста білизна і для неї, і для малюка.

Але тільки-но вони обоє зміцніли, довелося повертатися додому, а там що робити, як жити, страшно й подумати. Діватися нема куди, взяла вона свого Дмитрика і пішла додому пішки.

У старому порожньому будинку все було до гори дном… Мабуть, мешканці села “погосподарювали”, настільки вони її ненавиділи. Зазвичай Валя спокійно терпіла знущання та глузування, все зносила.

А тут сіла на підлогу і розплакалася, притискаючи до себе малюка… Вона раптом відчула, що повинна врятувати цю дитину, врятувати бодай її, раз себе не змогла. Що ж робити, як виживати?

Їжі ніякої не було, добре хоч для дитини було грудне молоко. Допомоги чекати не було від кого…

Тоді вирішила Валя, що втрачати їй все одно вже нічого – треба йти та просити. Пішла вона по сусідах, з дитиною на руках, просила дати хоч якоїсь їжі, не заради себе, а заради того, щоб вижити та дитину вигодувати.

Але в кожному будинку отримувала лише образи, плювки та прокляття.
Пройшовши всю вулицю, вона сіла на лавці біля чужого будинку, притиснула до себе Дмитрика і заплакала.

Ніколи їй так не хотілося жити. Раніше їй було байдуже, не стане її так не стане. А тепер як залишити цей теплий комочок? Кому він потрібний буде без неї?

Валя плакала ридма, привертаючи увагу мешканців, вони кричали їй на всю вулицю:

“Шльондра! Ніхто тебе годувати не стане!”

Але тут вийшов із дому Антон Григорович, господар будинку, біля якого сиділа Валя. Сам він нещодавно дружину поховав, залишився зовсім один, дітей у них ніколи не було.

Подивився він на Валю, шкода йому стало немовля, яке в неї на руках плакало… І виніс він їм кошик із продуктами.

Валя зі сльозами подякувала йому і тихо пішла до хати. З того часу став Антон Григорович щодня ставити кошик із їжею в них на порозі. Стали з нього сміятися односельці, знущалися, принижували.

А йому що, він нещасний був. Нехай і ненавидять, гірше не зроблять. А дитина-то в чому винна?

Посміялися, посміялися, та дали їм спокій. Антон Григорович став і Валю захищати від нападок людей, адже вона намагається, дитину залишила, дбає про неї, намагається заново почати життя. Ну не винна ж вона, що батьки в неї недолугі були та не навчили як жити?

Знайшов він втіху у турботі про молоду матір. Змайстрував їм сам дитяче ліжечко, деякі простенькі меблі в кімнату, допоміг шпалери переклеїти, порядок навести.

Разом з тим стала і Валя змінюватися, відчуваючи батьківську турботу та захист. Стала більше за собою стежити, акуратно запліталася, носила хустку, свого малюка завжди в чистоті тримала, чудовою мамою стала.

На вигляд здається вона стала дуже пристойною матусею, молодою і красивою, якщо хто не знав її історії так і не повірив би. Антон Григорович у всьому став їм допомагати, навіть гуляти разом з ними ходив і відганяв усіх, хто говорив гидоти.

Дмитрик підростав, ставав тямущим симпатичним хлопчиськом, грав на вулиці з іншими хлопцями. І стали вони його задирати – мовляв, мати твоя брудна жінка.

Прикро було слухати таке про маму, та й за що так про неї? Митя приходив додому і плакав, поклавши голову мамі на коліна.

А Валя стала зовсім інша… Мила і ніжна, наче любов до сина змінила її повністю. Немов усе, що з нею було раніше, безвісти зникло.

Вона навіть почала саджати город, скрізь у неї був порядок і краса. Люди, як і раніше, ненавиділи її, і Валі було дуже боляче, вона часто плакала і дивилася ночами у вікно. Невже так буде завжди?

Якось уночі, коли Дмитрик вже спав, Валя сиділа в темряві й дивилася у вікно. І раптом помітила вогонь! Десь далеко, але точно будинок горить.

Кинулася Валя туди, побігла вулицею – виявилося, будинок Антона Григоровича горить! Не думаючи ні секунди, вона кинулася у вогонь повз мужиків, що стояли поруч, абияк пробралася в будинок і витягла чоловіка. Антон Григорович ледве дихав, отримав опіки, але живий.

Сама Валя також сильно постраждала, вся голова в неї обгоріла, жодної волосинки не залишилося… Руки погоріли, дивитись страшно.

Плітки швидко по селу пролетіли – непутяща Антона Григоровича з вогню врятувала! І поки вона лежала в лікарні, люди почали дбати про Дмитрика…

Коли Валя повернулася додому, дивитись на неї було боляче. Обличчя її було в шрамах, волосся не було, носила вона хустинку. Взяла вона сина на руки, а сама плаче…

Сусіди обступили її та дивляться, сказати нічого не сміють. Тоді Валя сама заговорила:

— Знаю я, що ви мене ненавидіти. Я жахливе життя вела, знаю. Вибачте мені, заради Бога! Каюся, що стільки гидот наробила… Але я намагаюся виправитись, чесно. Хочу по-іншому жити! І сина виховати так само! Прошу вас, зупиніться, досить знущатися з нас! Дайте нам жити спокійно… І хтось за моїм синочком стежив, значить, є серед вас ті, у кого серце не зовсім закам’яніло!

З натовпу вийшла одна бабуся і відповіла:

— Мила ти наша… Ми бачимо, що ти змінилася. Інша стала. Хоча ніхто не вірив, що виберешся. Думали, будеш як батьки… Допоможемо ми тобі чим зможемо, і ніхто слова не скаже. Живіть спокійно. Заходь, доню, заходь… Ми тут порядок у тебе навели, обід ось зварили…

І нарешті, Валя вибирола таки повагу до себе і сина, хоча довелося пожертвувати чимало. Сусіди стали допомогати дівчині та і Валя в боргу не залишалась робила посильну роботу хто до неї звертався. Ось так гуртом і легше стало.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?