Подарувала квартиру з сюрпризом

– Квартиру? – Світлана не вірила своїм вухам. Її мати на весіллі дарувала їм квартиру. – Мамо, ти не помилилася?

Дівчина шепотіла матері на вухо, а гості з подивом та захопленням дивилися на Олену Павлівну.

– Світлано, ну що ти таке несеш? – дуже голосно говорила мама. – Мені для вас нічого не шкода!

Олена Павлівна переможно подивилася на Ніну Петрівну, маму нареченого.

– Я все для єдиної дитини зроблю!

Світлана помітила, як свекруха почервоніла, але нічого не сказала.

– У нову квартиру? – після весілля та застілля Коля, тепер уже чоловік Свєти, пропонував одразу поїхати в подаровану квартиру.

– Може, не варто вночі?

– Щось не так?

– Маю сумнів у маминому подарунку, – чесно зізналася дівчина.

Олена Павлівна любила бути у центрі уваги з дитинства. Її балували батьки, а коли їх не стало, естафету прийняв чоловік.

Тільки дочка завжди залишалася байдужою до матері, більше любила батька, та чесно про це говорила.

– Свєта, дивися яку тобі мама ляльку купила, – говорила Олена Павлівна, простягаючи дівчинці велику іграшку.

– На татові гроші, – відповіла Свєта, забирала подарунок, і мчала до батька в кабінет, щоб сказати спасибі, та поцілувати.

Олена Павлівна злилася, намагалася все більше й більше догоджати дочці. Але щоразу Світлана говорила одне й теж.

– Тато гроші дав, йому й дякую. – Батько старався, працював, ти вдома сидиш, звідки в тебе гроші?

Але найприкріше було те, що Світлана вважала, що мати й собі не може нічого дозволити дорогого.

– Навіщо витрачаєш батькові гроші? Він сказав, що відкладає на машину.

– Тебе забула спитати, – хамила мати, вона до певної міри сприймала дочку, як суперницю.

Коли Світлана вступила в інститут, батька не стало. Тоді мама та донька нарешті стали близькими, стали довго сидіти на кухні, згадуючи рідну людину.

Олена Павлівна була щасливою. Але щастя жінки тривало не довго. Світлана познайомилася з Миколою, з його сім’єю, і на матір перестала звертати увагу.

– У нього така мама дбайлива, – казала Свєта своїй матері. – Уявляєш, вона виховувала Колю сама, підіймала сама.

– На скільки треба бути сильним, щоб усю себе присвятити дитині?

– Так багато хто живе, – сухо відповіла мати. – І що їм тепер, пам’ятники ставити?

– Так, я вважаю, що таким жінкам можна пам’ятники поставити!

– Не правильно вважаєш, доню, – Олена Павлівна все ще намагалася повернути прихильність доньки. – Якщо від жінки пішов чоловік, то вона винна. – Розумієш, про що я?

– Про те, що чоловіки, буває, часто не мають рації, – підсумувала Світлана.

Олена Павлівна сердилась, але сподівалася, що дочка перестане зустрічатися з Миколою, тоді й ці розмови припиняться.

Навіть намагалася їх посварити, вигадувала різні приводи для сварок. Але ні Свєта, ні Коля не повелися на її підступи.

Справа йшла до весілля. Мам вирішили познайомити в ресторані. Олена Павлівна почала готуватись за тиждень.

Сходила до психолога, який їй пояснив, що свекруха не є конкурентом для рідної матері. Тож вона трохи заспокоїлася.

Вибирала вбрання, макіяж, зачіску. Вона хотіла виглядати ідеально на тлі іншої жінки. Не вийшло…
Олена Павлівна прийшла в ресторан трохи із запізненням, як і личить вихованій жінці.

Не кваплячись зняла своє пальто, пройшла до столика, тихо привіталася, посміхнулася, перепросила за запізнення, й обімліла.

За столиком сиділа Нінка, вона її знала ще з дитинства. Ніна виглядала шикарно навіть з мінімумом косметики: фігурка в п’ятдесят, немов у дівчинки, пишне волосся спадало на плечі, виразні очі.

Олена завжди їй заздрила, та в неї наречених вела свого часу. А тепер що виходить, вона має віддати їй свою дочку? Не бувати цьому!

– Оленко, як же я рада! – Ніна стала обіймати стару знайому. – Як нам пощастило з тобою! – У мене – син, у тебе – донька красуня. Хто ж міг подумати, що ми так поріднимося.

“Моя б воля, – думала про себе Олена. – Тебе б і поряд не було”. Олена Павлівна широко посміхнулася, і вголос промовила.

– А я як рада, Ніночко, ти не уявляєш.

У ресторані посиділи не погано, потім ще кілька разів телефоном обговорювали деталі весілля.

І тоді Ніна зізналася Олені:

– Грошей у мене зовсім нема. Кредит беру на весілля синові. Тільки йому про це сказати не можу. Начебто для нього все життя намагаюся, щось роблю.

– Це твої проблеми, – спокійно відповіла Олена Павлівна. Вона сама жила не погано на гроші, що залишилися від чоловіка.

– Так, я тебе й не хочу втягувати. Просто прошу, давай обмежимося організацією весілля. Так і скажемо дітям, що наш подарунок – весілля.

– Не зручно вийде, якщо ти щось подаруєш, а я з порожніми руками.

– Ти чому за мене вирішуєш?

– Не вирішую, Оленко, просто прошу…

– Гаразд, – погодилася жінка, а подумала зовсім інше.

Весілля організували добре, пройшло воно весело. Гості залишились задоволеними. Олена Павлівна вручила ключі від квартири, чим змусила червоніти Ніну Петрівну.

Молодята після весілля і вирушили до квартири.

– Колю, давай завтра, з ранку… Там, напевно, треба прибирання робити, меблів немає…
Світлана не розуміла, звідки у матері гроші на покупку квартири.

– Що означає завтра? Світлано, ти не справедлива до своєї мами. Вона намагається заради тебе… От я б… Якби я мав таку маму…

– Дякувати Богу, в тебе нормальна мати. Закрили цю тему, поїхали.

Ввели адресу в навігатор, і вже за п’ятнадцять хвилин під’їхали до двоповерхового багатоквартирного будинку. Темне подвір’я, у всіх вікнах темно.

– Тут і люди, мабуть, не живуть, – не заспокоювалася Світлана.

– Та припини бурчати, наша квартира п’ятнадцята, ходімо.

Пара швидко знайшла свою квартиру. Відкрили ключами без проблем, пройшли до передпокою, увімкнули світло.

– А тут гарно, – сказав молодий чоловік.

Передпокій виявився акуратно обставленим з чистеньким ремонтом. Світлана вчепилася в руку Колі.

– Може, вранці приїдемо? Мені щось це уже не подобається.

– Не вигадуй, знімай взуття, проходимо! – голосно промовив чоловік.

Не встигли вони роззутися, як двері в одній із кімнат рипнули, і їм назустріч вийшла жінка похилого віку.

– Хто ви такі?

До ранку заснути так і не вдалося. Довелося розбиратися з тим, що відбувається. Світлана сиділа і бурчала, поки чекали на її матір.

– Я тобі одразу казала, щось тут не те. Немає у неї грошей на квартиру, і бути не могло. Вона ніколи не працювала, жила на гроші батька.

– Може, він і залишив?

– Тебе не бентежить, що у квартирі жінка похилого віку?

– Бентежить, але я все ж таки сподіваюся, що це якась помилка.

– Моя мама, це помилка!

Олена Павлівна приїхала години за дві. З іншого кінця міста вийшло не швидко, та ще й посеред ночі.

– Мамо, ти нас обдурила? – одразу ж на неї накинулася Світлана. – Вирішила перед іншими гостями похизуватися?

– Я тобі квартиру купила, а ти так кажеш про мене? – Образилася жінка. – Ти завжди такою була, розпещеною та егоїстичною!

– Олено Павлівно, прошу, – втрутився Коля. – Часу вже багато, давайте якось вирішимо цю ситуацію.
– Ми приїхали, а там жінка похилого віку вийшла нас зустрічати.

– Не красиво вийшло, підняли серед ночі літню людину, прийшли без попередження.

– Звичайно вийшло, – раптом сказала теща. – Так, жінка там живе, і житиме скільки їй відміряно.

– Це як? – не вгамовувалась Світлана.

– Та так. Я купила вам квартиру із жінкою. Вона виявилася набагато дешевшою. Синок її продавав.
Була в нього одна умова, вона прописана у договорі, ви не маєте права виганяти жінку на вулицю.

– І ти купила таку квартиру?

– А що таке? Ти знаєш, знижка там була пристойна.

– А якби я продавала квартиру з тобою?

– Дарованому коневі в зуби не дивляться, – огризнулася мати, вона намагалася порадувати дочку, не вийшло, як завжди.

– Ми не будемо тут жити! Забери ключі, – Світлана кинула ключі в матір. – Поїхали Коля, з твоєю мамою поживемо, вона хоча б у тебе нормальна!

Світлана і Коля поїхали, а засмучена Олена пройшла у куплену квартиру.

– Син продав квартиру разом зі мною? – здивувалася жінка, й Олена їй підтвердила це документально.

Таїсія довго вдивлялася в папірці, намагаючись розібрати, потім зателефонувала синові, та повернулася до Олени на кухню. – І справді, матір продав рідну…

Олена стала частою гостею у Таїсії. Світлана відмовилася від подарунка, і взагалі з матір’ю не спілкувалася. Коля іноді дзвонив тещі, та розповідав, як у них справи.

Ніна навіть не відповідала на дзвінки. Залишилася Олена Павлівна одна на старість, і переїхала до Таїсії жити.

Боялася, що дочка так само може вчинити, та продати квартиру разом із нею.

І правильно робила, Світлана не сприймала матір, і все частіше замислювалася про те, що батько мав рацію, що залишив квартиру їй, дочці, а не дружині…