Подруги намагалися витягнути мене з безнадыйного стану, але вони абсолютно не розуміли, як це, чекати і не знати – чи повернеться твій чоловік з війни чи ні

– «Тебе не лякає, що я військовий?»
– «Ні» – відповіла я.
Якби знали ми тоді, що в березні в нашій країні почнеться справжнє пекло. Війна проти народу, війна за чиїсь ідеї, безглузда війна.

Пролунав дзвінок. «Викликають в частину» – сказав він. Після цього ми не бачилися 4 місяці. 4 довгих місяці життя, коли кожен день проходить в очікуванні новин. До цього моменту я вважала, що не здатна чекати. Я завжди жартома говорила, що якби ми зустрілися, коли ти був курсантом, я б тебе не дочекалася.

Напевно, коли в наше життя вриваються справжні почуття – ми все-таки змінюємося. Або у нас відкриваються якісь такі риси, про які ми раніше навіть не підозрювали. Подруги намагалися витягнути мене з цього стану, але вони абсолютно не розуміли, як це, чекати й не знати – чи повернеться твій чоловік з війни чи ні.

Удвічі важко переживати, коли ти розумієш, що війна ця – не твоя.
4 місяці пройшли. Яке щастя – повернувся! Худий, засмаглий, замучений, але найголовніше – живий! Нарешті все закінчилося, подумали ми – але тривало це не довго.

«Через тиждень повертаємося». Ці слова як грім серед ясного неба. Знову на 4 місяці? Навіщо ?! У критичних ситуаціях наш мозок здатний міркувати в кілька разів швидше. Бігти! Потрібно бігти! Тільки ось тут батьки, сестри, брати. Що буде з ними? Було багато думок, спроб. Це тільки в інтернеті здається так просто – взяв і поїхав. Не все так просто. Пощастило тим, хто зміг вирватися якимись нелегальними шляхами.
Не було б щастя, та нещастя пощастило.

Через необережність Він потрапляє в госпіталь. І сумно і радісно одночасно. Госпіталь – це не сира земля, як би страшно це не звучало, і слава богу. В цей час його частина виїжджає туди, на війну і практично ніхто вже звідти не повертається. Тільки по новинах ми чуємо про значні перемоги і переваги.

Тьху! Плюнути б вам, гнилі мовники, прямо в ваші нахабні очі! Скільки смертей, скільки нікому не потрібних поламаних доль! Всі ми діти своїх матерів, все під одним небом ходимо. Ні, напевно, страшніше за війну, нічого немає.

Коли чуєш розмови своїх друзів і знайомих про проблеми, на кшталт, він не так подивився, він не так сказав – навіть якось смішно стає. Люди, любіть одне одного. В один момент ви можете все втратити, стати заручниками системи, країни, законів. Цінуйте той час, який ви проводите разом! Я дотепер згадую ті дзвінки й смс, коли ми не бачилися 4 місяці, ми мріяли просто засинати й прокидатися разом, і більше нам нічого не потрібно було. Яким простим, виявляється, буває щастя.