– Поганий він зовсім, Антоне. Серце… Лікар сказав – лічені дні. Все кличе тебе, все питає, чи не приїде син? – А як же… він же сказав, що не чекає… – Що чоловік сказав у серцях – одне, а що на душі – зовсім інше. Ти ж єдиний син…

Антон довго стояв біля вікна потяга, дивився, як мелькають за склом знайомі місця. Он той берег, де вони з батьком рибалили. А ось міст через річку – скільки разів ним бігав до школи… Двадцять років не був удома. Цілих двадцять років…

У кишені піджака лежала телеграма від сусідки: «Антоне, батько твій хворий. Приїдь швидше. Тітка Клава».

Серце калатало, як тоді, в дитинстві, коли завинив і чекав, що скаже батько, Іван Семенович… Суворий, не балакучий. Той, хто так і не пробачив синові втечу з дому, навчання в столиці, одруження з «чужою» дівкою.

– Ми тобі дорогу вказали, а ти своїм розумом захотів жити! – Скипів тоді батько, коли Антон збирався їхати. – Ну і живи. Тільки не думай, що ми на тебе чекатимемо!

І не чекали. Двадцять років не чекали.

– Ви до кого? – Запитала жінка, яка відчинила двері батьківського будинку.

– До Івана Семеновича. Я… я його син. Антон.

Жінка вдивлялася в його обличчя, і раптом впізнала:

– Антоша? Боже мій, чи це ти? Я Галка, сусідка. Як же ти змінився… Проходь, проходь швидше.

У хаті напівтемрява, пахне ліками і чимось важким, лікарняним. Галина повела його коридором, тихо прошепотіла:

– Поганий він зовсім, Антоне. Серце… Лікар сказав – лічені дні. Все кличе тебе, все питає, чи не приїде син?

– А як же… він же сказав, що не чекає…

– Що чоловік сказав у серцях – одне, а що на душі – зовсім інше. Ти ж єдиний син.

Антон завмер на порозі батьківської спальні. На ліжку лежав старий – худий, сірий, зовсім не схожий на того міцного дядька, яким запам’ятався йому батько. Тільки очі ті самі – темні, пронизливі.

– Тату? – тихо гукнув Антон.

Іван Семенович повільно повернув голову. Дивився довго, ніби не вірив. Потім тихо, хрипко:

– Приїхав…

– Приїхав, тату.

Якусь мить панувала тиша. Антон сів на стілець поруч із ліжком, й не знав, що сказати. Стільки років не розмовляли – з чого почати?

– Як там… у столиці? – запитав батько, не зводячи з сина очей.

– Нормально. Працюю, живу…

– Сім’я є?

– Була. Розлучився. Дітей немає.

Іван Семенович кивнув, заплющуючи очі.

– Я думав, ти одружився з тією… як її… Мариною.

– Ні, тату. Ми ще в інституті розлучилися. Я з іншою одружився. Але не склалося.

– А робота яка?

– Інженер. У проєктному інституті.

– Значить, все ж таки вивчився, – у голосі батька щось майнуло. Гордість? – Я думав, у столиці згулявся десь…

Антон сумно  посміхнувся:

– Не згулявся, тату. Хоча… бувало по-різному.

Знову тиша. Галина принесла чай, поставила на тумбочку і тихенько пішла.

– Ти на мене не гніваєшся? – раптом запитав батько.

– За що?

– За те, що тоді… нагрубив. Сказав, що не чекаю. А сам… сам щодня поглядав на дорогу. Галка скаже: листоноша йде – а я думаю, може, лист від сина?

В Антона перехопило горло.

– Тату, я сам винен, треба було писати. Приїжджати. Матері, як не стало, я зовсім від дому відрізався.

– Після маминого похорону я хотів до тебе їхати, – тихо сказав Іван Семенович. – Білет навіть купив. А потім думаю, що не потрібний я там. У нього своє життя, свій шлях…

– Як не потрібен… – Антон нахилився ближче. – Тату, я щодня думав про наш дім. Про тебе думав. Просто… не знав, як повернутись. Соромно було.

– Чого соромитися? Сину, ти ж у мене… єдиний.

І раптом батько простягнув руку, поклав на долоню Антона. Рука холодна, слабка – зовсім не та сильна батькова рука, яку він пам’ятав.

– Пробач мені, синку. За те, що гордий був. За те, що відпустив тебе зі злістю. Мати відразу сказала: «Іване, пошкодуєш ще». А я – дурень – думав, що мужик має бути твердим.

– Тату, не треба… – Антон стиснув батькову руку. – Я сам винен. Поїхав – і ніби забув, що в мене є батько, будинок…

– Будинок залишився. Я його все беріг – думав, може, син колись повернеться. У твоїй кімнаті все, як було – книжки твої, ліжко…

Антон не витримав, опустив голову на батьківську руку та заплакав. Тихо, по-чоловічому. А батько гладив його волоссям, як у дитинстві:

– Не плач, синку. Я щасливий, що ти приїхав. Тепер спокійно піду в інший світ…

Івана Семеновича не стало за три дні. Пішов він спокійно, уві сні. Антон сидів поруч усю ніч, тримав за руку, тихо розповідав про своє життя, про все, про що не говорив йому двадцять років.

На похорон прийшло пів села. Усі пам’ятали Антона хлопчиськом, всі шкодували, що так сталося з батьком та сином.

– Гарний був чоловік, твій батько, – казали сусіди. – Тільки дуже гордий. Все на дорогу поглядав, чи не йде син…

Після похорону Антон залишився в батьківському будинку. Галина принесла вузлик:

– Це тобі батько передати велів. Сказав, якщо син приїде, віддай.

У вузлику лежали  шкільні фотографії Антона, його перші малюнки, табель із відмінними оцінками. І лист – не розпечатаний. На конверті, адреса київського інституту, де Антон навчався.

– Він листа писав, коли мами не стало, – тихо пояснила Галина. – Все збирався відправити, та так і не наважився. Казав: “Може, син сам приїде”.

Антон розпечатав конверт тремтячими руками. Лист короткий, написаний нерівним почерком:

«Синку, без мами сумно. Приїжджай. Я винен перед тобою. Пробач старого. Батько».

– Вісімнадцять років тому написав, – шепотіла Галина. – І все зберігав. На столі в нього лежав під склом.

Антон читав та перечитував. Вісімнадцять років цей лист чекав на нього…

Увечері він йшов селом, дивився на знайомі місця. Он будинок, де жила перша вчителька. А там магазин, де купував зошити. Все змінилося, але щось залишилося незмінним – запахи, звуки, сама атмосфера дитинства.

Біля річки зупинився, сів на берег. Тут вони з батьком рибалили в ті рідкісні вихідні, коли Іван Семенович не працював. Мовчали більше, ніж розмовляли, але це була хороша мовчанка – зрозуміла.

– Даремно я поїхав так, тату, – сказав Антон уголос. – Міг би й інакше… Міг би писати, приїжджати. Гордість, клята, заважала.

А може, й не гордість. Може, просто страх, що батько не пробачить, не прийме. На похороні матері він навіть не дивився в бік сина. А що, як скаже, – пізно, сину, пізно…

Але батько вибачив. В останні дні пробачив усе.

Вранці Антон пішов на цвинтар, на свіжу могилу. Приніс квіти, упорядкував вінки.

– Тату, я залишаюся, – сказав він тихо. -У Києві все владнати треба, але потім повернуся. Адже ж будинок зберігати хтось повинен. Та й утомився я від столиці… Хочеться тут, поряд з тобою та мамою.

Вітер ворушив листя на деревах, і здавалося, ніби батько відповідає: «Правильно, синку. Правильно».

Через місяць Антон остаточно перебрався до батьківської хати. Він звільнився з роботи, продав київську  квартиру. Знайомі його не розуміли:

– Що ти там робитимеш? У глушині?

– Житиму, – відповів він просто.

Будинок зустрів його тишею та спокоєм. У батьківській кімнаті на столі під склом, як і раніше, лежав той самий, не відправлений лист. Антон його не прибрав – нехай лежить. Нагадує.

Влаштувався працювати в районне відділення архітектури – столичний досвід став у пригоді. Потихеньку упорядковував будинок, сад  доглядав. Вечорами читав, слухав музику. Іноді до річки ходив посидіти, подумати.

Галина часто заглядає, то пиріжків принесе, то новини розповість:

– Правильно зробив, що повернувся, Антоне. Батько б радий був – хата не пустує, син поряд.

– Жаль тільки, що так пізно, – зітхнув Антон.

– Не пізно. Ви ж помирилися, поговорили щиро. Це найголовніше. А то буває – так і йдуть люди, не сказавши один одному важливих слів.

І це правда. Вони встигли сказати найголовніше. Встигли вибачитися і пробачити. Встигли знову стати батьком та сином.

Ночами Антон часто думав про останні дні. Про те, як батько гладив його по голові. Про те, як казав: «Сину мій, ти… єдиний».

Двадцять років вони загубили. Але знайшли один одного в самому кінці. І це дорогого варте.

А будинок й досі живе. У вікнах світиться світло, з труби йде дим, у саду  достигають яблука. Все, як хотів Іван Семенович, – щоб син повернувся, щоб будинок не пустів.

Антон тепер тут, – вдома. Де і має бути…

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях, читайте з задоволенням!