– Поки не пізно! Ще можна встигнути…

Коли телефон задзвонив рано-вранці, він ще не встиг зварити каву. Дзвінок від колишньої дружини – рідкість, як сигнал тривоги, який ніколи просто так не вмикається.

– Послухай, Максе, – без передмов сказала вона. – Мені потрібно, щоб ти відвіз Таню до моїх батьків. Сьогодні.

Він сперся плечима на холодні дверцята холодильника.

– Щось сталося?

– Круїз… – вона видихнула, наче їй було ніяково. – Дату перенесли, і ми відпливаємо завтра вранці. Він, Дмитро, вже сплатив усе, розумієш? І… ну… я не можу зараз зірватися, – вона помовчала, – вибач, мені дуже важлива ця поїздка. Я… я…

– Не треба пояснювати, я все розумію, – лагідно сказав Максим. Він справді не сердився і не ображався. Справа минула, вони зробили свою головну помилку, коли одружилися.

На жаль, зрозуміли це пізно вже після появи доньки Тетянки. Протягли ще кілька років, а потім розійшлися – стомлено, спокійно, без з’ясування стосунків та биття посуду. Може, в Оленки зараз щось складеться?

– Батьки готові прийняти Таню, вони тільки потягу бояться, – квапливо казала вона. Сам розумієш, що майже добу в дорозі – важкувато.

Макс мовчав кілька секунд.

– Тобто, – сказав він рівно, без звинувачень, – крім мене нема кому?

– Будь ласка! Це важливо. Тільки Таня… ну, вона не в захваті, але поїде.

Він кивнув, хоч вона цього не побачила.

– Гаразд. Я приїду за нею по обіді. Тільки ти потурбуйся, замов нам квитки, погодь, що треба, гроші я тобі вишлю. А мені ще на роботі треба відпроситись.

…Таня зустріла його напруженим поглядом. Вона мовчки стояла на ґанку з рюкзаком. Поруч – валіза з наклейками мультяшних фей, яку колись вибирав він сам.

– Привіт, – сказав він, намагаючись не тиснути зайвою усмішкою.

– Привіт, – тихо відповіла вона.

Дружина майнула у дверях, квапливо обійняла дочку, кинула на нього погляд, у якому було більше прохання, ніж подяки, – і побігла додому, бо справ перед від’їздом купа.

Макс полегшено посміхнувся: їхня розмова з Танею починалася без свідків, і це було, мабуть, на краще.

– Ти готова?

– Ну… так.

Вона вмостилася на задньому сидінні, пристебнулася. Він бачив у дзеркалі, як вона дивиться у вікно – не на нього.

До вокзалу їхали мовчки. Тиша не була важкою – просто вони давно не проводили час удвох, і між ними зросла порожнеча необов’язкових і порожніх коротких зустрічей і болісного видавлювання з себе обов’язкового набору: “Ну, як у школі, добре вчишся? Маму слухаєшся? Ну, давай, бувай, мені бігти треба…”

– Кросівки нові? – спитав він.

Вона кивнула головою.

– Мама сказала, що в селі вони не забрудняться.

– Це вона оптимістично. У бабусі з дідом ділянка не заасфальтована, – він усміхнувся. – Там земля кругом, там усе забрудниться.

Таня вперше трохи посміхнулася.

– Норм. Я взяла запасні.

Він відчув незвичайне полегшення – ніби зробив перший крок на тонкій кризі й переконався, що вона тримає.

Потяг рушив, коли вони влаштувалися на своїх нижніх місцях. У вагоні пахло курними простирадлами, та пилом від фіранок.

Таня обережно вмостилася біля вікна і вже через п’ять хвилин виглядала назовні так, ніби ніколи не бачила миготіння пейзажу під час руху.

– Хочеш чаю? – спитав він.

Вона знизала плечима, але коли він приніс дві грановані склянки в підсклянниках, погляд її потеплішав.

Розмова спершу не клеїлася. Він питав про школу, про подруг – питання висіли сухими нитками. Потім він змінив підхід.

– Пам’ятаєш, тобі було чотири, і ти ховалась під кухонним столом, бо думала, що я не знайду?

Таня припинила крутити ложку.

– Мама розповідала… неясно пам’ятаю. Ти мене тоді знайшов швидко.

– Та ти червоний фломастер там забувала щоразу, – посміхнувся він. – Тебе по сліду малюнків можна було вирахувати.

Вона хмикнула, майже засміялася. І вперше за день подивилась прямо на нього.

Потяг пригальмував на першій зупинці серед вечірніх сутінків. Станція складалася з низької цегляної будівлі з вивіскою, що облупилася, і дерев’яною лавкою, на якій сиділа жінка в хустці, продаючи в’язані шкарпетки. Повітря пахло вологою сосною – ліс підходив прямо до платформи.

Таня помітила кудлатого пса, що поважно крокував уздовж рейок з виглядом офіційного колійного обхідника.

– Тут завжди так тихо? – спитала вона.

– Майже, – відповів він. – Коли я був студентом, ми тут застрягли на три години. Я думав, посивію.

– Ти й так сивий на скронях…

– Саме тому, – серйозно сказав він.

Вона засміялася – вільно, легко.

Чим далі потяг відходив від міста, тим простіше ставало говорити. Таня розповідала про сусідку, яка їсть лише макарони із сиром; він – як одного разу зламав принтер, і колеги досі звинувачують системника.

– А мама з ким їде? – спитала Таня.

Він коротко відповів:

– Із чоловіком, з яким зустрічається. Вона вважає, що це важливо.

Таня замислилась.

– Зрозуміло. – А ти часто кудись їздиш?

– Тільки по роботі. Хотів би у гори – там холодний ранковий туман і чисте, прозоре повітря.

– А я хотіла б на море. Не в круїз, а просто на пляж, у хвилі.

– Звучить чудово. Може, як-небудь разом?

Вона не відвернулася.

– Можна.

Потяг знову зупинився серед темряви, але на платформі горіли ліхтарі, освітлюючи мокру бруківку. За нею тяглася вулиця з доглянутими будинками: гостроверхі дахи, світлі вікна, мереживні огорожі.

У вагон забралася родина з сумками.

– Тут малина росте, як бур’ян, – сказав він.

Таня притислася до вікна, намагаючись розгледіти ліс.

Вночі вагон наповнився м’яким стукотом коліс. Таня лежала на полиці, але не спала.

– Тату… ти справді радий, що поїхав зі мною?

– Дуже.

– Я думала, тобі зі мною ніяково. Що я… не цікава.

Він сів поруч.

– Це зовсім не так. Просто ми мало були поряд. Це моя провина, не твоя.

Вона посунулася ближче.

– Можна ти посидиш зі мною, доки я не засну?

– Звісно.

Він сидів, слухаючи її подих. І думав, що поїздка – шанс, на який вони обидва давно чекали.

Вранці вони зійшли на п’ять хвилин розім’яти ноги. Станція виявилася доглянутою: клумби з чорнобривцями, зелені лавки, щит із фотографіями місцевого млина та старої церкви.

– Не думала, що тут так гарно, – сказала Таня.

– Люди намагаються…

Літня чергова в червоному форменому береті схвально посміхнулася.

Таня помахала їй долонькою – щиро, по-дитячому.

За вікнами виднілися поля: довгі, золотаві, з темними смугами гречки. Над ними ширяли два шуліки, вдалині виднілися сині куполи старої церкви.

– Гарно, – сказала Таня.

– Ось за це я люблю потяг. Машина так не покаже.

Вона кивнула. Між ними виникло спокійне почуття дороги, однієї на двох.

На маленькій станції на них уже чекали бабуся і дід – бадьорі, рум’яні, як завжди. Таня обійняла їх, але іноді кидала короткий погляд на батька.

– Дякую тобі, – сказала бабуся, – ходімо, чаєм напою!

– Ні, дякую, у мене зараз потяг назад, на роботу треба.

Він кивнув старим:

– Танюшу бережіть!

Таня підійшла попрощатися.

– Тату, дякую. Справді.

– Дзвони мені, гаразд?

– Гаразд.

Вона обійняла його ніяково, але сама. І він зрозумів, що їхня доба в дорозі означала більше, ніж всі попередні роки рідкісних зустрічей. Потяг уже гудів, під’їжджаючи до станції, коли він обернувся і крикнув дочці:

– Тань, я в серпні заберу тебе на тиждень раніше, рвонемо з тобою на море!

Вона радісно замахала руками – почула!

– Поки не пізно! Ще можна встигнути, – майнула думка, і на обличчі з’явилася задоволена усмішка.

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі, та схвальні вподобайки! Підписуйтеся на сторінку та читайте нові, цікаві публікації!