– Поки вони поряд, все в нас буде добре…

– Її виводили, у неї сльози лилися, все мені руки лизала. А потім повернулася та мене врятувала! – розповідав старенький дідусь на зупинці.

Він був до того худий, що здавалося, гострі лікті ось-ось проколють сорочку. Дуже засмаглий. Майже чорний. А ось очі, неймовірно синього, глибокого кольору, – молоді, задерикуваті просто змінювали обличчя.

Ми чекали автобус у місто, куди їхали з цвинтаря. А дідусь тут жив, у селищі. Озирнувся. І тут з-за рогу показалася корова.

Вона йшла неквапливо. Красива така, плямиста. Зупинилася. Поклала старому голову на плече. Людський погляд, великі вії.

– Ось. Маня моя, Манька. Улюблена сама. Нізащо більше нікому не віддам! Сам пасу тепер. І знаєте, сили повернулися. Не було, а з’явились.

– Нічого, як-небудь далі скрипіти буду! А ви запам’ятайте, – ніколи й нікому не віддавайте своїх друзів: корів, кіз, собак, кішок!

– Як би вам не було важко, як би ви не хворіли. Тому що це справжня зрада! Я все докоряю собі за те, що зробив. І що бідна корова через мене пережила, – змахнув сльозу старий.

Він був повним тезкою нашого родича, Андрієм Тихоновичем. Тільки років більше. І коли пішла з життя його дружина, тужив так сильно, що зліг.

А корові треба було сіно заготовляти, їсти давати, знов-таки пасти (пастуха у них на селищі немає). Зрозумів, що не справляється.

– І вирішив я Маню продати. Не через гроші навіть, у мене пенсія велика. Просто думав, і їй так краще буде. Нові господарі, молоді. Подзвонили, приїхали дивитися.

– І гроші погодилися одразу заплатити. Тільки корова все від них жахалася, хоча вона в мене дуже доброзичлива, до всіх йде. А тут прямо негаразд!

– Мукала, сховатися намагалася. Вона ж розумниця така, молока багато дає, воно смачне в неї. У мене навіть сусіди-дачники все брали, казали, діду, воно яблуками та грушами пахне!

– Але по суті виходило, що зрадив я свою Маньку і продав. Її вели, у неї сльози лилися і все мені руки лизала. І мукала так сумно. Досі той протяжний звук у вухах стоїть. Але куди подітися?

– Якось я майже лежачий став. Дошкутильгаю до печі, затоплю. Каші зварю. І знову ляжу. Але одного разу вночі мені дружина-покійниця приснилася.

– Так суворо на мене глянула і каже: “Ти що ж, старий, наробив? Ти навіщо мою корівку кохану на сме рть віддав?”

– Я став перед нею виправдовуватися, мовляв, зі здоров’ям проблеми, хотів, як краще. Але дружина мене не слухала, а все плакала ридма. І тут так легко мені стало, нестерпно просто.

– Я відчуваю, що в сон провалююсь, а потім почув, що хтось мукає, надривно так, голосно. Немов кличе. І очі розплющив.

– Дивлюся: половик зайнявся, я недопалок не загасив, мабуть, блюдце похитнулося і він на підлогу впав. Якось зіскочив, ковдра недалеко валялася, нею й загасив.

– У вікно дивлюся, – а там Манька! Зве мене! Я надвір, у чому був, звідки тільки сили взялися! Вона ж повернулася і мене врятувала! – розповів дідусь Андрій.

І при цьому плакав. Сильно. Та все корову гладив. За його словами, Манька виглядала тоді дуже погано. Худа, брудна, з відірваною мотузкою. І садна глибокі біля голови.

– Я стояв поруч зі своєю колишньою коровою і таким негідником себе відчував! А вона всім тілом здригалася. І думав я, що якби не Маня, то згорів би я сам, задихнувся.

– Вона ж прибігла та мене розбудила. І тут дивлюся – Назар заглядає через огорожу. Кричить, чи все зі мною гаразд. А це сусідський синок. На машині такій величезній їздить. Діловий.

– Бабці наші шепотіли: “Бандюган!”. Він такий здоровий, серйозний. Спитав, чи все в мене добре. І тут шум – нові господарі Маньки під’їхали та до мене ввалилися, не тверезі.

– Кричать, що корова втекла, зараз вони її назад поженуть. І чоловік цей з нальоту як копне її в бік! Манька замукала, я намагався йому пояснити, що гроші просто зараз назад поверну, та корову заберу.

– А він мені: “Відійди, діду, добром прошу. У нас гості скоро намічаються, в рознос її пустимо”. У мене перед очима все закрутилось. Думав, упаду.

– Вони намагаються корову повести, та впирається. І ось тут Назар цей, дай Боже йому здоров’я на всі роки, заходить теж у двір. Його всі поважають та бояться. І ці одразу принишкли.

– Запитав, у чому суть. Ну, я пояснив, що так і так, продав Маньку. Але не добре їй там, тож назад її хочу забрати, гроші при мені. Нові господарі спробували обуритися.

– Назар їм головою показав, щоб із ним вийшли за хвіртку, поговорити. Не знаю, що він їм сказав. Але тільки вони поїхали швидко і більше не з’являлися. Назар мені пообіцяв, що ніколи не потурбують.

– Молодець він. Інакше б не знаю, чим справа скінчилася. Я б їм Маньку не віддав, так би й пішов із життя біля своєї корови! – втирає сльози дідусь.

Зазначає, що здоров’я до нього поступово повернулося. Ні, бігати та стрибати він не може, звісно. Але ходить, серце так не болить. І корову може доглядати.

Щоправда, про всяк випадок сходив до цього самого Назара. І попросив його: якщо щось трапиться, щоб корову не кидав.

– Він на мене так серйозно подивився і відповів:

– Не кину, діду. Не переймайся. Ніхто твою Маньку не чіпатиме. Сам живи. І пам’ятай, що я своїх старих з вулиці ображати не дам, якщо що. І за корову не хвилюйся. Раз сказав, значить, зроблю!

– Ось такий хлопець! А я Маню подою, молочка поп’ю і легше стає. Гуляємо з нею. Увечері зайду в хлів, гладжу її та про все розповідаю.

– Людоньки милі, не кидайте нікого! Затьмарення на мене найшло, чи що? Ми ж у відповіді за тих, кого приручили!

А я вже в автобусі згадала свого дядька Миколу. У Хмельницькій області мешкає. Один. І також має господарство. Старий теж зовсім. І кіз ще тримає.

Він картоплю садить, город тримає. І скільки не звали в місто, на благо цивілізації, відмовляється навідріз. По-перше, каже, куди я живність діну?

А по-друге, не уявляє себе без села, де все життя його пройшло. Не хоче їхати туди, де за його словами, бетонна коробка – квартира, та лавочка біля під’їзду. Проста людина.

Як бджілка з ранку до вечора щось робить. І я його розумію. Краса там невимовна! Жито, поля волошок. А ще дядько Микола має свою точну думку. Ось вона:

– Іноді бачу оголошення. “Віддам собаку через переїзд в інше місто”.

– Так і хочеться запитати у людей:

– Ваше місто знаходиться в комфорті? Чи на дні океану? Це в які такі міста собаку взяти не можна? У мене своїх дві. У житті нікому не віддам!

– Ні їх, ні худобу свою. Безвідповідальність яка! А тварини страждають, бо душа у них є! І на відміну від людської, – чиста вона та світла!

– Поки вони поряд, все в нас буде добре. Бо на себе і хвороби, і лиха наші беруть. А у відповідь – одну любов дарують. Бережіть їх і не віддавайте ніколи! І буде вам тоді щастя!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!