– Поступися нам будинком, – незворушно попросила свекруха

– Поступися нам будинком, – незворушно попросила свекруха.

– Поступитися вам будинком? – Здивувалася я. – Але…

– Ви ж все одно не живете у цьому самому будинку! – Галина Борисівна подалася вперед і заторохтіла:

– Ну…

– А ми з Петром Аркадійовичем так втомилися від міста… – поскаржилася свекруха. – Від усіх цих нескінченних сходів, від сусідів із перфоратором…

Вона ще говорила щось про свій артрит, про загазоване міське повітря, про помідори, які можна було б вирощувати на моєму городі.

А я просто дивилася на її рота, маленький, зморшкуватий, і вирішила: ось зараз вона домовить, і я скажу «ні».

Втім, це було дуже складним завданням, тому що свекруха обов’язково вдасть, що не почула, і почне спочатку. Бо Галина Борисівна ніколи в житті не чула слова «ні», а якщо й чула, то брала своє нахрапом.

Мами моєї не стало в березні. Тато пішов майже за два місяці. Він ніби поспішав наздогнати її якоюсь небесною електричкою… Батьківська хата дісталася мені, єдиній і пізній їхній дитині.

Перші тижні я просто приїжджала туди. І то сиділа на веранді, то безцільно тинялася по хаті, не в змозі розібрати батьківські речі та навести лад.

А потім на роботі почалися форс-мажори, одна за одною почали навалюватися проблеми, і мені стало якось не до спадщини. Тому питання-пропозиція свекрухи застала мене зненацька.

Свекруха чекала на відповідь. Точніше, вона не чекала, а швидше чекала, що я негайно дам їм добро на переїзд. Але я несподівано для себе сказала наступне:

– Галино Борисівно, я… поки що не готова. Мені потрібен час. Там ще мамині речі, батькова бібліотека…

– Ну, так ми допоможемо розібрати! – засяяла вона. – І взагалі, ми там швидко наведемо порядок! У Петі, як він сам каже, руки так і сверблять у сараї попрацювати.

Руки у Петра Аркадійовича свербіли все життя, особливо в тих випадках, коли йшлося про чуже майно.

Про те, скільки та чого він «прихватизував» у минулі роки, свекор, колись «шановна людина», а нині пенсіонер, розповідав гордо.

– Я подумаю, – пообіцяла я.

– Ну а що тут думати? – почала насідати на мене свекруха. – Ми тобі там і ремонт зробимо, і город до ладу приведемо… Погоджуйся давай!

– Я таки подумаю, – сказала я.

Обличчя Галини Борисівни дещо витяглося.

– Ну, думай, думай, – дозволила вона. – Тільки недовго, гаразд?

Я пообіцяла не зволікати.

– І ось ще що, – сказала свекруха, – дай мені ключ. Поки ти думаєш, я там хоч бур’яни на городі повисмикую. Там же бур’яни в тебе вище голови вимахали! Я погодилась.

Я планувала з’їздити в будинок на вихідні, але не вийшло, то одне, то інше, я все відкладала візит, відкладала… Вибратися туди мені вдалося лише до кінця місяця.

Протягом цього часу свекруха якось відстала і більше «поступитися» домом їм будинком не просила. Ключ вона, до речі, так і не повернула, а я все забувала спитати.

Так ось. Приїхала я, значить, і побачила, що у дворі на мотузку сушиться білизна.

– Не панікуй! – одразу веліла я собі. – Ну випрала вона і випрала. Зрештою, я сама дала їй ключ. Катастрофи ніякої не сталося.

Город, варто сказати, і справді був облагороджений. Причому настільки, що нічого маминого, рідного там зовсім не залишилося…

Зважаючи на все, свекруха була вдома. Я піднялася на ґанок і натиснула на ручку, але двері виявилися замкненими. Тоді я натиснула кнопку дзвінка.

За дверима почулися квапливі кроки, і через кілька секунд я мала насолоду бачити обличчя Галини Борисівни. За її плечем маячив свекор.

– О, Христино! – розпливлася в посмішці свекруха. – А ми на тебе завтра тільки чекали! Ну, нічого, добре, що приїхала. Проходь, зараз чай питимемо.

– Петя! – обернулася вона до чоловіка. – Христина приїхала!

Свекор щось пробурмотів і зник у вітальні.

Я пройшла в будинок і незабаром виявила, що там все по-іншому. Інакше стояли меблі, кудись поділися наші фотоальбоми, мамині речі, та й батькової бібліотеки, яку він збирав тридцять років, теж не було ніде.

– А де мої речі? – спитала я свекруха.

– Які ще твої речі? – закліпала вона віями.

– Фотографії, книги…

– А! – вона махнула рукою у бік вікна. – У сараї глянь.

Я попрямувала в хлів і незабаром виявила зникле. Фотографії та книги, мамин одяг – все було звалено в купу.

Я зібрала одяг, фотоальбоми та принесла в будинок. Потім почала збирати книги.

– Навіщо ти це все назад у будинок тягнеш? – невдоволено спитав свекор.

– Тому, що, – холодно відповіла я.

– Ти як розмовляєш? – насупився Петро Аркадійович. – Я три години витратив на те, щоб все це сміття в сарай віднести, а ти…

– А хто вас просив? – Розсердилася я. – Хто вам дозволяв тут господарювати?!

– Так ти ж сама й дозволила, – підійшла свекруха, – ти нам ключ дала.

– Та вже ж! – підтакнув свекор. – Ми тут допомагаємо тобі, а ти…

– А запитати мене, що можна чіпати, а що не можна, вам що не спало на думку? – стримуючись щосили, щоб не наговорити зайвого, запитала я.

– Ось ще … – хмикнув свекор. – Ще через якесь сміття час витрачати, дзвонити…

– Треба було зателефонувати! Ви не у себе вдома, зрештою!

– Та заспокойся ти! – вигукнула Галина Борисівна. – Не на смітник же віднесли, а в сарай. А взагалі спалити це все треба було. Правда, Петре?

– Угу, – озвався свекор.

Я трохи помовчала.

– Сміття, значить? – Запитала я після паузи.

– Ну, так! – обізвалась свекруха. – Як є сміття! Фотографії оцифрувати за бажання можна, а книжки… Ну хто зараз читає книжки?! Ой, Христино!

Вона похитала головою.

– Та було б через що город городити… До речі, город. Ти краще піди подивися, що ми там у тебе посадили!

– Я бачила, – сухо сказала я.

Не даючи збити себе з думки, я продовжила:

– Я не вважаю фотографії та книги сміттям. Це пам’ять про моїх батьків!

– Ой, та годі тобі! – скривилася свекруха. – Пам’ять, вона ось тут.

І вона постукала себе пальцем по голові.

– А це… У будь-якому разі вистачить уже чіплятися за небіжчиків. Це якось… нездоровим чимось пахне. Ти повинна думати про живих!

Нічого не відповівши їй, я вийшла з будинку і почала зривати білизну з мотузки й кидати її на землю.

– Що ти робиш? – закричала Галина Борисівна, що вискочила слідом. – Зовсім уже з розуму вижила?!

– Як ви з моїми речами, так і я з вашими, – відповіла я. – Ну як, подобається?

– Ти … Ти не в собі! – закричав свекор. – Тебе в лікарню треба здати… В божевільню!

Я подивилася на свекруху.

– Галино Борисівно, – сказала я, – ви просилися сюди, щоб, за вашими словами, виполоти мені бур’яни. А ви…

– Ми думали, що ти поступишся нам будинком! – Вигукнула свекруха.

– Та з чого б? – обурилася я.

– З того, що ти тут не буваєш, запустила його зовсім! – Сказав свекор. – А ми б його на цукерку з часом перетворили. Ну сама подумай, кому від цього було б гірше?

Повисла напружена пауза.

– Добре, – сказала я, – за скільки ви хочете купити у мене цей будинок?

– Що-о-о?! – загули вони. – Як купити? Навіщо купити?

– Тому, що це мій будинок, і переробляти тут все по-своєму я не дозволяла вам, – сказала я. – Хочете, щоб він був вашим? Дуже добре, домовляймось щодо ціни та укладімо угоду у нотаріуса. В іншому випадку…

– Ну тебе! – верескливо закричала свекруха. – Ми, як краще хотіли! А ти… Невдячна! Пішли, Петре!

Вони швидко зібралися та поїхали. Потім вони поскаржилися моєму чоловікові, але він прийняв мій бік і досить жорстко поставив батьків на місце. А мене й досі бентежить питання, – чому люди так полюбляють чужими руками жар загрібати?

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!