Повернулася з лікарні, а чоловік у ліжку з іншою

З Миколою ми вже десять років, у нас є син та донька. Загалом нормальна сім’я. Микола працює на заводі, я працюю в банку. Сергійко вже в другий клас ходить, Настуся цього року із садка випускається.

Грошей на життя вистачає, щорічно можемо собі дозволити й відпустку на місцевих курортах. І коли я опинилась в положені втретє, у мене навіть думки не було позбавлятися дитини.

Невже не прогодуємо? Сергійко з Настусею вже дорослі, доглянути зможуть, за братиком чи сестричкою. Та й мені так хотілося, якщо чесно, маленького.

Але тут Микола повстав.
– Свєта, яка дитина, ти при своєму розумі? – Заволав він, ледве я відкрила рота, щоб залишити дитину, – У нас вже є двоє! А вони зростають, і витрати на них теж. Настю цього року до школи відправляти. Сама ж обурювалася, скільки грошей пішло на збори Сергія до першого класу. А тепер двоє учнів. Потім всілякі гуртки, секції підуть. Репетитори знадобляться.

– Та навіщо репетитори у початковій школі? – слабко заперечила я.
– Час швидко минає, не встигнемо озирнутися, як і знадобляться, – відповів мені чоловік, – так що, Свєта, не дуркуй. Є в нас і син, і донька. Повний комплект! Давай не ускладнюватимемо ситуацію.

Я образилася тоді на чоловіка, поплакала у ванній з годинку, а потім подумала: “А може, Микола правий?”. Навіщо мені це все! Вже забулося, як важко мені було в першу вагітність?

Адже постійно набрякала тоді. Та й з Настусею важко було, навіть екстрено кесарити довелося. Має рацію Микола, у нас повний комплект. А ця дитина – просто непорозуміння.

Увечері зателефонувала своїй найкращій подрузі Марині та розповіла їй про все.

– Роби аборт, – однозначно відповіла Марина, – Свєта, тобі вже тридцять п’ять років. А з віком ризик появи дитини з відхиленнями зростає. Ти хочеш хвору дитину?
– Ні звичайно. – Зітхнула я.

Бездітній подрузі, звичайно, не зрозуміти моїх переживань, але вона має рацію. А що як дитина хвора буде? Наступного дня побігла до жіночої консультації.

Молоденька лікарка кивнула, коли я сказала про своє рішення, і виписала всі необхідні направлення. Ще два дні очікування – і ось Микола повіз мене вранці до клініки.
– Тебе коли випишуть? – Запитав він, та за звичкою поцілував мене в щоку.

– Мабуть, завтра, – відповіла я.
– Зрозумів, я дітей тоді до мами твоєї відвезу, бо мене ввечері можуть на роботу викликати.
– Так, звичайно, – кивала я у відповідь, думаючи про своє.

А в самої навіть голос тремтів – боялася я цієї процедури. Вперше у житті її робила. Але відступати я не мала наміру.

Потім, лежачи в палаті після операції, я плакала, відвернувшись до стіни. Почуття спустошеності, провини – прийшло усвідомлення, що дарма я пішла на це. Адже це був малюк, мій малюк. А я послухала чоловіка, подругу. Усіх, тільки не себе. І від цього було так боляче.

Поруч зі мною в палаті були ще дві жінки – бойові такі тітки, для яких ця процедура цілком звична, через годину вони вже жартували та сміялися, а мені вити хотілося!

Я зателефонувала до чоловіка, його телефон був недоступний. Напевно, справді на роботі. Тим і краще – відлежусь вдома одна.

Я пішла до лікаря і вимагала виписки. Лікар не переконував, тільки попередив, що якщо буде погано, то бігом назад у відділення.

На таксі я дісталася додому, тихо відчинила двері до квартири. Не вмикаючи світло в коридорі, притулилася до стіни. І тут я почула якийсь звук зі спальні. Спочатку думала, що мені здалося. Але ні! Там точно хтось кохався. Але хто?

Я, перемагаючи спазм болю, дійшла до спальні та відчинила двері… Те, що я побачила, мене шокувало! Марина і Микола лежать у ліжку. Моя найкраща подруга та мій чоловік!

– А ти чого тут? Тебе вже виписали? – Розгублено сказав Микола, повернувшись до мене. Марина тільки ойкнула і сховалася під ковдру.

Якби я була в нормальному стані, то, звичайно, врізала чоловікові ляпас, Марину б за волосся відтягла, але в мене сил не було ні на що!

Ці двоє, мої близькі люди, переконували мене позбутися дитини, а тепер сплять разом. А я стою перед ними, і від болю крок зробити не можу, і душа наче попелом покрилася.

Я мовчки розвернулась і пішла з квартири, до мами поїхала. Там дала вже волю сльозам.

І ось вже три місяці живу у мами із сином та донькою. Вона не лізе в наші стосунки з чоловіком, але натякає, що дітям погано без батька.

Микола приїжджає до дітей регулярно, благає його пробачити, запевняє, що то був єдиний раз, Марина сама тоді прийшла, він просто не втримався.

А Марина мовчить, навіть не подзвонила жодного разу. От і не знаю, чи вірити чоловікові? Але й мама має рацію – хіба можна позбавляти дітей батька? А з іншого боку, як жити зі зрадником? Адже поки що я мучилася від болю, він життям насолоджувався. Неприємно і дуже прикро.