Поїхали до Одеси всією родиною: вижив, щоби розповісти

Поїхали до Одеси всією родиною: вижив, щоби розповісти.

Все почалося з того, що дружина сказала фразу, від якої у нормального чоловіка починається нервовий тик. Знаєте цю фразу? Ну, звісно, ​​знаєте.

«Коханий, а давай з’їздимо у відпустку всі разом».

Усі разом — це я, дружина, теща та двоє дітей. П’ятеро людей. В одній машині. До Одеси. Майже тисяча кілометрів щастя.

— А що, нормально, — говорю я, зображуючи ентузіазм. — Поїдемо машиною, це ж економія.

Економія, ага. Як же.

Ми почали готуватись за місяць. Дружина склала список речей. Потім ще один. Потім остаточний. Потім остаточний-остаточний.

У результаті набралося стільки барахла, що його вистачило б на облаштування невеликої колонії на Марсі.

— Навіщо нам три надувні матраци? — несміливо питаю я, дивлячись на гору речей.

— А що як один проколеться? – відповідає дружина.

— Ну гаразд, два. А третій навіщо?

— А що як два проколються?

З такою логікою не посперечаєшся. Це як із запасними трусами — береш із розрахунку сім пар на тиждень, а дружина додає ще чотирнадцять. Мабуть, у разі апокаліпсиса.

Увечері перед від’їздом я спробував укласти все це багатство у багажник. Знаєте таку гру – тетріс? Так ось, це дитячі забави, порівняно з упаковкою сімейного багажу.

Валізи, сумки, пакети, коробки, ще якісь згортки невизначеного змісту… І це ще теща не приїхала зі своїм майном.

— А де сидітимуть діти? — питає дружина, дивлячись на забитий вщент салон.

– У багажнику? — пропоную я і відразу отримую потиличник.

Виїхали о п’ятій ранку. План був чіткий — доїхати за день, із зупинками на відпочинок кожні три години. Ха-ха, тричі ха. Перша зупинка сталася за сорок хвилин.

— Тату, я хочу до туалету, — заскиглив молодший.

— Ми ж тільки виїхали! Я тобі вдома казав!

— Вдома я не хотів.

Логіка п’ятирічної дитини. Проти неї безсилі всі армії світу.

Зупинились на заправці. Поки молодший бігав у туалет, старша заявила, що їй нудно. Теща почала розповідати, як правильно керувати машиною. Дружина полізла перекладати речі, бо «незручно сидіти».

За дві години шляху в машині почалося те, що в наукових колах називають «синдромом замкнутого простору», а в народі «мамо, він мене чіпає».

– Мамо, він дивиться на мене!

– Я не дивлюся!

– Дивишся!

– Сам дивишся!

– Тату, скажи йому!

Я включив музику голосніше. Теща відразу заявила, що від гучної музики в неї болить голова. Вимкнув музику.

Діти продовжили з’ясовувати, хто на кого дивиться. Увімкнув музику. Теща знову… Загалом ви зрозуміли.

До обіду дісталися пів шляху. Вирішили пообідати у придорожньому кафе з гордою назвою «Райський куточок». Чому всі придорожні кафе називаються або “Рай”, або “Затишок”? Загадка…

У «Райському куточку» опинився пекельний борщ та котлети із присмаком вічності. Діти відмовилися їсти, вимагаючи картоплю фрі.

Теща почала розповідати офіціантці, як правильно готувати борщ. Дружина намагалася хоч чимось нагодувати дітей. Я дивився на рахунок і прикидав, чи не дешевше було з’їздити в Європу.

Спойлер: дешевше.

Після обіду молодшого захитало. Якщо ви ніколи не їздили в машині з дитиною, яку захитало, вважайте, що вам пощастило.

— Мені погано, — заскиглив син.

— Потерпи, зараз зупинимося.

– Мені дуже погано.

— Зараз, любий, зараз… Стій! Не туди! У пакет!

Зупинились на узбіччі. Переодягнули дитину, провітрили машину, обробили салон усім, що було під рукою. Теща дістала якусь смердючу мазь «від захитування» і намастила онуку за вухами. Тепер у машині пахло, як в аптеці.

Надвечір усі були злі, втомлені та голодні. Діти нили, теща вчила життя, дружина нервувала. А попереду була ще третина шляху.

— Може, десь заночуємо? – Запропонував я.

— Ти ж казав, що ми дістанемося за день! – обурилася дружина.

— Це було до того, як я довідався, що таке пекло.

– Не драматизуй.

Не драматизую, ага. Данте просто не їздив у відпустку з сім’єю, а то додав би десяте коло.

Вирішили їхати далі. Увімкнув навігатор, який бадьоро повідомив:

«Через двісті кілометрів поверніть праворуч».

Двісті кілометрів – це не так страшно. Поки не дізнаєшся, що це двісті кілометрів по бездоріжжю.

Перші повороти діти зустріли з ентузіазмом.

– Ух ти, як трусить!

Після десятого повороту ентузіазм вщух, молодший знову позеленів. Я вчепився в кермо як кліщ і намагався не реагувати.

Дружина заплющила очі та щось шепотіла — чи молилася, чи матюкалася. Теща раптом замовкла, що було підозріло.

– Мамо, ти як? – Запитала дружина.

– Нормально, – прохрипіла теща. — Тільки якщо цей… твій чоловік… ще раз так влетить у яму…

– Це не я різко влітаю! Це дорога така!

— Дорога не винна, що ти не вмієш кермувати!

До Одеси приїхали опівночі. Діти спали, забруднені залишками їжі, соками та тією смердючою маззю. Теща хропла, як ведмідь у сплячці. Дружина втомлено посміхалася.

— Ну ось приїхали, — сказала вона. – Бачиш, все не так погано.

Я подивився на неї. Потім на сплячих дітей, на тещу, на лічильник кілометражу. За вісімнадцять годин. З купою зупинок, половину з яких я не пам’ятаю.

— Так, — збрехав я. – Все чудово.

А що ще лишалося сказати? Адже через тиждень нас чекала зворотна дорога. Але це вже зовсім інша історія.

І знаєте, що? Наступного разу я все-таки куплю квитки до Європи. Навіть якщо доведеться продати нирку. Або тещу. Краще тещу.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!