Правда матері…

Мати зателефонувала у четвер. Варвара взяла слухавку, піднесла до вуха і не промовила жодного слова. На тому кінці почулося дихання, тихе покашлювання, потім голос, прохальний, з надломом на голосних:

– Варюш, мені б до кінця тижня небагато…

Варвара натиснула відбій, поклала телефон екраном вниз на кухонний стіл і відсунула трохи далі, ніби він міг вкусити. Потім встала, увімкнула воду і довго намилювала чисті руки, аби зайняти пальці.

Так повелося. Мати дзвонила щоразу з тим самим: на комуналку, на зуби, на «кран потік». У неї завжди щось текло, або вимагало термінових грошей.

Жила вона в Черкасах, у квартирі з низькими стелями, де Варвара виросла і звідки поїхала, ледь дочекавшись паспорта.

Все життя мама пропрацювала швачкою на фабриці, а пенсія була така, що говорити про неї вона уникала, тільки стискала губи та переводила розмову.

Варвара працювала вихователем у дитячому садку, жила у Києві з донькою Мариною. Чоловіка її не стало раптово, у звичайний ранок. З того часу вона тягла все сама: дитячий садок, підробітки вечорами, коли Марина вже засинала.

Мати за цей час жодного разу не запитала, чи справляється вона. Натомість телефонувала стабільно за розкладом, завжди з проханням про гроші.

День народження Марини мати не пам’ятала, чи вдавала.

Минулої зими Марині прийшла посилка з Черкас. Усередині лежали вовняні шкарпетки грубої в’язки, явно ручної роботи, навіть розмір вгадала точно. На зворотній адресі стояло чуже жіноче ім’я. Варвара їх покрутила і кинула в шафу.

Мати, мабуть, попросила когось зі знайомих відправити, бо навіть на це сама не здатна. Варвара зачинила дверцята шафи голосніше, ніж треба.

Марина запитала, не підводячи голови від телефону:

– Мамо, а бабуся нас взагалі любить? Чи ми для неї банкомат?

– Не кажи так!

Але подумала вона те саме.

Наступного разу мати зателефонувала за тиждень, і Варвара взяла слухавку, але промовчала.

– Алло? Варваро? Знову зв’язок, чи що?

У відповідь тиша, тільки шарудіння, мабуть, мати переклала слухавку з руки в руку.

– Якщо не хочеш розмовляти, так і скажи!

Гудки. А за годину надійшло повідомлення:

– Мені справді потрібно. Не для дурниць.

Варвара переказала гроші, прибрала телефон у сумку на саме дно, під гаманець та зв’язку ключів, потім взяла ганчірку і почала протирати чистий стіл, щоб зайняти руки.

На день народження внучки мати не подзвонила. Варвара чекала весь день, телефон лежав на очах. Увечері Марина вже в піжамі зупинилася на порозі кухні.

– Бабуся не подзвонила, так?

– У неї телефон барахлить.

Марина подивилася довго, по-дорослому, так, що стало ясно: не вірить. А за кілька днів мати раптом зателефонувала і заговорила м’яко, майже не сміливо:

– Варюш, а у Марини який розмір ноги зараз? Вона ж росте.

– Навіщо тобі?

– Хочу… Ну, може, пришлю щось.

Розмова вийшла майже тепла. Варвара навіть увечері сказала Марині:

– Бабуся про тебе питала.

І Марина вперше за довгий час не скривилася.

Але наступного ранку мати передзвонила:

– Варюш, я тут порахувала, мені б більше цього разу, за світло стільки набігло…

Вчорашня теплота виявилася підводкою, розмір ноги – наживкою, а за нею був гачок – за грошима. Варвара опустила слухавку, вперлася підборіддям у долоні та втупилась у стіну.

Наступні тижні пройшли однаково. Мати дзвонила, Варвара відповіла через раз. В одній із розмов мати сказала:

– Гаразд, мені тут кашу треба варити, передзвоню.

Варвара пропустила повз вуха. Мати живе сама, каші вона не любила ніколи. Кому вона зібралася її варити?

Марина за вечерею запитала:

– Мамо, чому ти не з’їздиш до бабусі просто поговорити? Може, їй погано, а ти не знаєш.

– Їй погано, тільки коли гроші кінчаються.

Марина акуратно опустила виделку на тарілку, встала та вийшла з кухні. За нею зачинилися двері, і стало так тихо, що Варвара чула, як гуде лампа над столом.

А потім мати зателефонувала востаннє, і голос її був чужий, жорсткий.

– Я знаю, що ти мене уникаєш. Батько твій був би живий, ти б так зі мною не поводилася. Він тебе хоч у вузді тримав.

Вона згадала батька, і Варвару понесло. Марина була на кухні, але Варвара навіть не подумала про це, і крик вирвався раніше, ніж вона встигла зупинити його.

– Ти мені не мати, ти жебрачка! Все життя тільки з мене щось тягла!

Насправді це було не правда. Мати теж працювала до самої пенсії на верстаті зі збитими пальцями. Але зупинитись Варвара вже не могла. У слухавці стало тихо, потім пішли гудки.

Вона обернулася. Марина стояла у дверях зі здивованим обличчям.

– Мамо, навіщо ти так із нею?

– Ти нічого не розумієш!

– Та як тут зрозуміти ваші стосунки! Ти кричиш на бабусю, а потім до ранку крутишся в ліжку.

Варвара пішла у ванну і зачинила двері. Пустила воду, вперлася долонями в край раковини, вода текла в раковину, заглушаючи дзвін у вухах.

Після цієї розмови мати перестала дзвонити.

Перший тиждень Варвара дихала вільніше. До кінця другого крізь полегшення проступила тривога, холодна і в’язка, як осінній туман уранці.

Щоранку вона тяглася до телефону і бачила порожній екран. На роботі все забувала. Вночі лежала з розплющеними очима і думала, а раптом і справді щось трапилося й останнє, що мати від неї чула, це «ти жебрачка»?

Але набрати її номер, означало визнати, що не має рації. А вона так не вважала. Не витримавши, вона в суботу сказала Марині:

– Їдемо до бабусі.

Марина не спитала навіщо, одяглася і стала в коридорі готова, ніби чекала на ці слова давно.

Черкаси. Знайомий під’їзд, поштова скринька з фарбою, що відшарувалася, запах сирої штукатурки на сходах. Варвара натиснула на дзвінок.

Мати відчинила, і на обличчі у неї майнуло не здивування, а переляк, очі метнулися назад, у глибину квартири, пальці стиснули ручку.

– Варваро? Ти чого… так раптом…

За її спиною почулося човгання, повільне, старече. З кухні вийшла жінка, маленька, худа, в байковій хустці, з очима, затуманеними каламутною плівкою.

– Мамо, хто це?

Мати побіліла і відступила на крок, загороджуючи собою коридор. Старенька повернулась, намацуючи їх поглядом, і промовила тихо:

– Ти Варюша. Я тебе знаю по голосу. Мама твоя телефоном з тобою говорить, а я слухаю на кухні.

Мати прикрила обличчя долонею і заговорила тихо, плутано, проковтуючи закінчення. Це Ніна, її мати. Бабуся, яка «нібито пішла із життя до народження Варвари».

Насправді вона просто покинула сім’ю, коли мати була ще зовсім дівчинкою, пішла до іншого чоловіка і забрала всі гроші, що накопичила сім’я. Батько матері тоді не пробачив цього і заборонив вимовляти її ім’я у будинку.

Для всіх бабуся стала покійною. А після відходу свого чоловіка, батька Варвари, мати розшукала Ніну: самотню, майже сліпу, без грошей, і забрала до себе.

– Усі гроші, що я в тебе просила, – мати говорила, не дивлячись на Варвару, – йдуть на неї. На їжу, на ліки, на лікарів. Вона просила не розказувати, боялася, що ти проженеш.

– Це їй ти кашу варила?

Мати кивнула.

– І шкарпетки… Посилка з чужим ім’ям…

– Мама зв’язала. Не хотіла, щоб її ім’я…

Мати не домовила.

Варвара не могла зрушити з місця. Все, що вона збудувала за ці роки, вся її “правда”, викладена акуратно, цегла до цегли, звалилася. Розмір ноги мати питала не для покупки, а для в’язання. “Не для дурниць” – теж виявилося правдою.

З неї полізло те, що вона найменше хотіла вимовити:

– Ти мені брехала! Усі ці роки! Ти могла прямо сказати, я…

Мати підвела голову. Очі у неї були сухі, і від цього стало страшніше, ніж від сліз.

– Що б ти зробила? Ти діду слова впоперек не могла сказати. І після його відходу ти залишилася вірною його переконанням!

– Дід мав рацію, – Варвара чула себе і розуміла, що повторює чужі слова, давно завчені. – Вона зрадила сім’ю!

– А я що мала, кинути свою матір? – мати випросталася, голос зміцнів, хоча пальці все ще смикали край фартуха. – Ти думаєш, мені легко?

– Я щоразу набирала твій номер і знала, що ти промовчиш. А в мене матір на руках. Дзвонити мені нікуди, тільки тобі. А ти мовчала!

Вона помовчала і додала тихіше:

– І я теж мовчала. Про найголовніше. Я Марині щороку на день народження пишу. Щороку!

– Не пишеш ти їй нічого!

Мати назвала номер, – старий номер доньки, який зник разом із втраченим телефоном. Мати не знала, що в неї тепер інший, усі її привітання йшли в порожнечу. Щороку.

Варвара припала плечем до стіни та прикрила очі. Так і стояла, притулившись потилицею до холодної штукатурки, поки з кухні не долинув голос Марини, тихий і рівний:

– Тобто ви моя прабабуся?

Варвара зазирнула у кімнату. Марина сиділа поряд з Ніною на вузькому табуреті та тримала її за руку, зморшкувату, темну, з кривими від старості пальцями.

– Шкарпетки ви зв’язали?

Ніна хитнула головою і відвернулася до вікна. Марина обернулася.

– Мамо, ти ж сама кажеш, старих людей не кидають. Чи це тільки коли тобі зручно?

Варвара постояла, потім пройшла на кухню, сіла навпроти матері й сказала:

– Чайник постав. І розкажи мені все спочатку. Тільки не бреши більше.

За місяць вона набрала мамин номер сама. Мати підняла слухавку, і Варвара сказала:

– Передай бабусі, що у Марини нога виросла. Нехай в’яже шкарпетки на розмір більше…

І таке в житті буває! Якби знав де впадеш, соломки підклав би…

А ви що думаєте з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!