Правду кажуть, що вибирати потрібно не будинок, а сусідів…

Правду кажуть, що вибирати потрібно не будинок, а сусідів. Ірині та Андрію із сусідами завжди щастило. І взагалі, у них у житті все йшло якось гладко.

Одружилися на останньому курсі університету, за рік з’явився син Кирило, ще за чотири роки – дочка Арина. Нині Кирило вже навчався в університеті, Арина закінчувала школу.

Андрій працював у будуправлінні, Ірина – у юридичній фірмі. Десять років тому вони припинили виплачувати іпотеку за трикімнатну квартиру.

Якщо виникали якісь проблеми, то їх вирішували разом, жодних сварок та скандалів не було. Якось так повелося, що квартиру прибирали чоловіки, а Ірина з дочкою готували, прали та прасували. Але якщо що, то й Кирило спокійно міг насмажити картоплі на вечерю.

Загалом – звичайна сім’я.

Але, мабуть, комусь там, нагорі, куди людині немає доступу, здалося, що їхній сім’ї надто добре живеться, і їм було надіслано випробування.

– Іро, – повідомив якось Андрій, прийшовши з роботи, – в сорок сьому хтось заселяється.

– Цікаво, купили чи винайняли? – Запитала дружина.

– А яка різниця? – здивувався Андрій.

– Велика: якщо купили, то зараз ремонт робитимуть – місяць, шум на весь під’їзд. А якщо квартиранти, то цілком можливо, що вечірки влаштовуватимуть – і знову галас, – пояснила дружина.

– Та там наче двоє дітей бігали, не думаю.

– Із двома дітьми в однокімнатну квартиру? – Засумнівалася Ірина.

– Ну, ми теж не з палаців починали, – сказав Андрій. – Гаразд, побачимо. Згодом познайомимося.

Познайомитись із сусідами довелося раніше, ніж планували.

У суботу Андрія викликали на роботу, Кирило був на лекціях, Арина пішла до подружки, а Ірина залишилася вдома сама.

Обід у неї був готовий, жінка сиділа в кріслі перед телевізором і в’язала.

В’язання було її хобі, вона майстерно володіла і спицями, і гачком, тому всі члени сім’ї мали светри, пуловери та жилети, зв’язані Іриною, а донька влітку хизувалась в унікальних ажурних кофтинках і топах.

Несподівано Ірину відірвав від роботи дверний дзвінок. Вона здивувалася: всі домашні, мали свої ключі.

Відчинивши двері, Ірина побачила жінку років тридцяти п’яти в домашній сукні з тарілкою в руках. На тарілці лежало печиво.

– Здрастуйте, мене звати Наталя. Я ваша сусідка, ми три дні тому в’їхали, і я прийшла познайомитися.

Ірина здивувалася, їй зовсім не хотілося розмовляти з зовсім незнайомою людиною, але зачинити двері перед носом Наташі, їй здалося неввічливим.

Вона відступила, пропускаючи несподівану гостю у квартиру.

– Ой, як у вас просторо! – Увійшовши в кімнату, сказала Наталка, – а у нас тіснота! Вчотирьох в однокімнатній!

– А навіщо ж ви однокімнатну купили? – Запитала Ірина.

– Та ми не купили, орендували на якийсь час, – пояснила сусідка, – ну, гаразд, що ми стоїмо? Став чайник, чаю поп’ємо, поговоримо!

Ірина пройшла на кухню, увімкнула чайник. Наталка вже сиділа за столом:

– Коротше, так вийшло, що у мого чоловіка Бориса, не стало дядька. Він залишив йому і його братові трикімнатну квартиру. І ось ми вирішили з селища переїхати до міста.

– Зараз Борис із братом квартиру продадуть, гроші поділять, і ми купимо собі квартиру у місті. На трикімнатну нам не вистачить, то ми вирішили взяти іпотеку.

– А для цього краще працювати у місті. Ось ми й приїхали наперед. Дітей до школи влаштуємо, я роботу знайду. А Борька вже зараз собі шукає роботу.

– А ви, Наталко, хто за фахом? – Запитала Ірина, щоб підтримати розмову.

– Я швейну закінчила – у нас у селищі. Раніше це називалося ПТУ, а зараз – коледж. А в тебе немає нікого знайомого на швейній фабриці?

– Ні, я юрист. У нас у місті багато ательє – може ви зможете туди влаштуватися.

– Іро, та що ти мені викаєш? Давай по-простому, по-сусідському! А чоловік у тебе де працює? – Запитала Наталка.

– Він інженер-будівельник.

– На будівництві, значить! Слухай, а він мого Бориса не зможе прилаштувати кудись до себе?

– Навряд, Борису треба оголошення подивитися. Або на біржу праці звернутися – там є вся інформація, щодо вакансій, – порадила Ірина.

– Ну, все одно, твій, як прийде з роботи, ти спитай його. Коли він прийде?

– Скоро, а в мене ще обід не готовий, – сказала Ірина, сподіваючись, що Наталя зрозуміє натяк і піде.

Але Наталя не зрозуміла і, допиваючи третій кухоль чаю, продовжила розповідати про те, як вони жили в селищі, про свою рідню та про брата Бориса, який не став відмовлятися від своєї частки у спадок:

– Уявляєш, Іро! У нього й так є у місті квартира. Трикімнатна! І живе він там із дружиною та дитиною. Він міг би й не забирати свою частину грошей, тоді нам не треба було б кредит брати. Але братик у Борьки жадібний виявився – ні гривні не поступився!

У цей момент пролунав звук ключа, що повертається в замку. Прийшов Андрій.

– Доброго дня, – розпливлася в посмішці гостя. – Ти Андрій? А я Наташа – сусідка ваша.

– Доброго дня! – Привітався чоловік і пішов у спальню переодягатися.

Ірина подумала, що сусідка зараз точно піде, але та вперто сиділа.

А коли Андрій заглянув на кухню, Наташа спитала:

– Андрюша, а ти не міг би по-сусідськи допомогти моєму Борису до вас на будівництво влаштуватися?

Андрій запитливо глянув на дружину. Та зробила великі очі та розвела руками. Наталя, яка в цей момент обернулася до неї спиною, цього не бачила.

– Я інженер, питаннями влаштування на роботу не займаюся, вашому чоловікові треба в кадри йти й там питати, – відповів Андрій і звернувся до дружини, – Ірино, я б не проти повечеряти.

– Ну, я не заважатиму, піду, зайду якось іншим разом! – Наташа нарешті схопилася, взяла свою тарілку і попрямувала до дверей.

Дорогою вона обернулася:

– Андрюша, ми з Борею будемо на тебе розраховувати, щодо роботи.

– Що це було? – Запитав Андрій, коли Ірина, зачинивши двері за сусідкою, повернулася на кухню.

– Тайфун! Землетрус! Виверження вулкана! Причому одночасно, – відповіла Ірина. – Тішить лише одне: квартиру вони винайняли. Тимчасово, доки не куплять свою. Я втратила дві години.

– А навіщо ти її впустила?

– Від несподіванки!

Наталя знову з’явилася на порозі їхньої квартири за три дні. У Ірини склалося враження, що жінка чатувала на неї.

Ірина вийшла з ліфта і тільки встигла вставити ключ у замок, як сусідні двері відчинилися:

– Іра! У мене хороші новини! Ми покупця на квартиру дядька знайшли!

Ірина відчинила двері, Наталя спробувала протиснутись у передпокій за нею слідом, але господиня її зупинила:

– Вибач, Наташа, але я зараз дуже зайнята. Скоро мої прийдуть із роботи, треба вечерю готувати. Я за вас рада, розкажеш мені всі новини якось іншим разом.

Усміхнулася сусідці й зачинила двері.

Ще довгі три місяці Ірині довелося обороняти свою територію від балакучої сусідки. Наташа ловила її під під’їздом, зупиняла на сходах і говорила, говорила, говорила.

Відкараскатися від неї було дуже складно. Грубити Ірина не хотіла, а натяків сусідка не розуміла.

Кілька разів Наталці все ж таки вдалося прорватися у квартиру, і вона по півтори-дві години розповідала Ірині про те, як вони обирають собі житло, які документи збирають для того, щоб подати заявку на іпотеку.

А одного разу сусідка навіть запропонувала Ірині:

– Допоможи нам усі папери оформити. Ти ж юрист, тобі це нічого не варте, а ми вже замучилися за кожну довідку платити. Хоч заощадимо на оформленні, а то в агенції з нас такі гроші запитали – просто кошмар!

– Наташа, я не займаюся нерухомістю, у мене зовсім інша спеціалізація, – відмовилася Ірина.

– А яка різниця? – Здивувалася Наталка.

– Дуже велика. Наша фірма займається корпоративним правом.

Зітхнути вільно вони змогли лише тоді, коли сусіди з’їхали.

Життя знову стало спокійним. Ірина вже не тремтіла від кожного дзвінка і навіть стала забувати про Наташу.

Минув місяць.

У суботній день Ірина та Андрій були вдома удвох. Ірина в’язала, Андрій вивчав сайти будівельних фірм – вони мали намір ремонтувати дачу.

Раптом у двері подзвонили. Ірина пішла відчиняти. На порозі знову стояла Наташа.

– Ви уявляєте, – почала говорити вона, увійшовши до квартири без запрошення. – У нас там такі сусіди! Грубі! Невиховані! Просто жах!

Андрій вийшов у передпокій:

– Іра, у тебе молоко тікає! Зараз усю плиту заллє! Іди швидше!

Ірина побігла на кухню. На плиті нічого не було.

Коли вона вийшла з кухні, Андрій уже був у кімнаті.

– А де Наталка? – Запитала вона.

– Пішла, – відповів чоловік.

– Що ти їй сказав?

– Нічого особливого. Я був дуже чемний, але вона все зрозуміла і більше не прийде. Я не маю наміру терпіти таких токсичних та нахабних людей у себе вдома! Про це треба говорити прямо, та ставити їх на місце.