Представила сльози матері, коли вона дізнається. Немов перед очима моїми постала картина того, як вона готує вечерю, посміхаючись своєю милою посмішкою, бере в руки тарілку і тут дзвонить телефон. Вона, звичайно, бере трубку, а звідти чужим голосом доноситься те, що змушує її упустити тарілку і та вщент б’ється об підлогу

Часом, трапляється, що ти розчаровуєшся в житті. Начебто, все не так погано, адже ти ситий, у тебе є дах над головою, любляча сім’я, вірні друзі, собака в кінці то кінців, але все одно, чогось не дістає, ти не розумієш чого і чому. Якась пустота з’їдає тебе зсередини. Зростає подібно ракової пухлини – невблаганно швидко, з кожним днем ​​поглинаючи все більше тебе.

І ось ти прогулюєшся у залізниці, дивишся на пролітаючий повз тебе потяг.
Ти крокуєш і думаєш, ех, навіщо ж все це? Твоє життя. Адже немає ні грама сенсу. Навіщо вся ця рутина? Навіщо ти кожен день виконуєш свою марну роботу? До чого ти прагнеш? Чого чекаєш? На що сподіваєшся?

Ти дивишся на поїзд і думаєш про те, як добре було б лежати зараз під ним. Тоді всі відповіді і питання, все думки і слова, все сказане і не сказане не мало б жодного сенсу.

Одного разу, таке трапилося і з вашим оповідачем, мої дорогі друзі.
У той день, в той похмурий день, що було дивним для теплого і безхмарного південного літа, я зважилася.

Я зробила всі свої справи, погодувала собаку, зустрілася з друзями.
Вперше, як говорили потім вони, за довгий час я була щасливою і балакучою, жартувала і викликала усмішки і радість.
Відвідала бабусь і дідусів, зробила всі домашні обов’язки, роздала борги.
А коли попрощалася з усіма, я пішла до дорозі.

Велика залізниця простягалася довжиною полосою за горизонт, ніби йшла у вічність. Я почекала поки почую шум поїзда і лягла на рейки розкинувши руки і ноги в сторони. Я дивилася на похмуре небо, чула як наближається стукіт коліс і думала про те, який же з біса хороший був останній день мого життя.

А потім подумала про батьків. Представила сльози матері, коли вона дізнається. Немов перед очима моїми постала картина того, як вона готує вечерю, посміхаючись своєю милою посмішкою, бере в руки тарілку і тут дзвонить телефон. Вона, звичайно, бере трубку, а звідти чужим голосом доноситься те, що змушує її упустити тарілку і та вщент б’ється об підлогу.
Наступним веденням моїм була закрита труна, сльози матері і похмурий батько.

А далі кадрами замиготіли в моїй голові батько, мати, петля, таблетки.
І знаєте. У цей момент мені справді захотілося жити. І тут, не повірите, немов у якомусь дивовижному оповіданні розступилися хмари і я побачила яскравий промінь світла. Я відчула, що це шанс схопилася на ноги і побігла додому.

Вдома побачивши матір, я розплакалася. Я довго плакала і цілувала її руки.
І знаєте, з тих самих пір, моє життя круто змінювалася неодноразово.
Але більше ніколи я не пробувала покінчити з ним, адже я знаю його ціну.