Про дітей мають дбати їхні батьки, а не звалювати цей обов’язок на бабусь із дідусями

В дочки двоє дітей, але у них із чоловіком для їхнього нормального життя немає жодних умов. Не подумали молоді батьки, що діти це дуже недешеве задоволення.

А тепер їм усі винні, і ми з чоловіком, і свати. Що ми винні? А все – допомогти грошима, посидіти з онуками, купити квартиру. Вони ж не можуть, у них діти.

Ми з чоловіком свого часу не зважилися на другу дитину, бо розуміли – не витягнемо. Або у двох дітей не буде майже нічого, або в одного буде все. Вирішили, що краще зупинитись на другому варіанті.

Хоча батьки з обох боків і голосили, що обов’язково нам треба ще хлопчика, мовляв, і вік ще дозволяє, і живемо ми краще, ніж багато хто.

Але ми з чоловіком залишилися твердими у своєму рішенні. В нас була лише дочка і ми намагалися її всім забезпечити. Гуртки – які хочеться, а не лише безкоштовні, відпочинок у таборах біля моря, а не на іншому кінці міста у бабусі на городі, нові речі, а не перешиті з чужого плеча.

Свої сили оцінювали реально і розуміли, що ми можемо дати, а чого ні. Дочці ми дали все, що вона хотіла, і щодо розваг, і щодо забезпечення майбутнього.

Класу з дев’ятого оплачували репетиторів, платили за навчання в університеті, купили до закінчення однокімнатну квартиру, зробили ремонт та обставили. Старт у житті забезпечили, я вважаю.

І в мене, і в чоловіка є ще брати та сестри. У мене один брат, у чоловіка брат та сестра. Так ось – ми єдині, хто зважився зупинитися на одній дитині, в інших по двоє, по троє дітей. І дуже помітна різниця в матеріальному забезпеченні, хоча дармоїдів і ледарів серед рідні немає.

Дочка чудово бачила цю різницю, коли ми збиралися на якесь спільне святкування всієї рідні. Про поїздки на море щоліта її двоюрідні брати та сестри навіть не мріяли, одяг доношували один за одним і за батьками, а про те, щоб батьки переймалися покупкою ним квартири, не йшлося навіть мови.

Я думала, що наша дочка досить розумна, щоби щось зрозуміти та зробити відповідні висновки. Даремно я на це сподівалася. Вона, навпаки, вирішила, що в її житті й ​​надалі все буде легко і просто відбуватися.

Після університету дочка попрацювала два роки, а потім вийшла заміж. Ми не заперечували, та й толку від того, що заперечували ми чи ні, дівчинка вже доросла.
Зіграли вони весілля, стали жити у квартирі доньки. Ми з чоловіком у їхні плани не лізли. Нехай живуть, працюють і самі розбираються у своєму житті.

Через пів року вони оголосили, що чекають дитину. Ну що ж, радісна подія. Хоча мені було тривожно. Зять бігав з однієї роботи на іншу, з грошима було скрутно. Спочатку слід якось укоренитися, а потім вже думати про потомство. Але я поради тримала при собі. Самі вже дорослі.

Зʼявився онук, усі були щасливі. Привезли молодій сім’ї подарунки, допомогли заздалегідь обставити дитячу, накупили дитині всяких потрібних речей. Молоді батьки були дуже задоволені.

Життя потекло своєю чергою, ми з чоловіком стали накопичувати гроші на дачу. Незабаром пенсія, влітку в місті душно та нудно, хотілося до цього часу купити дачу та її зробити для комфортного проживання.

Дочка привозила онука, ми самі їздили у гості. Жили молодята, м’яко кажучи, дуже скромно. Поява дитини не відбила у зятя бажання стрибати з місця на місце роботи. Іноді виходило, що зарплати не бачив по два місяці – місяць шукав, ще місяць працював до зарплати.

Мені така його поведінка не подобалася, але дочка свого чоловіка виправдовувала – він шукає, де краще. Нехай так, але робить він це у невідповідний час.

Ось вийде дружина з декрету, тоді й експериментуй. А так їм постійно доводилося звертатися до нас та сватів, щоб звести кінці з кінцями.

Через два роки виявилося, що донька з декрету не поспішає – вона чекає другого малюка. Дуже необачне рішення, як на мене. Між дітьми маленька різниця, дочка ще на три роки застрягла в декреті, зять все ніяк не знайде собі місце до душі, все скаче, як коник.

Та й чотири особи в однокімнатній – це перебір. Діти підростуть і буде дуже тісно.

Та як виявилося, молоді це теж розуміли. Тільки самі свою проблему вирішувати вони не збиралися та й не могли. Дочка знала, що ми збираємо на дачу.

Тому почала закидати нам тему розширення житлової площі. Мовляв, з дітьми вже тісно, ​​адже вони швидко ростуть, треба купувати мінімум двокімнатну, а вона в декреті, чоловік заробляє мало.

Звелося до того, що дайте грошей, у вас є, я знаю. Ми з чоловіком постаралися пояснити, що свою дитину ми виростили, усім забезпечили та зараз допомагаємо у міру можливостей. А повністю забезпечувати їх ми не зобов’язані.

Про те, щоб онукам добре жилося, мають думати їхні батьки. Ми ж із чоловіком своє відпрацювали та хочемо купити дачу, яку раніше собі дозволити з різних причин не могли.

Дочка на нас образилася. Каже, що ми чинимо егоїстично і думаємо лише про себе, хоча маємо допомогти їй та її дітям, як нормальні батьки. Ми нагадали, що ми їй вже допомогли.

Квартиру, в якій вони зараз мешкають, подарували їй ми. А то й цього не було б. Але, мабуть, дочка вважає, що цього замало, ми тепер до кінця життя маємо допомагати та утримувати її та ще і її чоловіка.

Тільки до наших з чоловіком планів це не входить. Про дітей мають дбати їхні батьки. Ми про свою дитину подбали, а тепер черга доньки дбатиме про своїх. Її заводити дітей ніхто не змушував та ще й не одного.

Можливо ви скажете, що я погана мати та бабуся, але нарешті хочеться пожити й собі. Скільки можна про когось дбати та перейматися.