– Про що ви? – Про квартиру, Ларисо! Про квартиру, – терпляче сказала тітка Аліса. – Трикімнатна на одну тебе – це, вибач, перебір! Це квартира моєї сестри! Значить, я теж маю право на свою частку

– Ларисо, відчиняй! Я знаю, ти вдома. Скільки нас можна на порозі тримати! – гучний голос вирвав Ларису зі сну.

Вона лежала, не розуміючи, де знаходиться і котра година. В кімнаті було темно, штори затулені, тільки тонка смужка світла пробивалася крізь щілину.

Голова гуділа: важка, ватяна, ніби набита тирсою. На тумбочці валялися зім’яті папери, ручка скотилася на підлогу, поруч стояв порожній кухоль із засохлим кільцем від чаю.

– Ларисо! Ми знаємо, що ти вдома! Агов!

Ну ось знову. Лариса ледве сіла, намацала капці та пішла до дверей, чіпляючись за стіну. Ноги не слухалися, у скронях пульсувало.

Вчора вона до третьої ночі розбирала мамині документи – довідки, виписки, старі квитанції, все впереміш, без будь-якої системи. Заснула за столом, потім перебралася на ліжко і провалилася у важкий, задушливий сон.

Замок піддався не одразу. Лариса повернула ключ, потягла двері, і в отворі з’явилася тітка Аліса. Її обличчя пішло червоними плямами – мабуть, ліфт знову зламався, і їй довелося підійматися на четвертий поверх пішки.

Пальто смішно натягувалося на животі, наочно підтверджуючи, що ніякі дієти тітці так і не піддалися. А один її погляд уже не обіцяв Ларисі нічого доброго.

За нею маячила Аріна. Двоюрідна сестра смішно морщила носа і заглядала всередину квартири.

– Ну нарешті! – Тітка Аліса зробила крок вперед, відтісняючи Ларису. – Десять хвилин стояли під дверима. Чому ти не відчиняла?

– Тітко Алісо, я спала, – Лариса притиснула долоню до чола. – Вчора допізна з паперами сиділа, заснула під ранок…

– Спала вона, – пирхнула тітка Аліса і звичним жестом засунула Ларисі пальто, навіть не дивлячись на неї, немов та була гардеробниця.

Аріна без зайвих слів скинула куртку слідом і відразу почала прискіпливо вивчати передпокій, ніби прийшла перевіряти якість ремонту.

Лариса залишилася стояти з двома чужими куртками обійнявши їх. Господарку квартири, яку щойно перетворили на вішалку. Вона повісила одяг, зачинила двері та пішла за ними до вітальні.

Тітка Аліса вже влаштувалася у кріслі біля вікна, Аріна сіла в друге, закинувши ногу на ногу. Обидві сиділи розкуто, всім своїм виглядом демонструючи зневагу. У їхніх нахабних позах читалося одне: вони чекають на виправдання. Лариса опустилася на диван навпроти.

Кімната поринула в тишу. Тітка Аліса розглядала шпалери. Аріна колупала задирок на мізинці. Лариса чекала, борючись із бажанням лягти назад у ліжко та заплющити очі.

– Тож чим зобов’язана? – Не витримала вона.

Тітка Аліса посміхнулася, відкинувшись у кріслі.

– Ніби не знаєш!

– Не знаю.

– Ларисо, ми дали тобі час. Три місяці минуло. Ми не смикали, не лізли, дали пожуритися спокійно. Але час уже до діла переходити, погодься.

Лариса дивилася на тітку і намагалася зрозуміти, про що та каже. Три місяці. Так, три місяці тому мами не стало.

Три місяці Лариса жила, як у тумані, розгрібала нескінченні папери, їздила до нотаріуса, плакала ночами в подушку. Але про яку «справу» говорила тітка?

– Тітко Алісо, я правда не розумію, – повільно промовила Лариса. – Про що ви?

– Про квартиру, Ларисо! Про квартиру, – терпляче сказала тітка Аліса. – Трикімнатна на одну тебе – це, вибач, перебір! Це квартира моєї сестри! Значить, я теж маю право на свою частку.

– І Аріна, між іншим, також. У неї сім’я, дитина. Не забувай, на які гроші вона куплена, ця квартира. На гроші наших із сестрою батьків.

– Мати з батьком продали дачу і ще грошей відсипали, щоб твоя мати ці хороми купила! Але гаразд, ви вдвох жили, а тепер? Тепер ти сама збираєшся жити в троячці? Де справедливість, га?

Аріна кивнула, підтверджуючи слова матері.

– Ми продамо квартиру і розділимо гроші на три рівні частини, – сказала тітка Аліса, по черзі загинаючи пальці.

– Одну частку отримаєш ти, другу я заберу собі, а третю ми віддамо Аріні. Це буде чесне рішення, щоб не залишилося приводів для образ.

Вона замовкла і пильно подивилася на Ларису, продовжуючи при цьому дивно посміхатися.

Лариса нічого не відповіла. Просто дивилася – спочатку на тітку Алісу, на її спокійну, майже самовдоволену впевненість, потім на Аріну. Та сиділа так, ніби все вирішено, ніби гроші вже в неї в руках, і кожна гривня розкладена по місцях.

Три частини. Третина їй. Дві третини їм. Як легко у них все вийшло…

Злість піднялася не одразу. Спочатку десь глибоко всередині стало тепло, потім це тепло поважчало, стало гарячим, розлилося по грудях.

– З чого ви взагалі вирішили, що маєте право на цю квартиру? – Лариса говорила тихо, насилу підбираючи слова. – Я спадкоємиця першої черги. А ще є заповіт, мама його про всяк випадок написала. Наче відчувала…

Тітка Аліса махнула рукою.

– Ой, я тебе благаю, відчувала вона! А заповіт, Ларисо, – це формальність. Папірець! Ми ж не чужі люди, а родина. І по совісті треба ділити, а не за папірцями. Ми ж дбали про тебе, допомагали, чи ти забула?

– Дбали? – Лариса підвелася з дивана. – Допомагали?

Вона дивилася на тітку Алісу зверху вниз, і їй було все одно, що та старша, що тітка, що треба бути чемною.

– Тітко Алісо, ви останній рік тут взагалі не з’являлися. Жодного разу. Я маму сама тягла. Одна возила лікарями, одна сиділа з нею в лікарні, одна бігала за ліками.

– Я в борги залізла, щоб сплатити за лікування! Я свою власну квартиру продала, бо грошей не вистачало! Свою однушку, в якій жила п’ять років!

Лариса насилу перевела подих. Горло стисло спазмом, заважаючи говорити, але вона змусила себе продовжити:

– Я ж вам дзвонила! Обом! Просила, благала. «Тітка, допоможи, хоч скільки-небудь, на процедури не вистачає». Пам’ятаєш, що ти відповіла? “Зараз ніяк, Ларочко, у нас самих труднощі”. А Аріна взагалі слухавку не брала два тижні.

Аріна сіпнулася в кріслі й вже збиралася щось вигукнути, але тітка Аліса не дала їй вставити жодного слова. Вона різко схопилася, і фарба гніву залила її обличчя ще густіше.

– Ти не маєш права нас дорікати! У нас справді не було можливості! Але квартира – це інша справа, тим більше квартира, куплена на гроші наших покійних батьків!

– Квартира залишиться моєю! – перебила її Лариса. – Тільки моєю! А тепер йдіть!

– Ларочко, ти зараз дієш на емоціях, – тітка Аліса змінила тактику, заговорила м’яко, примирливо. – Давай не будемо гарячкувати, сядемо, обговоримо…

– Нема чого обговорювати. Коли мама хворіла і потребувала вас, вас не було! Мами не стало, і тепер вас не потребую я. Ідіть!

– Ти потім пошкодуєш! – Аріна нарешті подала голос, встаючи з крісла. – Ми ж по-доброму прийшли, а ти…

– По-доброму? – Лариса подивилася на неї. – Ви прийшли ділити квартиру жінки, на похорон якої навіть квіти не принесли.

Тітка Аліса схопила Аріну за лікоть.

– Ходімо, Аріно. Нехай посидить і гарненько подумає. Ми ще повернемося, Ларисо, тож навіть не сподівайся, що це зійде тобі з рук. Ми ще не закінчили!

– Одягайтеся та йдіть! І приходити не треба. Я не відчиню.

Тітка Аліса вчепилася в пальто, Аріна підхопила куртку. Вже на самому порозі тітка завмерла і глибоко вдихнула, явно готуючись видати останню фразу.

Але Лариса просто зачинила двері перед її носом. Клацання замку відрізало їх одне від одного, і в передпокої нарешті запанувала тиша.

Лариса припала до дверей, відчуваючи, як ватяні ноги перестають слухатись. Вона просто дозволила собі сісти прямо на підлогу, бо на ривок до ліжка вже не знайшлося сили.

У голові набатом дзвеніла та сама думка. Виявляється, всі ці три місяці вони просто вичікували, поки вона остаточно розкисне і втратить пильність.

…Дзвінки почалися наступного дня. Тітка Аліса надзвонювала з ранку до вечора, як за розкладом. Спершу вмовляла, потім перейшла на погрози.

– Я розкажу всім, яка ти! Усій рідні, всім маминим подругам! Що ти жадібна, безсовісна егоїстка, яка рідну тітку на поріг не пускає!

– Розповідайте, – спокійно відповіла Лариса. – Хоч у газету напишіть. Квартиру я все одно не продам!

– Мати на тебе з того світу дивиться і плаче, у труні перевертається, мабуть!

Лариса натиснула відбій…

Аріна з’явилася за два дні. Вона говорила зовсім інакше: голос був тихий, майже жалібний. Було очевидно, що вони там уже все обговорили та розподілили ролі у цій виставі.

– Ларисо, ну зрозумій, мені з Костею та Данилком реально важко. Ми на орендованій квартирі живемо, за садок платимо, Костя один все тягне, а я в декреті. Ти ж одна в трьох кімнатах, а в нас дитині навіть своєї кімнати немає. Ну увійшла б ти в становище…

– Аріно, мені шкода, що тобі важко. Але я продала свою квартиру, щоб лікувати маму. Свою! Поки ви з Костею мене ігнорували. Тому ця квартира моя, на чиї б гроші вона не була куплена…

Ковтаючи сльози, Аріна знову почала говорити, сподіваючись, що її вислухають. Але Лариса лише жорстко повторила «ні» та обірвала зв’язок.

Через тиждень тітка Аліса з’явилася знову. Лариса відчинила двері, але далі порога її не пустила. Стояла у дверях, загороджуючи вхід.

– Ми подамо в суд, – заявила тітка Аліса. – Наймемо адвоката та оскаржимо заповіт. Ми доведемо, що твоя мати не купувала цю квартиру за власний кошт. Ти хочеш цього?

– Подавайте, – втомлено видихнула Лариса. – Тільки врахуйте, тітко Алісо: якщо ви зараз же не вгамуєтеся, до суду подам я!

– У мене записано кожен ваш дзвінок. І ваші погрози, і образи, і спроби шантажу. Ви хоч уявляєте, скільки вам обійдеться позов за переслідування та моральну шкоду? Це вийде дорожче, ніж ваша уявна частка.

Аліса замовкла. Обличчя у неї попливло, з червоного стало сірим.

– Ти блефуєш.

– А ви спробуйте перевірити.

Тітка Аліса зволікала секунду, ніби збиралася щось додати, але передумала. Вона мовчки розвернулася і пішла до ліфта. Гучний стукіт підборів швидко стих у глибині під’їзду.

Лариса зачинила двері й нарешті видихнула. У квартирі стало дуже тихо. Мами більше не було. Більше не було кому її обійняти та пожаліти.

Лариса залишилася сама. І залишалося лише сподіватися, що до тітки дійшло. І що вона зрозуміла, що в неї нічого не вийде. А якщо ні – то їхні проблеми! Закон на її боці! А їхнє нахабство та погрози їй до одного місця…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!