Пробач. Піклуйся про них. Запитай у своєї матері, чому вона таке зробила зі мною

Коли Остап їхав того дня до пологового будинку, його сердце билося від хвилювання. Він міцно тримав у руках повітряні кульки з написом «Ласкаво просимо додому», на задньому сидінні лежав м’який плед, у який він планував загорнути донечок, щоб обережно донести їх до авто.

Його дружина, Оксана, мужньо виносила всю вагітність, і ось тепер, після довгих місяців очікувань і тривог, настав момент, який мав стати початком їхнього нового життя.

Але все розвалилося за мить.

Коли він увійшов до палати, двох новонароджених дівчаток ніжно колихала медсестра, а Оксани немає. Жодного сліду. Ні її сумки, ні навіть телефону. Лише записочка, недбало залишена на тумбочці:

«Пробач. Піклуйся про них. Запитай у своєї матері, чому вона таке зробила зі мною.»

Світ Остапа перевернувся. Він машинально взяв донечок на руки — крихітні, беззахисні, що пахли молоком і чимось незбагненно рідним. Він не знав, як поводитися, що говорити. Він просто стояв, а всередині в нього все кричало.

“Оксана пішла!”

Він кинувся до медперсоналу, вимагав пояснень. Ті лише розводили руками — мовляв, вона пішла сама, рано вранці, сказала, що все узгоджено з чоловіком. Ніхто нічого не запідозрив.

Остап повіз дівчаток додому, у їхню новеньку дитячу кімнату, де все пахло ваніллю і чистою білизною, але від цього біль не зменшилася.

У дверях його зустріла мати — Наталія Степанівна, з усмішкою, з запіканкою в руках.

— Ну ось і мої онученьки приїхали! — радісно скрикнула вона. — Як Оксанка?

Остап подав їй записку. Вона миттєво зблідла.

— Що ти зробила? — хрипло вимовив він.

Мати намагалася виправдатися. Мовляв, нічого страшного, лише хотіла поговорити з Оксаною, попередити, щоб була гідною дружиною. Вона ж лише хотіла «врятувати сина від біди».

Остап того ж вечора випровадив матір за поріг. Він мовчав. Не кричав. Просто дивився на донечок і намагався не збожеволіти.

Уночі, коли він колихав дівчаток, він згадував, як Оксана мріяла про материнство, як трепетно вибирала імена — Соломія та Мар’яна, як гладила живіт, коли думала, що він спить.

Він перебирав її речі у шафі і раптом знайшов ще одну записку — лист. Написаний нею, адресований… його матері.

«Ви ніколи мене не приймете. Я не знаю, що ще зробити, щоб бути для вас «достатньою». Якщо ви так хочете, щоб я зникла — я зникну. Але нехай ваш син знає: я пішла, тому що ви забрали в мене віру в себе. Я просто більше не витягую…»

Остап перечитав лист кілька разів. Потім зайшов у дитячу, сів на край ліжечка і розплакався. Тихо. Беззвучно. Від безсилля.

Він почав пошуки. Підключив знайомих, дзвонив усім подругам Оксани. Відповідь була одна: «Вона відчувала себе чужою у вашому домі.» «Вона казала, що ти любиш матір більше, ніж її.» «Вона боялася залишитися сама — але ще більше боялася залишитися поруч.»

Минули місяці. Остап сам навчався бути батьком. Міняв підгузки, готував суміш, засинав у одязі, інВони знайшли щастя в маленьких радощах кожного дня, і тепер знали — справжня родина це не про кров, а про те, хто відчуває твій біль як свій.

Що важливіше: зберігати стосунки з родиною, яка може зруйнувати ваше особисте щастя, чи відновити віру в себе та побудувати власне життя з нуля?

Чи маєте ви право ставити своїх родичів та їхні бажання вище за почуття та благополуччя вашої половинки?