– Пробач ти мене, недолугого старого! Я тебе не розгледів тоді…

Іван Степанович прожив усе життя з дружиною Поліною у невеликому будиночку на околиці села. Виховали сина Мишка, відправили його в місто вчитися.

Пишалися ним – інститут на відмінно закінчив. І чекали, коли він одружиться по-справжньому, а не на цих своїх міських «подружках».

І дочекалися. Привіз Михайло якось улітку дівчину. Не дівчину навіть – дівку. Яскраву, гучну, в одязі, від якого в Івана Степановича аж очі боліли. Звали її Стелла.

– Тату, мамо, це Стелла. Моя дружина. Житимемо тут, на свіжому повітрі, – оголосив Мишко, обіймаючи її за плечі.

Поліна ахнула від радості, що син знайшов нарешті свою долю. А Іван Степанович промовчав, тільки губи розтяг у ниточку. Не пара вона його Мишкові. Руки білі, та з яскравим манікюром, погляд зарозумілий. Йому б скромну, працьовиту, зі своїх.

Стелла в’їхала в їхнє розмірене життя, як ураган. Комп’ютер на кухні, музика з ранку, парфуми, від яких у сінях пахло, як в аптеці.

Говорила, що «облаштовуватиме побут» та «вестиме натуральне господарство». Купила курей-несучок породистих, які тут же богу душу віддали, бо надвір їх випустила в мороз. Посадила навесні якісь заморські квіти, розсада засохла за тиждень.

Іван Степанович мовчки спостерігав. Мовчав, коли вона намагалася доїти корову і мало не перекинула дійницю. Мовчав, коли вона за обідом кривилася над його улюбленими солоними груздями. Мовчав, але всередині все кипіло. Не господиня, а насмішка якась.

Відносини не склалися з першого дня. Поліна намагалася догоджати, як могла, прала постіль, готувала на всіх. Іван Степанович відмовляв: «Не балуй її, хай сама, як усі». Але частіше просто йшов у поле чи в сарай, щоб не бачити цей «міський пил».

Якось Стелла затіяла «генеральне прибирання». Викинула на сміттєзвалище старий самовар, який декілька поколінь стояв на горищі. Для Івана Степановича то була не річ, а пам’ять. Він його від діда застав.

Того вечора він уперше накричав на неї:

– Хто тобі дозволив? Хоч би спитала! Чужа ти тут! Нічого ти не розумієш та не цінуєш!

Мишко намагався заступитися, казав, що самовар все одно не лагодився. Та батько не слухав. Стелла плакала. Стіни маленького будиночка вперше здригнулися від скандалу.

Жити разом стало нестерпно. Іван Степанович припинив із нею розмовляти взагалі. Стелла відповідала йому крижаною зневагою. Мишко метався між батьком і дружиною, намагаючись помирити їх, але старий був непохитний.

– Забирай свою актрису і їдьте! Живіть у своєму місті. Місця вам тут немає, – холодно сказав він синові одного ранку.

За тиждень вони поїхали. У хаті знову запанувала тиша, що пахла полином і старою деревиною. Але радості Іванові Степановичу вона не принесла. Поліна тихо зітхала, перебираючи фотографії сина. Він сидів на лаві біля воріт і дивився на порожню дорогу.

Минуло два роки. Поліна не витримала тиші та самотності, захворіла, злягла і до зими пішла із життя. Іван Степанович залишився один у раптово спорожнілому будинку. Синові дзвонив рідко, звіти давав короткі: «Живий, здоровий, не турбуйся».

Якось в ожеледицю, Іван Степанович пішов по дрова, послизнувся і зламав ногу. Сусіди допомогли, до лікарні відвезли. Гіпс наклали, на милиці поставили. Одужувати відправили додому, але вдома йому самому було ніяк. Мишко, як тільки дізнався, примчав одразу.

– Тату, поїхали до нас в місто. Я тебе не залишу тут одного.

– До вас? До неї? Ні за що! – упирався старий. – Краще тут один загнуся.

Але вибору не було. Мишко привіз батька у свою орендовану міську квартиру. Іван Степанович їхав, як на страту, чекаючи шпильок і переможного погляду невістки.

Стелла зустріла їх біля порога. Без яскравої помади, у простому домашньому халаті. Обличчя втомлене, але спокійне.

– Проходьте, Іване Степановичу. Кімната готова.

Вона допомогла йому дошкандибати на милицях до ліжка, потім роздягнутися, влаштувала в кімнаті, принесла чай. Говорила мало, без зайвих слів.

Доглядала так само мовчки: годувала, напувала, поправляла ковдру. Він чекав каверзи, глузування, докору. Чекав, що вона нагадає йому його слова: «Чужа ти тут!».

Але дні минали, а нічого не змінювалося. Тільки одного разу вона принесла йому старий, заклеєний скотчем фотоальбом, який він залишив удома.

– Мишко казав, ви його любите переглядати.

Якось уночі йому стало погано. Піднявся тиск, зашуміло в голові. Він спробував встати за водою і впав на килим. Першою прибігла Стелла. Вона не кричала, не метушилася. Викликала швидку, сиділа поруч, поки ті їхали, і терла холодні руки.

У лікарні, коли криза минула, він лежав із заплющеними очима і чув, як вона тихо розмовляє з лікарем у коридорі: «Так, мій свекор. Слідкуйте за ним, будь ласка, він у нас упертий».

Він розплющив очі, коли та повернулася в палату. Вона мовчки поправила йому ковдру.

– Стелла, – хрипко сказав він. Вона обернулася.

– Пробач ти мене, недолугого старого! Я тебе не розгледів тоді.

Вона сіла на край ліжка, глянула на нього, і в її очах не було ні зловтіхи, ні образи.

– Та гаразд, Іване Степановичу. Я теж була молоденька, недолуга, з гонором. Думала, що всьому навчу вас, селюків. – Вона гірко посміхнулася. – А життя мене саму навчило. І Мишко… він вас дуже любить.

Він мовчки кивнув головою. Стелла взяла його стару, але міцну руку і легко стиснула.

– Нічого. Одужуйте. Вдома на вас чекаємо.

Іван Степанович знову заплющив очі. Але цього разу не від сорому чи втоми, а від несподіваного, щемливого почуття спокою. Воно розлилося по всьому тілу, зігріваючи краще за будь-які ліки.

Він знайшов не те, що втратив, знайшов те, чого в нього й не було ніколи. Не просто невістку, а опору. Кревно чужу, але свою за духом.

Виписали його за тиждень. Мишко, турбуючись, бурчав:

– Тату, давай на таксі, ти ще слабкий.

Іван Степанович, спираючись на палицю, уже крокував до машини своїм неквапливим, сільським кроком. Він їхав додому.

Квартира зустріла його запахом справжнього борщу – такого самого, як він любив. Стіл на кухні був накритий із душею: нарізані шматки домашнього сала, сметана в мисці, рум’яні пампушки з часником.

Вони втрьох сиділи на кухні. Іван Степанович мовчки й із задоволенням їв свій борщ, а потім зупинився і подивився просто на Стеллу.

– Дякую, дочко, – сказав він тихо і чітко. – За все.

Він уперше назвав її донькою. Мишко завмер, боячись злякати тендітну мить. Стелла спочатку опустила очі, а потім подивилася на старого, і очі її блищали.

– Їжте, Іване Степановичу, поки не охололо.

З того часу в їхньому будинку встановився свій особливий порядок. Іван Степанович більше не мовчав. Він розповідав. Про своє село, про молодість, про Поліну.

Стелла слухала, ставила запитання, а іноді сперечалася з ним про життя – вже без злості та зарозумілості, з повагою.

Він навчав її пекти справжні сільські пироги, а вона показувала йому, як шукати у своєму телефоні фотографії із села, які йому надсилали сусіди.

Вони не стали рідними кревно. Вони стали рідними по вибору. По тій тихій, упертій доброті, яка сильніша за образи й гордість.

Іван Степанович часто сидів біля вікна у своїй кімнаті, дивився на міське небо і думав, що життя, виявляється, буває пряме і криве.

Ти йдеш по ньому, спотикаєшся, падаєш, а воно все одно виводить тебе туди, де ти потрібен. Туди, де на тебе чекають. Додому.

Дякую, шановні, що читаєте мої твори! Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях. Вам не складно, а мені приємно.💖