— Проблема в тому, що мій єдиний син збирається покинути рідну матір на два тижні! Мало того, що ви живете окремо, то тепер ще і їдете не знати куди! — Мамо, це просто відпустка

— Я тобі забороняю туди їхати! — голос Галини Михайлівни тремтів від ледь стримуваної люті, коли вона буквально увірвалася до квартири сина без стуку.

Олена завмерла з каструлею в руках, не вірячи своїм очам. Свекруха стояла посеред їхньої кухні в дорогій шубі, стискаючи в руці якийсь папір. Її обличчя пашіло від обурення.

Ігор схопився з-за столу, де щойно мирно обідав із дружиною.

— Мамо, що сталося? Про що ти?

Галина Михайлівна жбурнула папір на стіл. Це виявилася роздруківка з сайту туристичного агентства — підтвердження бронювання туру до Туреччини на дві персони.

— Ось що сталося! Сусідка Тамара бачила, як ти заходив у турагентство! І правильно зробила, що мені розповіла! Як ти міг?

Олена обережно поставила каструлю на плиту і повернулася до свекрухи.

— Галино Михайлівно, ми з Ігорем планували відпустку вже пів року. У чому проблема?

Свекруха навіть не вшанувала її поглядом, продовжуючи свердлити очима сина.

— Проблема в тому, що мій єдиний син збирається покинути рідну матір на два тижні! Мало того, що ви живете окремо, то тепер ще і їдете не знати куди!

— Мамо, це просто відпустка, — спробував заспокоїти її Ігор. — Ми повернемося через два тижні.

— А якщо зі мною щось трапиться? — Галина Михайлівна приклала руку до серця. — Мені шістдесят вісім років! У мене тиск скаче, суглоби болять! А ви будете засмагати на пляжі, доки я тут сама…

Олена відчула, як усередині підіймається знайоме роздратування. За три роки шлюбу вона нарахувала вже десятки таких «серцевих нападів» свекрухи, які траплялися щоразу, коли вони з Ігорем планували щось без її участі.

— Галино Михайлівно, у вас є телефон. У разі чого ви завжди можете зателефонувати, — спокійно сказала Олена.

Свекруха нарешті вшанувала її поглядом — холодним і зневажливим.

— Я з тобою не розмовляю! Це все твоїх рук справа! До тебе мій син нікуди від мене не їздив!

— До мене вашому сину було двадцять п’ять років, — парирувала Олена. — Зараз йому тридцять два. Люди дорослішають, створюють сім’ї, їздять у відпустки…

— Не вчи мене жити! — перебила Галина Михайлівна. — Я свого сина ростила сама, без чоловіка! Усе життя йому присвятила! А тепер якась… — вона виразно подивилася на Олену, — відбирає його в мене!

Ігор став між жінками, намагаючись розрядити обстановку.

— Мамо, ніхто нікого не відбирає. Ми просто хочемо відпочити. Перша відпустка за три роки!

— Відпочивати можна й тут! — відрізала Галина Михайлівна. — На дачі, наприклад. Я б теж поїхала, повітрям подихала…

Олена закотила очі. Дача свекрухи — це окрема пісня. Щохвилі Галина Михайлівна вимагала, щоб вони приїжджали допомагати їй з городом, ремонтом, прибиранням. І щоразу знаходила привід покритикувати невістку — то грядки неправильно прополола, то обід несмачний приготувала, то посуд не так помила.

— Ми вже оплатили путівки, — твердо сказав Ігор. — І нікуди їх здавати не будемо.

Галина Михайлівна сплеснула руками.

— Оплатили! А мене спитати? Я, між іншим, твоя мати!

— І що? — не витримала Олена. — Ми повинні питати у вас дозволу на кожен крок? Ми дорослі люди!

— Ігорю! — Галина Михайлівна демонстративно проігнорувала невістку. — Ти дозволиш їй так зі мною розмовляти?

Ігор розгублено переводив погляд із матері на дружину.

— Мамо, Олена має рацію. Ми маємо право на відпустку…

— Право! — передражнила Галина Михайлівна. — А обов’язки перед матір’ю в тебе є? Чи ця, — вона кивнула на Олену, — зовсім тобі мізки задурила?

Олена стиснула кулаки. «Ця» — улюблене звернення свекрухи. За три роки вона жодного разу не назвала її на ім’я. Тільки «ця», «твоя дружина» або, в кращому разі, просто ігнорувала.

— Знаєте що, Галино Михайлівно, — Олена зробила крок уперед. — Мені набридло! Набридло ваше хамство, ваші маніпуляції, ваші істерики! Ми їдемо у відпустку, подобається вам це чи ні!

Свекруха почервоніла.

— Ігорю! Ти це чув? Вона ображає твою матір!

— Я говорю правду! — Олена вже не могла зупинитися. — Ви контролюєте кожен наш крок, телефонуєте по десять разів на день, вимагаєте звіту, де ми та з ким! Це не нормально!

— Не нормально — це коли син забуває про матір! — вигукнула Галина Михайлівна. — Коли дружина налаштовує його проти рідної матері!

— Я нікого ні проти кого не налаштовую! Я просто хочу жити своїм життям!

— Своїм? — Галина Михайлівна зло засміялася. — А квартира, у якій ви живете, чия? Нагадати, хто дав гроші на початковий внесок?

Ось воно. Головний козир свекрухи. Дійсно, коли вони з Ігорем купували квартиру, Галина Михайлівна дала їм сто п’ятдесят тисяч на перший внесок. І відтоді при кожній нагоді нагадувала про це.

— Ми повертаємо вам ці гроші щомісяця! — нагадала Олена. — По десять тисяч, як домовлялися!

— Гроші — це одне, а вдячність — інше! — відрізала свекруха. — Вихована дівчина цінувала б допомогу свекрухи, а не хамила б їй!

— Вихована свекруха не вламувалася б у квартиру без запрошення! — парирувала Олена.

— Це квартира мого сина!

— І моя теж! Ми одружені, якщо ви забули!

Галина Михайлівна зневажливо пирхнула.

— Одружені… Подивимося, чи надовго! Ігорю, — вона повернулася до сина, який увесь цей час мовчав. — Або я, або вона! Вибирай!

У кухні повисла тиша. Олена дивилася на чоловіка, затамувавши подих. Ось він, момент істини. Три роки вона терпіла витівки свекрухи, сподіваючись, що Ігор колись поставить матір на місце. І ось цей момент настав.

Ігор зблід, переводячи погляд з матері на дружину.

— Мамо, не треба ультиматумів…

— Треба! — відрізала Галина Михайлівна. — Я більше не потерплю хамства від цієї особи! Або ти розлучаєшся з нею, або забудь, що в тебе є мати!

Олена відчула, як серце провалилося кудись униз. Невже свекруха справді готова піти на таке?

— Мамо, ти ж не серйозно… — пробурмотів Ігор.

— Більш ніж серйозно! Я втомилася від принижень! Твоя дружина не поважає мене, грубить, налаштовує тебе проти мене! Я більше цього не потерплю!

Ігор стояв між двома жінками, як між молотом і ковадлом. Олена бачила, як він болісно намагається знайти вихід із ситуації.

— Давайте всі заспокоїмося, — нарешті сказав він. — Мамо, йди додому, охолонь. Ми потім поговоримо…

— Ні! — Галина Михайлівна тупнула ногою. — Я нікуди не піду, доки не почую твою відповідь! Кого ти вибираєш?

Ігор глибоко зітхнув і подивився на матір.

— Мамо, я люблю тебе. Ти моя мати, і це ніколи не зміниться. Але Олена — моя дружина. Я дав їй клятву перед людьми та перед Богом. І я не збираюся її порушувати.

Галина Михайлівна відсахнулася, як від удару.

— Тобто ти вибираєш її?

— Я вибираю свою сім’ю, — твердо сказав Ігор. — І ти завжди будеш частиною цієї сім’ї, якщо захочеш. Але ти маєш поважати мою дружину. І наші рішення.

— Поважати? — Галина Михайлівна істерично засміялася. — Поважати цю… цю…

— Досить! — Ігор підвищив голос, що траплялося вкрай рідко. — Мамо, я прошу тебе піти. Зараз. Коли охолонеш, подзвони, і ми спокійно поговоримо.

Галина Михайлівна дивилася на сина так, наче бачила його вперше.

— Я виростила невдячного сина, — процідила вона крізь зуби. — Усе життя на тебе поклала, а ти… заради якоїсь чужої жінки…

— Олена не чужа. Вона моя дружина, — перебив Ігор. — І якщо ти не можеш це прийняти, то… мені дуже шкода.

Галина Михайлівна мовчки розвернулася і попрямувала до виходу. Біля дверей зупинилася й озирнулася.

— Ти пошкодуєш про це, Ігорю. Коли вона тебе кине, а вона кине, ось побачиш, не приходь до мене плакатися!

Двері з гуркотом зачинилися.

Ігор і Олена залишилися стояти посеред кухні. Кілька хвилин вони мовчали, переварюючи те, що сталося.

— Дякую, — тихо сказала Олена.

Ігор обійняв її, притиснувши до себе.

— Вибач, що так довго не міг цього зробити. Я просто… вона ж моя мати…

— Я розумію, — Олена втупилася йому в плече. — Але я вже почала думати, що ти ніколи не станеш на мій бік.

— Я завжди був на твоєму боці. Просто… боявся її образити. Вона справді виростила мене сама, багато чим пожертвувала…

— Але це не дає їй права керувати твоїм життям, — м’яко сказала Олена. — Ти маєш право на власну сім’ю, на власні рішення.

Ігор кивнув.

— Знаєш, може, це й на краще. Не можна вічно жити під її диктовку.

Наступні дні пройшли в дивній тиші. Галина Михайлівна не дзвонила, що було зовсім на неї не схоже. Зазвичай вона телефонувала по кілька разів на день, контролюючи кожен крок сина.

— Може, подзвонити їй? — запропонував Ігор на третій день. — Раптом із нею щось сталося?

Олена похитала головою.

— Це маніпуляція, Ігорю. Вона чекає, що ти прибіжиш до неї з вибаченнями.

— Але ж вона може бути хвора…

— Якби вона була хвора, вона б уже десять разів подзвонила і розповіла про це, — резонно зауважила Олена. — Твоя мати не з тих, хто страждає мовчки.

І справді, на п’ятий день Галина Михайлівна з’явилася. Але не сама — через Ігоря зателефонувала його тітка Віра, рідна сестра Галини Михайлівни.

— Ігорьку, що у вас там сталося? — стривожено запитала вона. — Галка місця собі не знаходить, плаче цілими днями!

— Тітко Віро, мама сама створила цю ситуацію, — стомлено відповів Ігор. — Вона поставила мені ультиматум — або мати, або дружина. Що я повинен був зробити?

— Ну, не знаю… Якось м’якше треба було… Вона ж тебе сама виростила!

— І я їй за це вдячний. Але це не означає, що я повинен усе життя жити за її вказівкою.

Тітка Віра зітхнула.

— Ігорьку, вона ж не зі зла. Просто боїться тебе втратити. Ти в неї один.

— Я нікуди не дінуся. Але вона повинна прийняти, що в мене є дружина. І поважати її.

— Спробую з нею поговорити, — пообіцяла тітка Віра. — Але ти теж подумай, може, варто помиритися? Вона ж мати все-таки…

Після цього дзвінка Ігор довго сидів замислений.

— Може, справді варто першим піти на примирення? — запитав він в Олени.

— А що зміниться? — запитала вона у відповідь. — Ти вибачишся, вона вдасть, що пробачила, і все повернеться на круги своя. Вона знову контролюватиме наше життя, хамитиме мені, маніпулюватиме тобою.

— Але вона ж моя мати…

— Ігорю, я не прошу тебе відмовитися від неї. Я прошу лише одного — щоб вона ставилася до мене з повагою. Це так багато?

Ігор похитав головою.

— Ні, ти маєш рацію. Якщо ми зараз здамося, нічого не зміниться.

Минув тиждень. До відпустки залишалося три дні, і вони з Оленою займалися зборами. Настрій був піднесений — уперше за довгий час вони почувалися вільними від постійного контролю свекрухи.

І тут пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояла Галина Михайлівна. Але не горда і войовнича, як зазвичай, а якась поникла, постаріла.

— Можна увійти? — тихо запитала вона.

Ігор розгублено відступив, пропускаючи матір до квартири. Олена вийшла зі спальні й завмерла, побачивши свекруху.

— Я… я хотіла поговорити, — Галина Михайлівна вперше подивилася на невістку без ворожості. — З вами обома.

Вони пройшли у вітальню. Галина Михайлівна сіла у крісло, зчепивши руки на колінах.

— Я багато думала цими днями, — почала вона. — Віра зі мною говорила, і ще… загалом, я зрозуміла, що була не права.

Олена та Ігор переглянулися. Такого повороту вони не очікували.

— Я справді боялася втратити сина, — продовжила Галина Михайлівна. — Він у мене один, я стільки в нього вклала… І коли з’явилася ти, Олено, я… я злякалася, що залишуся не потрібною.

— Мамо, ти ніколи не будеш не потрібною, — м’яко сказав Ігор.

— Тепер я це розумію. Але тоді… Мені здавалося, що ти мене кидаєш. І я почала боротися. Нерозумно, так?

Вона сумно посміхнулася.

— Знаєте, у мене є подруга, Ніна. У неї теж син одружився. І вона мені весь час казала — не лізь, дай їм жити. А я не слухала. Думала, що вона просто байдужа мати. А виявилося, що вона мудра. У них із невісткою прекрасні стосунки, онуки її обожнюють…

Галина Михайлівна підняла очі на Олену.

— Прости мене, Олено. Я поводилася жахливо. Називала тебе «цією», хамила, принижувала… Мені соромно.

Олена не знала, що сказати. За три роки вона звикла до ворожості свекрухи, а тут такий поворот.

— Я… я розумію ваші почуття, Галино Михайлівно. Напевно, на вашому місці я б теж переживала.

— Ні, не виправдовуй мене. Я була не права. І я хочу попросити у вас обох пробачення. І якщо ви дасте мені шанс, я постараюся виправитися.

— Звісно, мамо, — Ігор встав і обійняв матір. — Ми сім’я. Усі ми — сім’я.

Галина Михайлівна схлипнула й пригорнулася до сина.

— Я так боялася, що втратила тебе назавжди…

— Ніхто нікого не втрачав, — Олена теж встала і невпевнено поклала руку на плече свекрухи. — Просто нам усім потрібен був час, щоб знайти баланс.

Галина Михайлівна подивилася на неї зі сльозами на очах.

— Ти хороша дівчинка, Олено. І я рада, що в мого сина така дружина. Справді рада.

Вони сиділи втрьох, пили чай і розмовляли. Уперше за три роки — спокійно, без докорів і звинувачень.

— До речі, про вашу відпустку, — сказала Галина Михайлівна. — Їдьте, відпочивайте. Ви заслужили. А я… я тут пригляну за квартирою. Квіти поллю, якщо треба.

— Дякую, мамо, — посміхнувся Ігор.

— І ще, — Галина Михайлівна дістала з сумки конверт. — Це вам. На відпустку.

— Мамо, не треба, — почав був Ігор, але вона зупинила його жестом.

— Треба. Вважайте це моїм вибаченням. І… весільним подарунком. Запізнілим.

У конверті було двадцять п’ять тисяч.

— Галино Михайлівно, це занадто багато, — запротестувала Олена.

— Нічого не занадто. Ви стільки мені виплатили за ці роки за перший внесок. А я… я хочу, щоб ви почали з чистого аркуша. Без боргів переді мною.

Коли свекруха пішла, Олена та Ігор довго сиділи обійнявшись на дивані.

— Не віриться, що це сталося, — сказала Олена.

— Мені теж. Але знаєш, я радий. Радий, що все так закінчилося.

— Думаєш, вона справді зміниться?

— Не знаю. Але вона хоча б спробує. І ми повинні дати їй цей шанс.

Олена кивнула.

— Знаєш, а може, запросимо її якось із нами на вихідні? Коли повернемося з відпустки?

Ігор здивовано подивився на дружину.

— Ти серйозно?

— Ну, вона ж старається. І вона твоя мама. Наша сім’я.

Ігор поцілував дружину.

— Дякую тобі. За терпіння, за розуміння. За те, що не змусила мене робити остаточний вибір.

— Я ніколи б не змусила тебе вибирати між мною і матір’ю. Це жорстоко. Просто хотіла, щоб нас поважали.

— І ти домоглася цього.

— Ми домоглися, — поправила Олена. — Разом.

Через три дні вони полетіли до Туреччини. Галина Михайлівна прийшла їх провести, привезла домашні пиріжки в дорогу і, ніяковіючи, обійняла невістку на прощання.

— Гарного відпочинку, діти. І… бережіть одне одного.

У літаку Олена дивилася в ілюмінатор на землю, що віддалялася, і думала про те, що іноді потрібно пройти через кризу, щоб стати справжньою сім’єю. І що повагу не можна вимагати — її можна тільки заслужити. З обох боків.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.