– Продай свою квартиру, та віддай мені гроші на лікування! Ти ж все одно у мене живеш, – знизала плечима мати

Галина Андріївна сиділа біля вікна своєї затишної квартири, спостерігаючи, як за вікном падає сніг. У тиші кімнати лунав лише звук годинника, що цокав, та шерех сторінок старої книги, яку вона читала.

У голові крутилися думки про те, скільки пройшло з того часу, як її дочка Варвара приїхала до неї жити після переїзду з іншого міста.

Тридцятирічна донька була молода й амбітна, але з роками її характер почав псуватися. На роботі у жінки стався конфлікт, подробиці якого вона не розповідала, тому Варі довелося повернутись в рідне місто.

Спочатку вона повідомила матері, що тимчасово поживе у неї до придбання квартири, а потім не з’їхала навіть після того, як придбала житло.

Своє рішення Варвара пояснила просто: куплені квадрати вимагають ремонту.

Галина Андріївна скрипнувши зубами, пережила і цей час. А коли квартира була готова до заїзду, дочка вирішила її здавати.

– Ти переїжджати не будеш? – щиро здивувалася жінка, бо бачила, що Варвара не поспішає збирати речі.

– Ні, поки в тебе поживу, – незворушно промовила дочка

Галина Андріївна невдоволено зиркнула на Варю, яка за три роки проживання з нею не витратила жодної копійки на оплату комунальних послуг, та продукти.

А якщо й купувала щось смачне, то безсоромно з’їдала це нишком. Галина Андріївна, звісно, ​​любила доньку, але жити з нею разом не хотіла, бо звикла до своїх правил проживання.

Якось увечері, коли мати готувала вечерю, на кухню увійшла Варвара. Грайливо посміхаючись, вона сіла на стілець.

– Як день минув? – Запитала дочка.

– День був звичайний, нічого особливого, – відповіла Галина Андріївна, продовжуючи нарізати овочі для салату. – А в тебе?

– О, у мене все чудово! Сьогодні одержала гроші від орендарів. Думаю, скоро зможу купити новий телефон. Ну, знаєш, цей у мене вже зовсім старенький…

Галина Андріївна стримано кивнула, розуміючи, що Варвара навіть не замислюється над тим, щоб запропонувати матері допомогу.

– Варваро, може, тобі варто подумати, щоб переїхати у свою квартиру? Ти її купувала для себе, а не для здачі в оренду, чи я чогось не знаю?

Варвара насупилась, ніби тільки зараз усвідомивши, що мати натякає на те, що час і честь знати.

– Мамо, навіщо мені туди переїжджати? Адже там ніхто не готує такі смачні вечері, як ти. І потім, це зручно і для тебе – я завжди поряд! – Упевнено промовила дочка.

Галина Андріївна зітхнула, намагаючись приховати своє роздратування. Жінці було неприємно чути ці слова, знаючи, що за ними ховається лише користь.

Вона добре знала, що дочка живе з нею тільки заради економії. Минуло ще кілька місяців, і терпіння Галини Андріївни почало добігати кінця.

Одного ранку, сидячи за кухлем чаю, вона раптом зрозуміла, що більше не хоче миритися з цією ситуацією.

Треба було придумати план, який змусив би Варвару зрозуміти, що час їй з’їжджати. Жінка згадала одну історію, яку їй багато років тому розповіла подруга.

Це була історія про те, як одна жінка провчила свого невдячного сина, прикинувшись хворою, що потребує допомоги.

Наступного дня Галина Андріївна почала скаржитися на біль у спині та ногах. Варвара, звичайно, помітила зміни у поведінці матері, але не надала цьому особливого значення.

Проте за тиждень “хвороба” посилилася, і Галина Андріївна попросила Варвару допомогти дійти до лікаря.

Коли вони повернулися додому, жінка сказала дочці, що лікар порадив їй приймати дорогі ліки, та пройти курс фізіотерапії.

Варвара спохмурніла, але нічого не відповіла матері. Тоді та стала прямим текстом говорить дочці про те, що потребує її допомоги.

Однак Варвара лише відмахувалася, сказавши, що вона не має зайвих грошей на лікування. Через тиждень Галина Андріївна зустріла дочку із серйозним виразом обличчя.

– Варваро, – почала вона тихо, – я розумію, що ти зайнята своїми справами, але мені справді потрібна твоя допомога. Лікар сказав, що без цих ліків мені ставатиме лише гірше.

– Я не хочу тебе обтяжувати, але, можливо, ти зможеш продати свою квартиру, та використати ці гроші на моє лікування? Ти ж все одно у мене живеш…

Варвара здригнулася. Продаж квартири означало кінець її прибутковому бізнесу зі здачі житла в оренду. Вона мовчала кілька секунд, а потім, нарешті, вимовила:

– Мамо, я… я не можу продати квартиру. Це моє джерело доходу. Можливо, ми знайдемо інший спосіб?

Галина Андріївна пильно подивилася на дочку, намагаючись не видати свого задоволення.

– Добре, доню, – лагідно сказала вона. – Тоді, можливо, ти просто оплачуватимеш їжу та комунальні послуги? Ти ж живеш у мене безплатно вже багато років. Тоді й мені будуть гроші на моє лікування.

Варвара зблідла. Вона ніколи не думала про це раніше, вважаючи, що її присутність у будинку само собою зрозуміла, і не вимагає особливих вкладень.

– Добре, – погодилася Варвара, і почала оплачувати частину витрат на квартплату, та купівлю продуктів.

Проте за місяць жінка усвідомила, що у такому випадку вигода від проживання з матір’ю зникла. До того ж у Галини Андріївни була трикімнатна, і комунальні послуги були більшими, ніж у її однокімнатній.

Ретельно все зваживши, Варвара зібрала речі, та переїхала у свою власну квартиру. Як тільки дочка з’їхала, Галина Андріївна нарешті відчула полегшення.

Її квартира знову стала спокійним та затишним місцем, де вона могла насолоджуватися самотністю та читанням улюблених книг.

Варвара зрідка відвідувала матір, але тільки для того, щоб щось позичити в неї. Можливо витівка матері з вигадками про хворобу у декого викличе обурення, але вона впевнена, що це допомогло їй і доньку переселити, і стосунки з нею не зіпсувати. А ви що скажете з цього приводу?