– Продаси – не син ти мені більше! – Подивившись йому у вічі, сказала мати

Після похорону у квартирі було тихо, ніби разом із батьком пішла й частина життя. Наталя Петрівна сиділа у кріслі, не дивлячись на дітей.

Олена стояла біля вікна, схрестивши руки. Антон сів на краєчок дивана, розстебнув ґудзик на рукаві сорочки, подивився на сестру і зрозумів, що розмова буде важкою.

…Нотаріус говорив розмірено, начебто зачитував інструкцію. Заповіт був простий, квартира ділиться порівну між Антоном та Оленою, мати зберігає право довічного проживання.

Все, як і очікувалося. Але варто було нотаріусу закрити теку, як мовчання змінилося напругою.

– Вважаю, що квартиру треба продавати, – сказав Антон, спостерігаючи за реакцією.

Олена повільно обернулася до нього, примружилася:
– Ти серйозно?

– Я не можу тягнути іпотеку. Нам з Олею потрібні гроші, – Антон намагався говорити спокійно.

– Виходить, ти хочеш залишити маму без даху над головою? – голос Олени був крижаним.

Наталя Петрівна підвела голову.

– Ви мене не спитали, – тихо сказала вона. – Я тут мешкала з вашим батьком тридцять років. Тут його все. Як ти можеш?

– Я не лишаю тебе без житла. Тобі все одно належить кімната у квартирі, де буде новий господар. Або ми можемо домовитися, щоб ти переїхала в хороше місце, де тебе доглядатимуть.

Мати повільно кивнула, начебто осмислюючи його слова.

– В гарний будинок? У будинок для людей похилого віку?

– Та ні, мамо, ну що ти… – Антон осікся, коли побачив, як вона стиснула підлокітник крісла.

– Так, зрозуміло. Тобі не квартира потрібна, а гроші.

– А тобі не потрібні? – розлютився він. – Ми обидва власники, ти розумієш? Навіщо мені ця частина, якщо мені гроші потрібні на власне житло?

– Тому що це батьківська квартира, Антоне, – втрутилася Олена. – А тобі, здається, на це начхати!

Антон підвівся, різко заправив сорочку в джинси.

– Добре. Давайте думати. Якщо продавати не можна, тоді нехай хтось із вас у мене викупить мою частку.

Олена криво посміхнулася.

– На які мані? Я не маю таких грошей. І мама теж.

Антон провів рукою по потилиці, відвернувся.

– Тоді я знайду покупця на свою частку.

У кімнаті зависла пауза. Потім Наталя Петрівна встала, підійшла до сина впритул, і подивилась у вічі:

– Продаси – не син ти мені більше!

Антон відчув, як усередині щось обірвалося. Він мовчав, а мати відвернулась, і повільно пішла до вікна.

Олена лише похитала головою:

– Якщо ти справді це зробиш… Я просто не хочу тебе знати.

Антон нічого не відповів. Він тільки взяв куртку, відчинив двері та вийшов на сходовий майданчик.

У повітрі досі пахло батьковим одеколоном.

Антон знав, що після цієї розмови, йому варто взяти паузу. Дати матері та сестрі переварити цю ситуацію. Але коли за тиждень він подзвонив Олені, у відповідь почув коротке:

– Нема чого обговорювати.

Значить, доведеться діяти самому.

За кілька днів він приїхав у квартиру з рієлтором. Високий чоловік у темному пальті побіжно оглянув кімнати, зробив пару знімків на телефон, і відразу перейшов до справи.

– Квартира хороша, центр, будинок міцний. Єдине, що пайова власність – це складніше. Якщо знайдеться покупець, який готовий терпіти сусідів, можна продати швидко.

Антон кивнув головою:

– Я хотів би зрозуміти, на яку суму можна розраховувати.

– Якщо знайдете компроміс із сестрою, то вийде більше. Якщо продавати тільки вашу частку – ціну доведеться знижувати.

За спиною почувся звук прочинених дверей.

– Який компроміс?

Антон обернувся. Олена стояла в коридорі, стискаючи ключі. За нею з’явилася мати, загорнута в пухову хустку.

– Ти притяг сюди сторонню людину?! – сестра зробила крок уперед. – Ти взагалі розумієш, що робиш?

– Я лише дізнаюся вартість, – спробував спокійно пояснити Антон.

– Дізнаєшся вартість нашої квартири? – Наталя Петрівна повільно хитнула головою.

Рієлтор зніяковів, ступив назад.

– Може, я згодом…

– Так, вам краще піти, – перебила його Олена.

Антон стиснув щелепи, але промовчав. Рієлтор кивнув, швидко потис йому руку, і пішов.

Тиша повисла в повітрі, важка, як грозове небо перед зливою.

– Так ось як тепер? – Олена дивилася на брата з погордою. – Вирішив зробити все за нашою спиною?

– А в мене є вибір? – Вибухнув Антон. – Ви не бажаєте домовлятися!

– Домовлятися? Про що? Про те, щоб продати квартиру, в якій ми виросли?

– Квартиру… – Антон гірко посміхнувся. – Це просто квартира! Це майно, розумієш? Нерухомість. І ти теж власник, тож вистачить грати в жертву!

– А тобі вистачить поводитися, як торгашу, – тихо сказала мати. – Гроші, частки, продаж… Коли твій батько купував цю квартиру, він думав про нас. Про тебе, про Олену.

– Він думав, що ви приходитимете сюди зі своїми дітьми. Що в нас завжди буде місце, де можна зібратись. А тепер ти хочеш все це продати?

Антон відчув, як усередині здіймається злість.

– Тата більше немає, мамо! Ти розумієш? Його нема! Це не сімейне гніздо! Це просто стіни!

Наталя Петрівна дивилася на нього довго. Потім кивнула головою.

– Значить, у тебе тут нічого більше немає…

Антон примружився.

– Що ти хочеш сказати?

– Хочеш продавати – продавай. Але знай: поки ти про це думаєш, двері сюди для тебе зачинені.

Олена зробила крок ближче до матері, немов підкреслюючи, на чиєму вона боці.

– Ти сам робиш цей вибір, – кинула вона.

Антон мовчки розвернувся і пішов. На сходах зупинився, уткнувся спиною в холодну стіну і видихнув.

Він довго не з’являвся у батьківській квартирі. Місяць, потім другий. Він дзвонив матері, але слухавку брала Олена. Говорила те саме «Мама не хоче з тобою розмовляти».

Дружина Антона, Ольга, намагалася його підтримати, але теж не приховувала роздратування.

– Ти не можеш просто тягнути із цим. Або продавай, або забирай свою частку грошима.

– Якими грошима? – зітхнув Антон.

– Нехай кредит беруть! Нехай хоч у борг у когось займуть. Це їхня проблема! Ти, між іншим, не стороння людина у цій квартирі.

Слова дружини звучали логічно, але Антон розумів: мати та сестра не підуть на це. Вони швидше терпітимуть його вічну присутність у документах, ніж продадуть квартиру.

Але спробувати все ж таки варто.

Він подзвонив Олені, та домовився зустрітися.

Коли він увійшов у квартиру, мама навіть не вийшла з кімнати. Тільки з-під дверей тягло слабким запахом ліків та валеріанки.

– Вона все ще сердиться на мене? – спитав Антон, знімаючи куртку.

Олена дивилася на нього похмуро.

– А ти гадав, що вона забуде?

Вони сіли за кухонний стіл, за той самий, за яким колись снідали всією родиною.

Антон поклав перед сестрою аркуш паперу.

– Я розрахував суму. Якщо викупиш мою частку, я забуду про це питання.

Олена навіть не поглянула на цифри.

– Я не маю таких грошей.

– Тоді візьми кредит.

– Мені не дадуть.

– Позич у друзів.

– Які друзі, Антоне? Ти взагалі розумієш, що це не якісь копійки?

Антон роздратовано провів долонею по обличчю.

– Добре. Тоді спробуймо домовитись про виплати. Нехай мама залишиться у квартирі, ти виплачуватимеш мені гроші частинами.

Олена мовчала.

– Олено… Я не намагаюся вас вигнати. Мені просто потрібна моя частина.

– Тобі потрібні лише гроші, – сказала вона холодно. – Тобі начхати, що мама тут живе. Що для неї це не просто житло, а пам’ять.

– Пам’ять не повинна заважати жити!

Олена підвела голову.

– Ти серйозно вважаєш, що продаж цієї квартири розв’яже усі твої проблеми?

– Так.

– Тоді продавай.

Антон примружився.

– Ти мені це дозволяєш?

Олена встала та пройшла до вікна.

– Я знаю, що ти це зробиш. І я не можу тебе зупинити. Тільки потім не дивуйся, якщо якось подзвониш мамі, а вона не візьме слухавку.

– Ти мені загрожуєш?

– Ні. Просто застерігаю.

Він довго дивився на сестру. Потім мовчки підвівся, забрав аркуш, і попрямував до виходу.

Антон довго тягнув із продажем, сподіваючись, що сестра чи мати одумаються. Але вони не передумали.

Він оформив відповідні документи на виділення частки в трикімнатній квартирі, дотримався всіх процедур, та виставив свою частку на продаж.

Покупець знайшовся швидко. Молодий чоловік Артем, шукав житло в центрі. Його не збентежило, що у квартирі залишаються колишні родичі продавця. Він лише запитав:

– Вони адекватні?

Антон усміхнувся.

– Як сказати… Для них ця квартира є святим місцем.

– Головне, щоб без скандалів.

Документи оформили, гроші надійшли на рахунок. Все пройшло офіційно, чітко. Тепер він більше не був співвласником квартири, де виріс.

І все ж, коли настав час повідомити про це матері, він не наважився їй зателефонувати. Поїхав сам.

Двері відчинила Олена. Побачила його, і навіть не спитала, навіщо він прийшов.

– Я продав, – сказав він, проходячи в коридор.

Мати сиділа в кріслі, як того дня, коли він уперше запропонував продаж.

– Так, – продовжив Антон. – Тепер твої нові сусіди вирішать, як буде далі.

Мати повільно кивнула головою.

– Значить, таки зробив це.

– Так.

Вона подивилася на нього, мов вивчаючи.

– Тоді навіщо прийшов?

Він завмер, бо й сам не знав. Хотів почути, що вона його розуміє? Що одного разу простить?

Але в її погляді не було ні жалості, ні гніву. Лише порожнеча.

– Мені шкода, що так сталося, – сказав він.

– Ні, не шкода, – тихо відповіла вона. – Ти зробив вибір. Тепер живи із ним.

Олена стояла поряд, схрестивши руки.

– Ми попереджали, – додала вона.

Антон зітхнув.

– Добре. Якщо вам так легше.

Він розвернувся до виходу, але голос матері змусив його зупинитися.

– Не приходь більше!

На мить здалося, що він не дочув. Але ж ні. Вона навіть не дивилася на нього.

Горло стислося, але він змусив себе кивнути.

– Гаразд.

Вийшов. Зачинив за собою двері.

На сходовому майданчику він завмер, вдивляючись у знайомий під’їзд, у темні подряпини на поруччі. Все тут було його минулим. Але тепер це був чужий дім.

На вулиці він сів у машину, увімкнув запалювання, але не рушив з місця.

Гроші лежали на рахунку. Тепер можна було сплатити за іпотеку, можна було з’їздити на море. Можна було все… Тільки чомусь не було радості.

Чи шкодував він про свій вчинок? Час покаже, і все розставить по місцях. У нього є власна родина, про яку треба дбати, а не молитися на минуле.

А ви як вважаєте, він слушно міркує? Чи все ж таки схибив? Пишіть свої міркування в коментарях, ставте вподобайки.