Прощена неділя

Цього дня Олена прокинулася із відчуттям важливої ​​місії. Лежала в ліжку, дивилася в стелю і подумки складала список.

Кому зателефонувати першому, кому – другому, кому – просто повідомлення написати, тому що не такі вже близькі, але все одно: традицію дотримати треба.

– Ти чого не спиш? – чоловік розплющив очі. – Неділя ж.

– Прощене, – багатозначно сказала Олена. – Сьогодні треба у всіх вибачення попросити.

– Ага, – Сергій позіхнув і перевернувся на інший бік. – Проси. Тільки дай поспати.

– Байдужий, – пирхнула Олена, але без агресії. Вона звикла, що чоловік не поділяє її релігійних поривів. Він узагалі до церкви ходив лише на Великдень – яйця освячувати, і то – лише заради неї.

Олена підвелася, пішла на кухню ставити чайник. Телефон взяла із собою – щоб одразу, з ранку запустити процес.

Перший дзвінок – мамі.

– Мамуль, пробач мені, будь ласка. Якщо щось не так.

– Бог простить, дочко, і я прощаю, – викарбувала мама у слухавку. – А за що прощати?

– Ну, мало, – посміхнулася Олена. – За все.

– Гаразд, Бог із тобою. Ти до нас сьогодні прийдеш?

– Прийду, мамо, прийду.

Другий дзвінок – свекрусі. Тут складніше, стосунки натягнуті, але є традиція.

– Любов Михайлівно, вибачте мені, будь ласка. Може, образила чим ненароком.

– Бог пробачить, Олено, і я прощаю, – голос свекрухи звучав сухо, але формулу вона видала правильно. – Зі святом.

– Дякую. І вас.

Третій – подрузі Ірці, з якою вчора посварилися у коментарях під постом.

– Іро, ти це… пробач мені. Я погарячкувала вчора.

– Та гаразд, Олено, Бог простить. Я теж гарна.

Четвертий – колезі Тані, яка ображалася, що Олена не покликала її на день народження.

П’ятий – колишній однокласниці, з якою бачилися раз на п’ять років.

Шостий – сусідці знизу, на яку Олена настукала через шум.

Сьомий, восьмий, дев’ятий…

Олена сиділа на кухні, пила охололий чай і методично обдзвонювала всіх, хто спадав на думку. Телефон нагрівся, у вухах дзвеніло від «Бог простить», але на душі було тепло та правильно. Вона робила важливу справу. Вона дотримувалася…

– Ну що, вже всіх пробачила? – На кухні з’явився чоловік. Налив собі чай, сів навпроти.

– Майже, – Олена задоволено посміхнулася. – Залишилося десь п’ятеро.

– А мені дзвонитимеш?

– А тобі я зараз скажу, – вона цмокнула його в неголену щоку. – Вибач мені, якщо що.

– Бог простить, – буркнув він, відпиваючи чай. – А якщо серйозно, Льон, ти сама розумієш, що все це – фігня?

– Що? – Олена завмерла з телефоном у руці.

– Ну це, – він обвів рукою простір. – Дзвінки ці. Формальність чистої води. Ти як робот бурмочеш: «Пробач мені», а тобі такі ж роботи відповідають: «Бог простить, і я прощаю». А насправді – що?

– У сенсі – що? – Олена поклала телефон на стіл. – Це традиція. Прощена неділя. Перед постом. Всі перепрошують.

– Вдають, що просять, – спокійно сказав Сергій. – Це ж так просто: просити прощення у тих, кому не винен.

– Ну то й що? – Олена почала закипати. – Ритуал важливий сам по собі.

– Важливий? Для кого?

– Щоб совість очистити! – гаркнула Олена, вже не приховуючи роздратування.

– Невже? – посміхнувся чоловік, – тоді скажи: ти у всіх вибачення попросила, кого образила?

– Ну так.

– У всіх? Точно?

– У всіх, кого згадала.

– А кого не згадала? – Сергій уважно дивився на Олену. Без глузування, без агресії. Просто дивився.

Олена мовчала.

– Ти сестрі зателефонувала? – нарешті запитав Сергій.

У Олени всередині все обірвалося.

– До чого тут… – почала вона.

– До того ж Олено. Ти тут з ранку строчиш за списком, всіх поспіль пробачаєш, а рідну сестру, з якою десять років не спілкуєшся, навіть не згадала. Бо згадувати боляче. Тому що вибачатися по-справжньому – важко. Тож ти й не хочеш.

– Ти не розумієш, – голос Олени здригнувся. – Ти не знаєш, що сталося.

– Розкажи.

– Вона… – Олена проковтнула. – Вона на весілля мене не покликала. Рідна сестра! Я дізналася від чужих людей, що вона вийшла заміж. Уявляєш? Від чужих!

– Уявляю, – кивнув Сергій. – Прикро.

– Прикро?! І все? – Олена підвищила голос. – Це принизливо! Я їй усе життя… Ми з нею… А вона! Я тоді зателефонувала, влаштувала скандал, вона сказала, що не хотіла напружувати, що весілля було скромне, тільки для близьких… А я, значить, не близька? Я ж сестра!

– І що далі?

– А далі – все. Десять років мовчимо. Вона не дзвонить, я не дзвоню. Іноді у мами перетинаємося – удаємо, що нічого не було.

– Ти її не вибачила?

– Ні, – видихнула Олена. – І не пробачу.

Сергій допив чай, поставив кухоль на стіл.

– Ось, – сказав він. – А сьогодні – Прощена неділя. Ти у всіх просиш вибачення, всіх пробачаєш. Окрім неї. Адже це – найголовніше. Не Ірка, не Танька, не сусідка знизу. А вона. Тому що справжній біль – там.

– Я не можу, – прошепотіла Олена.

– Чому?

– Вона… я не можу. Вона перша повинна.

– Повинна? – Сергій посміхнувся. – Олено, ти доросла жінка. Десять років ви одна одній винні. І що? Кому від цього легше?

Олена мовчала.

– Я не лізу у ваші стосунки, – сказав він тихо. – Це твоя справа. Але сьогодні такий день, коли можна спробувати. Подзвони. Просто спитай: “Як ти?” Не про весілля, не про образу. Просто: як ти?

– Вона не візьме слухавку.

– Візьме.

– Звідки ти знаєш?

– Знаю, – він підвівся, підійшов до неї, поклав руку на плече. – Тому що вона твоя сестра. І теж, мабуть, щороку в цей день думає про тебе. І теж не дзвонить.

Олена дивилася в одну крапку.

– Я подумаю, – сказала вона.

– Думай, – кивнув Сергій і вийшов із кухні.

Вона просиділа так пів години.

Перед нею лежав телефон. У списку контактів – Ольга. Сестра. Останній дзвінок – десять років тому.

Олена дивилася на екран і згадувала.

Якими вони були маленькими. Як спали в одному ліжку, коли батьки виїжджали. Як ділили одну шоколадку на двох.

Як Ольга захищала її у дворі від хлопчаків. Як вони разом фарбували губи маминою помадою та реготали.

А потім – як роз’їхалися. Як життя розвело. Як Ольга зустріла свого майбутнього чоловіка, а Олена була у відрядженні та не змогла приїхати на знайомство.

Як потім якось не складалося – то одна справа, то друга. А потім – весілля. І дзвінок від чужої людини:

– Ти чула? Ольга вийшла заміж.

Олена тоді вибухнула. Наговорила гидот. Ольга спочатку виправдовувалася, потім замовкла, потім сказала:

– Як хочеш, – і повісила слухавку.

Десять років.

Олена взяла телефон. Набрала номер. Серце калатало десь у горлі.

– Абонент тимчасово недоступний, – сказав механічний голос.

Вона видихнула. З полегшенням? Чи із розчаруванням? Сама не зрозуміла.

– Не доля, – сказала вголос.

Але всередині засвербіло. “Абонент недоступний” – це не “не бере слухавку”. Це просто техніка. Можна передзвонити пізніше.

Вона не передзвонила.

Цілий день ходила сама не своя. З’їздила до мами, посиділа, поговорила ні про що.

Увечері вони з Сергієм сиділи на кухні. Пили чай з бубликами. За вікном темніло.

– Ну що? – Запитав Сергій.

– Що? – Не зрозуміла Олена.

– Подзвонила?

– Недоступний абонент, – сухо сказала вона.

– Ага, – кивнув він. – Зрозуміло.

– Що тобі зрозуміло?

– Те, що ти рада, що недоступний.

Олена спалахнула.

– Слухай, не лізь. Це моя справа.

– Твоя, – погодився він. – Тільки Прощена неділя скоро закінчиться. І буде пізно.

– Для чого пізно?

– Для справжнього вибачення, – він подивився на годинник. – До півночі ще є час.

Олена мовчала.

Сергій підвівся, пішов у кімнату дивитися телевізор.

Олена залишилася сама. Сиділа, дивилася на телефон. Потім узяла його, знову набрала номер.

Гудки. Довгі, тягучі.

– Алло? – Голос Ольги змінився. Став нижчим, дорослішим.

Олена завмерла.

– Алло? – повторила Ольга. – Хто це?

– Оль, це я, – видихнула вона, – Олена.

Тиша. Така довга, що можна було не вижити.

– Олено? – голос сестри здригнувся. – Ти?

– Я.

– Навіщо дзвониш?

Олена відкрила рота і не могла вимовити жодного слова. У голові крутилися завчені формули: «Пробач мені, будь ласка», «Бог простить», «Якщо не так». Але язик не повертався.

– Я… – почала вона. – Я просто… Як ти?

Сльози потекли по щоках. Вона не помітила, коли.

– Нормально, – тихо відповіла Ольга. – А ти?

– І я нормально.

Мовчання.

– Оль, – Олена схлипнула. – Вибач мені. За все. За той дзвінок, за слова, за десять років. Я така винна…

– Олено, – перервала Ольга. І раптом заплакала у слухавку. – Ти чого… навіщо… я сама винна. Я мала раніше зателефонувати. Боялася. Думала, пошлеш мене…

– Не пошлю, – крізь сльози посміхнулася Олена. – Вже не пошлю.

Вони проговорили годину. Спочатку плутано, перериваючи одна одну, потім спокійніше, тепліше.

– Давай зустрінемося, – запропонувала Олена. – На тижні. Приїжджай.

– Давай. Може, у мами? От вона зрадіє!

– Домовилися!

Вони попрощалися. Олена поклала телефон і довго сиділа, дивлячись у стіну. Потім підвелася, пішла до кімнати. Сергій дивився телевізор, але побачивши її, вимкнув звук.

– Ну що? – Запитав він.

– Подзвонила, – сказала Олена. – Помирились.

Він усміхнувся.

– Молодець.

– Це ти молодець, – вона підійшла, сіла поряд. – Дякую тобі.

– За що?

– За те, що сказав правду.

Він обійняв її.

– Головне, що ти зрозуміла, – сказав він. – Решта – деталі.

За три дні сестри зустрілися. Перед тим як їхати до матері, зайшли в кафе.

Пили каву, говорили без зупинки. Ольга показувала фото дітей, Олена – своїх. Плакали, сміялися, не могли наговоритись.

– А знаєш, – сказала Ольга. – Я теж у Прощену неділю всіх обдзвонювала. Щороку. А тобі не дзвонила.

– І я, – кивнула Олена. – Теж усіх, крім тебе…

Вони взялися за руки через стіл. Дві жінки, які загубилися на десять років і здобули одна одну завдяки простому людському: «Пробач»…

З Прощеною неділею Вас, любі читачі! Пробачте за можливі помилки, інколи невдалі сюжети! Нехай вас Бог береже!