– Просто, як наше життя, – сказала Валя, дивлячись на розбиту вазу

Старе зелене подвір’я, з трьох боків обгороджене чотириповерховими будинками, які в народі називають хрущовками. Високі дерева. Колись їх посадили щасливі новосели, а зараз зелені верхівки майже дістають покрівлі.

Біля під’їздів цвітуть кущі бузку, під ними вкопані в землю лавки, які, починаючи з ранньої весни й до пізньої осені окупують бабусі – повз них жоден чужинець не прослизне потай.

І зараз біля третього під’їзду сидять дві такі старенькі – обидві в панамках та з в’язанням. Вони обговорюють учорашню серію фільму, висуваючи свої версії про те, як складеться подальша доля Хюррем-султан.

Але ось із під’їзду вискочила Варвара Петрівна – їхня сусідка:

– Сидите? – Запитує вона. – Нічого не знаєте? Давайте швидко за будинок.

Бабусі схопилися і з несподіваною спритністю попрямували за Варварою.

– Там Валентина фестивалить. Такий концерт влаштувала! Весь вісімнадцятий будинок біля вікон зібрався, немов у театрі.

Бабусі встигли до найцікавішого моменту. На газоні вже було розкидано предмети чоловічого гардероба.

У вікні третього поверху показалася жінка років сорока п’яти й на очах у здивованої публіки витрусила з шухляди купу всякої дрібниці: на газон полетіли футболки, різноколірна чоловіча білизна, шкарпетки.

Слідом за цим добром з вікна спланував сірий піджак, у польоті його наздогнав схожий на білу чайку, жіночий верх білизни, потім у повітрі майнув білий метелик стрінгів. Потім посипався ще якийсь одяг – і чоловічий, і жіночий.

Нарешті потік одягу, що вивергався з вікна, вичерпався. Але глядачі поки не розходилися – мабуть, чекали другої дії.

І вона не забарилася: з-за рогу будинку вибіг Федір – чоловік Валентини – босоніж, з голим торсом, одягнений тільки у рвані спортивні штани, забруднені фарбою та вапном.

Чоловік почав швидко збирати одяг і без розбору засовувати його у великі чорні мішки для сміття. Назбиравши три мішки, він, не звертаючи уваги на жарти й підколи, що неслися з усіх боків, рвонув у бік березового гаю, який відділяв район хрущовок від приватного сектора.

Народ, почекавши ще трохи, почав розходитися, обговорюючи, яка подія могла викликати такий гнів Валентини, що вона виставила чоловіка з дому в такому вигляді.

А сталося ось що.

Напередодні ввечері, у п’ятницю, Валя поїхала до матері в село, щоб допомогти з висаджуванням розсади. Жінка планувала пробути там усі вихідні, та повернутися додому ввечері в неділю.

Вона зварила Федору каструлю горохового супу, насмажила котлети й веліла йому пропилососити квартиру.

Але чоловік вирішив провести час приємніше, та привів додому подругу.

А Валентині рано-вранці зателефонував начальник і, слізно благаючи, попросив вийти в нічну зміну замість колеги, що занедужала.

Заїхавши додому, щоб переодягнутися і зробити щось по господарству, Валентина перервала голубків у невідповідний момент. Вони її спершу навіть не помітили.

Скориставшись цим, жінка вигребла з шафи та комода, що стояли у вітальні, всі речі чоловіка, та відправила їх у політ.

І тільки після цього увійшла до спальні, мовчки зібрала розкидані предмети туалету чоловіка та його “гості”, й теж викинула у вікно.

Отже, коли Федя схопився і захотів одягнутися, єдиною річчю, яку він знайшов у квартирі, виявилися старі спортивки, в яких він минулого тижня фарбував стелю у ванній кімнаті.

Натягнувши їх і прихопивши рулон мішків для будівельного сміття, він вирвався з квартири, кинувши свою пасію на поталу дружині.

Напрямок втечі Федя обрав не випадково: за березовим гаєм, у приватному секторі, був будинок його матері. Ось туди коханець-невдаха і побіг.

А що ж у цей час відбувалося у квартирі?

У спальні віч-на-віч опинилися дві жінки: одна – скорчилася на ліжку, до самого носа сховавшись простирадлом, друга – навпроти неї сиділа на пуфику.

– Тебе як звати? – Запитала Валентина непрохану гостю.

– Галя.

– І скільки тобі років, Галинко?

– Тридцять сім, – відповіла Галя.

– І чоловіка немає? – Поцікавилася Валя.

– Є.

– То що ж ти на цього стручка наважилася? Невже твій ще гірший? – здивувалася Валентина.

– Ні, не гірший. Але Федько так гарно казав…

– Ну, так. Тут я з тобою згодна – говорити Федя вміє. Тільки ось у чому біда – більше він нічого не вміє. Дивний ми, баби, народ. Подивишся іноді: йде вулицею жінка – ну просто красуня.

– А поряд із нею – щось таке, що не зрозуміти, де обійняти. Чоловік! Гаразд я, по молодості та по дурості, двадцять п’ять років тому за Федю вийшла заміж.

– За п’ять років піти хотіла, але доньки були маленькі. Так і промучилась із ним усе життя. І доньки вже заміжні, а я все з Федором.

– Ти знаєш, я на тебе не ображаюся, бо я сама давно хотіла його вигнати, та все приводу не було. А тепер сам пішов. Радість яка! І дрібнички свої забрав.

– А можна я додому піду? – несміливо запитала Галя.

– Звичайно, підеш. Куди тобі ще подітися. Думаєш, я тебе тут лишу? Іди.

– Валентино, але мені треба одягтися.

– А ти що – зовсім роздягнена?

Галя кивнула.

Валентина оглянула спальню – ні жіночої білизни, ні жіночого одягу довкола не було.

Тоді вона визирнула у вікно: на газоні також не було нічого, окрім сміття.

– Слухай, Галю, а схоже, що Федя й твої речі в пакети заштовхав і забрав. Доведеться тобі йти додому, в чому мама на світ привела, – сказала Валентина.

– Може, ви мені щось позичите? – тихо спитала Галя.

– А що я тобі позичу? У мою білизну ти провалишся – мотузками підв’язувати доведеться, а в мене мотузок немає.

– Чи, може, тобі мою нову сукню дати, яку я собі на день народження купила? Збиралася, недолуга така, з Федьком у ресторан піти! Не дам я тобі своєї сукні!

– А що робити? – ще тихіше спитала Галя.

– Слухай, а давай просто подзвонимо твоєму чоловікові – нехай він тобі з дому щось привезе! – Запропонувала Валентина, і сама посміялася над своїм жартом.

– Валентино, я вас дуже прошу, дайте мені щось. Мені терміново додому треба – чоловік із роботи прийде, а в мене ще вечеря не готова, – благала Галя.

– Гаразд, що я звір, чи що? Тільки за умови: щоб ти більше ніколи в житті… Ну, ти мене зрозуміла? А то нарвешся не на таку добру, як я, і точно в повному «ню» додому побіжиш.

Валентина дістала з комори старий халат, в якому вона робила ремонт.

– Ось. Можеш не повертати. Він тобі, звичайно, великий, але нічого – загорнеш. Тут, правда, тільки три верхні ґудзики залишилися.

Галя вибралася з-під простирадла, загорнулася в халат, який їй був завеликий, розмірів на чотири, і навшпиньки побігла до передпокою.

Там вона підхопила рожеві босоніжки на високій шпильці, рожеву сумочку і прямо босоніж кинулася вниз сходами.

А Валентина зірвала з ліжка постільну білизну, засунула її в пральну машинку та виставила найдовшу програму – з кип’ятінням.

Потім зателефонувала сусідові з другого під’їзду – Микола працював слюсарем у їхньому комунальному підприємстві. Той прийшов і змінив замок.

– Ну, ось, – подумала Валентина, закінчуючи розвішувати білизну, – тепер можна і на роботу йти.

А Федя з’явився за два дні.

– Тобі чого? – Запитала Валентина, не впускаючи його у квартиру.

– Речі забрати.

– Так ти вже все потяг!

– Куртку віддай і зимові черевики, – сказав він.

Валентина зачинила двері, порилася в коморі, знову відчинила двері й викинула на майданчик куртку та черевики.

Вона вже хотіла зачинити двері, але Федір зажадав:

– Мати веліла забрати в тебе кришталеву вазу, яку вона нам на Новий рік подарувала.

– Без проблем, – відповіла Валентина і пішла до кімнати за вазою. – Тримай, – вона кинула «подарунок» Феді.

Він упіймав вазу, але втримати її в руках не зміг. Вдарившись об бетонну підлогу, вона розлетілася на тисячі уламків.

– Саме так, як наше життя, – сказала Валентина і зачинила двері перед його носом назавжди.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Слушно вчинила дружина? Ставте вподобайки.