– Приготувала чоловіку чай на рибалку… З сюрпризом!

Катя мила посуд і слухала, як Тимур розповідає телефоном другові про завтрашню рибалку. Говорив голосно, весело, наче спеціально, щоб вона чула кожне слово.

– Та все вже вирішено! О шостій ранку виїжджаємо! Намет узяв, обігрівач, ящик новий купив!

Вона поставила останню тарілку у сушарку, витерла руки. За вікном січнева темрява, сніг падає великими пластівцями. Холодно буде завтра на кризі.

– Слухай, я потім передзвоню, – сказав Тимур і поклав слухавку.

Пройшов на кухню, відчинив холодильник.

– Знов нічого нормального немає. Одні твої салати дієтичні.

– Курка є. Запечена.

– Курка, курка… Набридла твоя курка. Нормальна дружина чоловікові м’ясо готує.

Катя промовчала. Вчора готувала свинину – сказав, що жирна. Позавчора яловичину – жорстка. Тиждень тому баранину – специфічний запах.

Тимур дістав курку, поставив у мікрохвильову піч. Поки грілася, сів за стіл, погортав телефон.

– Дивись, – показав екран. – Дружина Сергія. Бачиш, як виглядає? Доглянута, стильна. А ти у своєму халаті вічно ходиш, як баба сільська.

Халат був новий, купила місяць тому. М’який, теплий, з красивим візерунком. Але Тимуру не догодиш. Все не так, все не те.

– І зачіска в тебе… – продовжив він. – Ну, що за укладання? У перукарню сходи нормальну, а не до своєї Люськи.

Люська – подруга з дитинства, відкрила невеликий салон. Катя до неї ходила не тільки стригтись, а й поговорити, душу відвести. Єдине місце, де могла розслабитись.

– Завтра на рибалку значить, – сказала вона, змінюючи тему.

– Так. З мужиками домовилися. Петька, Серьога, Дімон.

– А мене не попередив.

– Навіщо попереджати? Я що, дозволу маю питати?

– Ми ж збиралися до моїх батьків завтра.

– До твоїх батьків? – Тимур скривився. – Знову слухати, як твоя мати розповідає про город? Дякую, не треба.

– Мама день народження справляє.

– Ну то й що? Подарунок передаси, скажеш – я на роботі.

– Тимуре, це не гарно!

– Знаєш, що не гарно? Твій борщ учорашній. Ось це не гарно. Вода червона, та й годі. Де наваристість? Де смак?

Катя встала, пішла до спальні. Не хотіла продовжувати. Марно. Що не скажи, все оберне проти неї.

Лягла на ліжко, дивилася в стелю. Сім років одружена. Перші два були добрі – Тимур залицявся, компліменти робив, подарунки дарував. А потім наче підмінили. Почав чіплятися до дрібниць. Спершу рідко, потім частіше. Тепер щодня щось не так.

Борщ не такий. Котлети пересушені. Квартира не так прибрана. Сукню не ту одягла. Сміється надто голосно. Або надто тихо.

А головне – порівняння. Вічні порівняння. Дружина Сергія краще готує. Петькова – стрункіша. У Дімона дружина кар’єру зробила, а ти у своїй конторі за копійки сидиш.

Катя працювала бухгалтером у невеликій фірмі. Зарплата середня, але стабільна. І колектив добрий, начальство адекватне.

Але Тимуру цього мало. Йому дружина-кар’єристка потрібна. Або домогосподарка ідеальна. А краще – і те, й інше одразу.

Повернувся до спальні, ліг поряд. Від нього пахло пінним – доки вона тут лежала, встиг пляшечку хильнути.

– Образилася? – спитав без особливого інтересу.

– Ні.

– От і правильно. Нема чого ображатися. Я правду говорю. Для тебе ж намагаюся, для твого блага.

Для її блага. Звісно, – принижує для блага. Порівнює з іншими – для блага. На день народження матері не йде – теж на благо, напевно.

– Гаразд, спи. Завтра рано вставати.

Відвернувся до стіни, за хвилину захропів. Катя лежала, слухала його хропіння, і думала.

Вранці встала о п’ятій. Тимур ще спав. Пішла на кухню, почала збирати йому їжу на рибалку. Бутерброди з ковбасою, сиром. Варені яйця. Термос із міцним чаєм, щоб на морозі зігріватися.

Дістала з шафки пакетик. Проносний чай, купувала собі – були проблеми з кішківником. Заварила міцніше, процідила. На смак майже не відрізняється від звичайного, лише трохи гірчить. Але із цукром не помітно.

Влила в термос, додала звичайного чаю для запаху. Цукру три ложки – Тимур солодке любить.

Закрутила кришку, поставила на стіл. Поруч поклала бутерброди, яйця, пакет із печивом.

Тимур прокинувся о пів на шосту. Швидко вдягнувся, схопив рюкзак.

– Термос узяв?

– Так, дякую.

Навіть не поцілував на прощання. Стукнув дверима і пішов.

Катя постояла біля вікна, подивилася, як він сідає в машину до Петьки. Поїхали на весь день.

Лягла досипати, але сон не йшов. Думала, чи правильно зробила? З одного боку, підло. З іншого боку – скільки можна терпіти?

Встала о дев’ятій, зателефонувала мамі.

– Мамо, з днем ​​народження! Ми сьогодні приїдемо пізніше. Тимур на рибалці.

– На рибалці? У мій день народження?

– Так, з друзями домовився давно.

Мама зітхнула. Вона Тимура недолюблювала, але мовчала. Не її справа в сім’ю доньки лізти.

– Ну, хоч ти приїжджай.

– Звісно, ​​мамо. Годині о п’ятій буду.

День тягнувся повільно. Катя прибралася у квартирі, приготувала обід – раптом Тимур рано повернеться. Випрала, попрасувала його сорочки. Все як завжди, – зразкова дружина.

О четвертій почала збиратися до батьків. Вдягла сукню, яку Тимур критикував – “старомодна, як із бабусиної скрині”. Насправді сукня була гарна, елегантна. Синя, з білим комірцем. Мама подарувала минулого Нового року.

Нафарбувалася – теж “неправильно” на думку чоловіка. Надто яскрава помада, надто темні тіні. Хоча макіяж був звичайнісінький, денний.

Подивилася на себе у дзеркало. Нормально виглядаю. Не красуня, звісно, ​​але й не виродок. Просто жінка тридцяти п’яти років. Втомлена жінка.

Телефон задзвонив. Тимур.

– Катю, – голос дивний, здавлений.

– Що трапилося?

– Нічого… Просто… Слухай, ми напевно раніше повернемося.

– Чому? Риба не клює?

– Клює… Просто… Не має значення. Бувай.

Поклав слухавку. Катя посміхнулася, – працює. Мабуть, уже разів п’ять в кущі бігав.

Тимур сидів у машині і проклинав усе на світі.

Почалося все за годину після приїзду. Тільки лунки пробурили, снасті розставили, чай розлили по кухлях. Перший кухоль – і живіт скрутило. Не дуже, але неприємно.

– Ти чого морщишся? – спитав Петро.

– Так, щось живіт прихопило.

– Зранку погано поїв, мабуть.

Тимур кивнув. Гарячий чай приємно зігрівся зсередини. Надворі мінус п’ятнадцять, вітер. Добре, що намет поставили.

За пів години скрутило сильніше. Встав, вийшов із намету.

– Ти куди? – крикнув Серьога.

– Зараз повернуся!

Побіг за далекі кущі. Ледве встиг. Що за дідько? З ранку нічого такого не їв.

Повернувся до намету, сів на ящик. Чоловіки переглянулись.

– Ти якийсь блідий.

– Нормально все.

Але за двадцять хвилин довелося бігти знову. І знову. І знову.

До обіду Тимур уже не рибалив. Сидів у машині, грів грубку. Кожні двадцять хвилин вискакував, біг у кущі.

Чоловіки спочатку жартували:

– Тимко, ти там гніздо собі звив!

– Може тобі це відро дати?

Потім почали турбуватися:

– Слухай, може, додому поїдемо? Ти дуже поганий.

– Не треба! Зараз минеться!

Але не минало. Навпаки, ставало гірше. До третьої години дня Тимур уже не міг навіть у наметі сидіти. Холодно на вулиці, а він потів, як у лазні.

– Все, годі, – сказав Дімон. – Поїхали додому. Ти ж богу душу тут віддаси.

– Та що ви, як баби? Нормально все!

Але підвестися не зміг – ноги підкосилися. Петька з Сергієм під руки довели до машини.

– Що ти їв?

– Нічого особливого. Бутерброди Катьки.

– Може, ковбаса несвіжа?

– Та ні, нормальна начебто.

– А чай?

Тимур замислився. Чай… Точно, чай якийсь дивний був. Гіркий. Але він вирішив, що Катька заварки переборщила.

– Чай звичайний.

Усю дорогу додому зупинялися. Тричі. Чоловіки вже не сміялися – бачили, що другові реально погано.

Довезли до під’їзду. Тимур вийшов, ледве тримаючись на ногах.

– Може, швидку викликати?

– Не треба. Сам дійду.

Піднявся на третій поверх. Кожна сходинка далася важко. Відчинив двері – у квартирі тихо, темно. Каті нема.

Справді, вона ж до матері поїхала. День народження.

Дійшов до ванної, вмився холодною водою. У дзеркало глянув – морда сіра, очі впали. Красень.

Пішов на кухню, відчинив холодильник. Їсти не хотілося зовсім, але пити жахливо. Дістав мінералку, випив півпляшки. За п’ять хвилин знову побіг у туалет.

Сів за стіл, поклав голову на руки. І тут побачив – на столі пакетик. Від чаю. Підняв, прочитав. “Фіточай проносний.”

Вона спеціально. Навмисне. Підлила йому цю погань у термос.

Першою думкою було – порішу. Другою – а за що власне? Він нічого такого не робив. Ну подумаєш, пожартував кілька разів про її приготування. І про халат. І про зачіску.

Стоп. Тимур сів прямо, замислився. Адже він щодня так “жартує”. Кожен божий день щось критикує, порівнює, принижує.

Коли це почалося? Не пам’ятає. Начебто непомітно якось. Спершу правда хотів, як краще – підказати, допомогти. А потім… потім увійшло у звичку.

Легше штовхнути, ніж похвалити. Простіше вказати на недолік, ніж помітити хороше.

А Катя терпіла. Мовчала. Копила.

І ось – помста. Тиха, підла, але… заслужена?

Телефон задзвонив. Катя.

– Ти вдома?

– Так.

– Як рибалка?

У голосі ні тіні хвилювання. Спокійно питає, ніби ні до чого.

– Нормально.

– Риби наловив?

– Небагато.

– Будеш вечеряти?

– Ні. Не хочеться.

– Гаразд. Я у мами ще сиджу.

– Сиди.

Він поклав слухавку, підвівся, та пішов у спальню. Ліг на ліжко, й довго дивився в стелю.

Все життя вважав себе нормальним чоловіком. Працює, не має шкідливих звичок, не гуляє. Додому гроші приносить. Що ще треба?

А виявляється мало цього. Мало не простягати руки та не зраджувати. Треба ще й доброю людиною бути. Або хоча б не злим.

Катя повернулася о десятій. Тихо пройшла на кухню, увімкнула чайник. Тимур вийшов зі спальні, став у дверях.

– Проносне було у чаї, так?

Вона обернулася. В очах ні страху, ні сорому. Спокійно так подивилась.

– Було.

– Навіщо?

– Захотілося.

– Я міг не вижити! Зневоднення!

– Живий же.

Катерина відвернулася, дістала кухоль із шафи, налила собі чаю – звичайного. Спокійно сіла за стіл.

Тимур сів навпроти.

– Ти це… за все одразу вирішила помститися?

– Я не мстилася. Просто показала, як це – коли тебе принижують.

– Я тебе не принижував!

– Ні? А борщ “не такий”? Халат “сільський”? Зачіска “смішна”?

– Це ж… це я так для твоєї користі.

– Для моєї користі? Серйозно?

Катя відпила чай, та подивилась на чоловіка втомленим згаслим поглядом.

– Знаєш, Тимуре, я сім років слухаю, яка я неправильна. Погано готую, погано виглядаю, погано заробляю. Сім років порівнянь з іншими дружинами. Сім років принижень!

– Я не хотів…

– Не важливо, що ти хотів, – важливо, що робив! Щодня! По краплі. Отрута така, знаєш? Повільна, діє не відразу, але вірно.

Тимур мовчав. Хотів заперечити, виправдатись, але слова не йшли.

– І знаєш, що найстрашніше? – продовжила Катя. – Я почала вірити, що й справді погано готую. Що правда потворна. Що правда, ні на що не здатна. – Це брехня!

– Тепер неправда? А вчора була правда? – Встала, поставила кухоль у раковину. – Я спати піду. Втомилася.

– Катю, зачекай. Поговорімо.

– Про що? Яка я неправильна дружина?

– Ні! Про те, що… що я недолугий. Зрозумів сьогодні, коли в кущах сидів, п’яту точку морозив. Зрозумів, що сам усе псую. Своїми руками, своїм язиком.

Катя зупинилася у дверях.

– І що тепер?

– Не знаю. Може… може спробуємо спочатку? Я намагатимуся, справді, намагатимуся. Слідкувати за мовою. Не критикувати. Хвалити навіть.

– Хвалити? Ти? Це треба бачити!

– Побачиш. Якщо даси шанс.

Катя довго мовчала. Потім кивнула головою.

– Один шанс! Останній. Але якщо знову почнеш…

– Не почну.

– Якщо почнеш, я піду. Без розмов, без з’ясування. Просто зберу речі та піду.

– Зрозумів.

Вона пішла у спальню. Тимур залишився сидіти на кухні. Думав.

Дивний день вийшов. Вранці поїхав на рибалку – нормальний мужик, голова сім’ї. Повернувся – невдаха, який довів дружину до тихого бунту.

Але може, воно й на краще? Може, ця склянка чаю саме те, що було потрібно? Щоб протверезіти. Щоб побачити себе збоку.

Підвівся, та пішов у спальню. Катя вже спала, або вдавала. Ліг поряд, обережно обійняв.

– Дякую, – прошепотів.

– За що?

– За урок. Жорстокий, але потрібний.

Вона не відповіла, але й не відсунулася, – і це вже було добре…

Як вам витівка дружини?* Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.