Прикрила «годівницю» для зухвалих родичів…

– Дядьку Олексій, ось зовсім ніяк зараз. – Самі знаєте, як це – коли кожна копійка на рахунку, та зайвої тисячі немає навіть на продукти комусь позичити…

– Он як, – знущання в її словах дядько Льоша почув одразу. Та й важко було його не почути. – Я й не знав, що ти така злопам’ятна, Рито…

– Студія? Рито, це ж себе не поважати! Де їси, там і, перепрошую, …, так, чи що?

– Санвузол відокремлений, – закотила очі Рита.

І навіть не стала пояснювати матері, що заведено в таких випадках радіти за дочку, яка живе тепер у столиці нашої Батьківщини, а отже – має доступ до якіснішої медицини, перспективнішої роботи за спеціальністю, а ще – не платить щомісячно величезну суму за оренду кімнати у комуналці.

– Доню, ну все одно це не по-людськи якось. Ось у нас за дверима кімнати спочатку коридорчик, а потім уже все це саме. А тут виходить все, вважай, просто в кімнаті робиш. Там же і їси, і спиш… Жахливе рішення.

– Мамо, мене все влаштовує. Звичайно, якщо ти хочеш додати мені декілька сотень тисяч на однокімнатну, то я не буду заперечувати, й з радістю продам свою квартиру, щоб з твоєю допомогою придбати більш пристойний з твого погляду варіант.

– Ось не треба тут матір підколювати, не винна я, що не мільйонерка, щоб квартири вам усім купувати, – одразу пробурчала мати.

Рита й не вимагала. Вона розуміла, що жодних варіантів на допомогу від матері чекати не варто вже хоч би тому, що в неї двоє молодших на руках.

Та й не заробляють вони з батьком у їхньому маленькому містечку стільки, щоб можна було квартиру в Києві купити.

Рита ось заробила. Сім років працювала, як раб на галері, по шістнадцять годин на добу, без вихідних та свят. Саме для того, щоб отримати можливість купити свою студію.

У хорошому районі, в пристойному будинку, з адекватними сусідами й навіть із мінімальним ремонтом, якого вистачить на кілька років. Потім уже Рита, звісно, ​​зробить усе «під себе», але поки що їй і так зручно.

Мати трохи зіпсувала настрій. Як і інші родичі, за мірками яких студія – це не квартира, а одна назва.

– А чи заробили ви самі, родички, хоч би на студію? Живете всі поголовно у тих квартирах, що ще батькам вашим від заводів та фабрик видавали, коли ви в школи та садочки бігали?

– Отож. Ось і не треба на мене зайвий раз відкривати рот! – думала Рита.

Студія, до речі, була для неї цілком звичайним варіантом. Чи багато їй одній потрібно місця? Особливо людині, яка додому приходить лише поспати.

А час проводить, навіть за умови зниження робочого навантаження, або у спортзалі, або у парку, або ще десь там, поза рідною домівкою?

У випадку з Ритою будь-яка зайва площа в житлі автоматично перетворювалася на зайве прибирання.

Звісно, ​​студія не підходить для сімей із дітьми. Ось тільки дітей Рита поки що не планувала заводити. Ще щонайменше років сім.

Та й у майбутньому готова зробити це, якщо знайдеться відповідний чоловік, готовий узяти повне матеріальне забезпечення нащадків. У тому числі – і розв’язання житлових питань.

Не коштом Рити – будь ласка. Вона в сім’ї, якщо таку матиме, збиралася бути жінкою. Тобто готувати, прати, прибирати, вночі під колоду не маскуватися.

А вже в ролі здобувача нехай чоловік виступає, йому й вирішувати, де взяти квартиру потрібного метражу. А якщо вирішувати не збирається – то не потрібні йому ні діти, ні дружина.

Це, до речі, Рита слова матері повторювала, якщо що. Та все говорила про те, що дочка зі своєю кар’єрою так і не вийде заміж.

– Мамо, я завжди готова, та тільки нема за кого!

– Не піду ж я заміж за малоосвіченого і без моральних цінностей Васю, який тільки й знає, що з пінним перед телевізором на дивані лежати. Несолідно це якось.

– А нормальних чоловіків, ну тих, справжніх – їх на всіх не вистачить. І не факт, що мені ще такий трапиться. Але я завжди готова перейти на режим мами-домогосподарки, ти не подумай, – відповідала вона матері.

– А поки що, через брак варіантів, я кар’єру якусь роблю, квартиру собі купила, знову ж таки …

Цілком очікувано, що про покупку невдовзі дізналися всі родичі. На що Рита не розраховувала – то це на те, що в гості потягнеться низка паломників.

Спочатку тітка Ліда з Одеси приїхала «буквально на пару днів» із двома дітьми. З’ясувалося, що молодшому потрібне було обстеження у якогось столичного лікаря, старшого взяли за компанію… а ось про місце розміщення чомусь не подумали заздалегідь.

Скріпивши серце, Рита віддала гостям своє ліжко, сама провівши пару ночей на надувному матраці. Їй було не вперше, та й не страшно.

Ось тільки було незрозуміло, чому раптом усі родичі з боку батька та матері, згадали про свої термінові справи в Києві, і хвилею потяглися в гості.

Рита мала непогану зарплату. Тому, в принципі, гості на кілька днів раз на місяць її не напружували. А вимагати з них гроші «за постій», хай хоча б і на продукти, було якось не по-людськи.

Та й не частили вони – гостювали буквально по два-три дні, максимум – був дядько з сином, які провели у Києві всі новорічні канікули.

Просто родичів було багато і, так уже виходило, що кілька разів на місяць хтось заглядав. Квартира ніби перетворилася на прохідний двір, але Рита не намагалася це якось припинити. Все-таки рідня…

Так би й тривало до одного випадку – банальної крадіжки у метро, ​​коли у Рити стягнули з сумки гаманець із картами та телефоном.

Пропажу вона виявила не відразу і цього часу злодіям вистачило, щоб переказати гроші з її телефону через додаток, позбавитися карток, а згодом, мабуть, і апарату.

І нехай у поліції прийняли заяву, пообіцяли «розібратися» і все в такому дусі, але тепер Риті треба було на щось жити два тижні.

А в ідеалі – купити ще й смартфон, бо робочі додатки часом потрібні їй були, коли вона знаходилася далеко від комп’ютера, тож без них дівчина залишалася, як без рук.

Ось тут і згадала Рита, що в неї досить численна рідня, яка весь попередній рік пропонувала її – «якщо що, звертайся».

У принципі, якщо кожен погодиться позичити їй хоча б по тисячі – це з головою вистачить і на телефон, і на життя без надмірностей. Ось тільки…

– Ой, Рито, зовсім немає грошей, уявляєш? Так витратилися минулого місяця, так витратилися.

– Так я це… Племінничка, знаєш, завжди був би радий, але зараз зовсім ніяк.

Відмовки та виправдання сипалися на Риту, яка ледь не плакала, як з відра. Було до огиди неприємно щоразу чути відмови, ніби не зробила вона нічого доброго цим людям.

Наче з’явилася в їхньому житті лише тоді, коли знадобилася допомога.

– А вони ж у моєму житті приблизно так і з’являлися, – раптово згадала Рита те, на чому раніше намагалася не наголошувати.

– Можу дати дві тисячі. Але, тільки якщо ти мені їх справді повернеш за два тижні, як обіцяєш, бо мені інакше до стипендії не вистачить, – запропонувала двоюрідна сестра.

Вона вчилася і жила в гуртожитку в Черкасах, начебто десь підробляла, але особливо великих грошей, Рита точно знала, не мала.

Але погодилася врятувати розуміючи, що в людини зараз справді погана ситуація.

– Звичайно, Марійко, я все віддам. Дякую тобі, – Рита ледь не розплакалася. А потім зробила висновки.

І наступного разу, коли їй зателефонували з пропозицією, «ну ти ж не проти, що ми в тебе зупинимося», відповіла:

– Дядьку Олексій, ось зовсім зараз ніяк. Місця немає, часу немає, та й грошей також немає.

– Самі знаєте, як це – коли кожна копійка на рахунку, та й зайвої тисячі немає навіть на продукти комусь позичити…

– Он як, – знущання в її словах дядько Льоша почув одразу. Та й важко було його не почути. – Я й не знав, що ти така злопам’ятна, Рито.

– Я просто зла і з гарною пам’яттю. Приймати вас більше не буду. І решті перекажіть, що халява скінчилася.

– Доню, що це все означає? – вже через годину Риті обривала слухавку мати, вимагаючи порозумітися і виправдатися, що Риті вже, м’яко кажучи, робити набридло.

– Це означає, мамо, що крамничка прикрита. Коли мені потрібна була допомога, ніхто, крім Марії, не знайшов для мене навіть зайвої тисячі гривень!

І того ж вечора спокійно викладали фото з кафешок, де смакувала ролами та піцою на ту ж тисячу.

– Чому я маю жертвувати своїм комфортом і фінансами заради них?

– Не по-родинному це якось, – промимрила мати, але сперечатися з дочкою не стала.

Рита з того часу стала в очах рідні хамкою, що «зарозумілася, та забула родичів відразу після того, як купила квартиру в Києві».

Згадувати про те, як самі кинули дівчину в біді, родичі чомусь не хочуть і вдають, що «нічого такого не було, ти вигадуєш».

Рита з ними не сперечається: просто кидає слухавку, та категорично відмовляє приймати рідню в гостях.

Виняток зробила тільки для Марії, яка, приїхавши до Києва на стажування, три тижні прожила у Рити, як то кажуть, на повному пансіоні.

І ні, вона не напрошувалася – Рита сама запропонувала, оскільки пам’ятала не лише зло, а й добро, щоб там про це не говорили інші. Як постелишся, так і виспишся – я слушно міркую?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.