– Припини виставу, – скривився Павло. – Здавай все безплатно і чекай на чергу! Чи хочеш моїм коштом свої проблеми вирішити? Я нічим Христині не зобов’язаний! Хіба що її поховати, якщо що…

– Допоможи, благаю, це ж твоя дочка, – Наталка валялася в ногах у Павла, заливаючись сльозами. Біля дверей стояла його дружина і дивилася на все це з якимось дивним виразом обличчя.

…Наталя звикла бути сильною. Той момент, коли вона вирішила піти від чоловіка, коли доньці тільки виповнилося рік, став для неї переломним.

Вона не звикла скаржитися, просити у когось допомоги, воліючи розраховувати лише на себе. Колишній чоловік платив аліменти, але ніколи не дзвонив та не цікавився дитиною.

Подорослішавши, Христина чекала на тата, потім припинила навіть питати про нього. Та й сенс? Потроху до неї прийшло усвідомлення, що тата у її житті немає.

Наталка працювала бухгалтером у невеликій торговій фірмі. Зарплата була не бозна-яка, але стабільна. Вони не шикували, і багато в чому собі відмовляли.

Зате через деякий час вона точно зрозуміла, що розлучення було виправдане. Її дочка росла без скандалів і докорів, які отруювали її життя.

Місто маленьке і вона знала, що Паша швидко одружився вдруге з досить забезпеченою дівчиною. У них народилися діти – хлопчик та дівчинка.

Вона ставилася до цього байдуже, згодом її навіть перестав кривдити той факт, що колишній чоловік викреслив із життя власну дочку.

Нехай це буде на його совісті. Тому його нова сім’я існувала десь у паралельному всесвіті, який не має до неї та Христини ніякого відношення.

Так тривало довгі роки. Поки не сталося страшне. Христині тільки виповнилося дев’ятнадцять років, вона навчалася у медичному інституті.

Висока, розважлива, з довгим світлим волоссям і мрією врятувати світ. Одного разу, прийшовши з пари, дівчина втомлено побрела на кухню, щоб повечеряти, а потім раптово впала без сил.

Наташа, почувши гуркіт, вбігла і побачила дочку, що лежала на підлозі серед уламків кухля і калюжі гарячого чаю.

Через тиждень Христина знепритомніла в автобусі. Її підхопили люди, викликали швидку. Увечері вони пішли на прийом до терапевта. Лікар, жінка похилого віку зі стомленими очима, сказала Наталці прямо:

– Слухайте, можна, звісно, ​​все списати на стрес, але у Христини близько двох місяців тримається підвищена температура.

– Так, – закивала Наташа головою. – Ми ж пили антибіотики, нічого не допомогло.

– Знаєте що, треба обстежитись, і швидко. Щось тут не так. Шукайте хорошого невролога, ендокринолога, кардіолога. У нас на встановлення правильного діагнозу можуть піти роки. І це не факт.

– Може, це просто банальна втома?

– Може, але щось не таке. У нас заведено довіряти лише фактам, але в мене погане передчуття. Перевіртеся, це не завадить.

– Добре, – закивала вона головою.

Тільки ось реальність виявилася страшнішою. Черга до вузьких фахівців виявилася розписаною на місяць наперед. Вона кинулася проходити їх платно.

Про економію не йшлося. Наче хтось шепотів їй у вухо, що це не рядовий випадок. І вона з жахом розуміла, що, якщо проґавить час, потім його не надолужить.

На жаль, Христині ставало з кожним днем ​​дедалі гірше. Наталка бачила, як блідне і худне дочка, як у неї з’являються синці під очима. Та відмахувалася:

– Мамо, все нормально, просто втомлююся, сесія.

Кожен візит, кожен аналіз, кожне обстеження викачувало із сімейного бюджету гроші. Раніше їй здавалося, що вони жили нормально, але тепер вона з жахом розуміла, що то були злидні.

Крім цього, іпотека за квартиру висіла на ній, як сталевий нашийник, з’їдаючи третину її зарплати.

І тоді, наче зла доля, пролунав другий удар. На нараді директор фірми оголосив про «тимчасові фінансові труднощі» та скорочення зарплат усім співробітникам на двадцять відсотків.

– Хто не згоден – можемо розлучитися за згодою сторін.

Колектив, переважно жінки передпенсійного віку, проковтнули це, як гірку пігулку. Куди їм іти? Наталя теж промовчала. Втратити роботу зараз було ніяк не можна.

Але за тиждень, дізнавшись про діагноз Христини, вона зрозуміла, що це кінець. Знала, що якщо зараз не почне бити у всі дзвони, то може втратити дочку.

Вона не вірила у безплатну медицину і знала, на якому рахунку їхній міський онкоцентр. І для себе вирішила, що треба йти до найкращих.

Вона чудово розуміла, що гроші вирішать багато чого. Ніби забувши про все погане, зробила те, що вважала для себе неможливим. Знайшла в старому записнику телефон Павла і зателефонувала йому.

Він відповів не відразу, голос був незадоволений.

– Алло? Хто це?

– Привіт це Наташа.

Довге мовчання. Потім чоловік сухо промовив:

– Наташа? Що сталося?

– Пашо, нам треба терміново поговорити.

– Можеш приїхати?

– Добре.

Вона записала адресу та поїхала до нього. «Долина жебраків», так іноді, жартома, говорили про цей район. Колишній чоловік зустрів її на порозі будинку, махнувши рукою у бік кухні:

– Кава?

– Так, дякую.

Наталка відчувала себе жебрачкою, крадькома оглядаючи кухню. У дверях з’явилася симпатична дівчина. Дружина? Так, виглядала чудово, не скажеш, що має двох дітей.

– То що тобі треба?

– Нам із Христиною дуже потрібні гроші. Терміново. У неї невиліковна хвороба, – голос її зрадливо здригнувся. – Ось тут усі аналізи.

– І що ти хочеш від мене?

– Ти ж знаєш наш онкоцентр. Нам порадили поїхати в столицю, там найкращі в країні лікарі.

– То в чому річ? Приймуть безплатно.

– Ні, там із цим проблеми. Наш лікар у відпустці та й люди кажуть, що все затягується, поки люди проходять обстеження. Далі вже інша стадія.

– Все це час, а у нас його немає. Платно поїдемо. Я прошу, я благаю! Дай грошей у борг. Я все поверну, як тільки зможу. Вона ж твоя дочка!

Паша потер своє обличчя, потім узяв філіжанку з кавою і зробив ковток.

– Наташо, у мене своя сім’я, двоє дітей. Які гроші? Кредит візьми.

– У мене іпотека, та й зарплата ж “сіра”. Мені не дадуть.

– Аліменти ти куди витрачала?

– Ти ж мені платив мінімум, я виписку принесла. Я ж тебе не чіпала весь цей час, – ніби виправдовуючись, заголосила Наталка.

– Платив же! Більше я нічого їй не винен!

– Допоможи, благаю, це ж твоя дочка!

Наталя раптово зрозуміла, що він її остання надія. Вона впала на підлогу й обійняла ноги колишнього чоловіка, ридаючи. Краєм ока вона бачила, як його дружина дивиться на все це з якимось дивним виразом обличчя.

– Припини виставу, – скривився Павло. – Здавай все безплатно і чекай на чергу! Чи хочеш моїм коштом свої проблеми вирішити? Я нічим Христині не зобов’язаний! Хіба що її поховати, якщо що.

Наташа, ніби збожеволівши, твердила, що все віддасть. Що це тимчасово, вона щось придумає. Благала, принижувалась, пояснювала, що все витратила на аналізи, намагалася показати колишньому чоловікові чеки. Тільки йому було байдуже. Він майже волоком дотягнув її до воріт і виштовхнув.

– Паша, послухай! Ти що, зовсім… – почала вона, але він зачинив хвіртку перед її носом.

Вранці Наталка, з набряклими від сліз очима і з чавунною після безсонної ночі головою, сиділа на роботі. Тільки ось думки були про інше.

Нічого, прорветься. Спробує пробитись безплатно, підніме всіх на ноги, дійде хоч до президента. Раптом її телефон задзижчав.

Вона глянула і завмерла: на рахунок надійшла значна сума. Дуже значна. Переказ був із незнайомого номера. У полі “призначення платежу” стояло: “На лікування Христини”.

Наталя в збентеженні завмерла. Хто? Звідки? Може, помилка? Потім скопіювала номер телефону та вбила у месенджер. На екрані з’явилося усміхнене обличчя дружини Павла. Ольга. Так от хто відправник?

Гроші Ольги стали рятівними. Так, потрібне було тривале лікування, але прогноз був сприятливим. Головне – не змарнували час і почали діяти. Через деякий час вона надіслала Ользі коротке повідомлення:

– Все гаразд, починаємо лікування.

– Молодці, прорветесь!

У них почалося дивне листування, більше схоже на ділове. Наталка ніби відчувала себе зобов’язаною і писала Олі про стан Христини. Та відповідала, завжди докладно про все розпитувала, навіть давала поради.

Наталка, стиснувши зуби, хапалася тепер за підробітки. Про колишнього чоловіка не згадувала. Іноді, правда, накривали спогади про те, як вона повзала у нього в ногах і її било дрібне тремтіння.

Одного разу, повертаючись з роботи, вона проходила повз торговий центр. І звідти випурхнула Ольга. Жінки завмерли навпроти одна одної, не знаючи, як реагувати на цю зустріч. Першою прийшла до тями дружина Паші.

– Привіт. Як Христина? Ходімо, вип’ємо каву, поговоримо.

Вони розташувалися в затишній кав’ярні й Ольга спокійно промовила:

– Знаєте, дякую вам. Я не писала, але ж я розлучилася з Пашею. Я тоді всю ніч не спала. Я ніколи не вдавалася у ваші стосунки, мене, якщо чесно, вони не хвилювали.

– Знала, що ви забороняєте йому бачитися з дочкою. А побачивши, як ви валяєтесь у його ногах, зрозуміла, що все ця брехня.

Вона скотила з серветки кульку.

– Справа ж не в грошах. Він отримує небагато, я набагато більше. І він добре знає, що я можу попросити у моїх батьків. Йому просто подобалося вас принижувати!

– Зі мною він боїться так поводитися, швидко отримає по носі. У нас стосунки й так кульгали на дві ноги, але це стало останньою краплею. Дякую вам, хоч і дивно це звучить. Хоча ціна за це надто висока. Вибачте.

– Я вам дуже вдячна, – насилу вимовила Наталка. – Я не писала, але я накопичую гроші, щоб вам все повернути.

– У вас є, куди їх витратити, – одними губами посміхнулася Ольга. – Я не мільйонер, але для мене це не та сума, яку треба виривати з вашого горла. Повірте. Як Христина?

Наталка почала розповідати останні новини. З Ольгою було легко спілкуватися, вона була мила і ненав’язлива.

Після цієї розмови вони іноді писали одна одній, а потім вирішили познайомити між собою дітей. Тим більше різниця між ними була не дуже великою.

Можливо, це був дивний і безглуздий вчинок, але іноді люди роблять так, як велить їм серце, а не холодний розрахунок. І таке в житті буває…