Привіт, татку, я за подарунком прийшла

Іван і Тетяна мирно обідали, коли вхідні двері відчинилися і в будинок зайшла неохайна жінка. Вона недбало кинула старий рюкзак у куток і сказала:

– Ну, привіт, батько, – і розкинула руки для обіймів.

Іван подавився і почав судомно кашляти. А Тетяна гнівно сказала:

– Ти хто така? І який батько?

Жінка примружилася.

– Ти, тітко, паркан свій прикрій. Я не до тебе прийшла, а до батька рідного. Татку, ти що мене забув? Це ж я, твоя доня, Рита. Скільки років минуло, а я все заспокоїтись не можу. Як там мій татко поживає, не хворіє, не дай Боже – удавано схлипнула Рита.

Іван нарешті видавив із себе:

– Навіщо? – Кашель знову здолав його – Навіщо, ти прийшла? – Здавлено запитав він.

– Так за подарунком, тату. За лялькою, яку ти мені обіцяв двадцять років тому – посміхнулася Рита.

Мами не стало, коли Ріті сім років було. Батько витримав один пів року і привів їй нову маму Таню. А з нею ще двох братів.

Насамперед нова мама виселила дівчинку з її кімнати та поселила в загальній. Хлопчикам потрібніше, винувато пояснив батько, ховаючи очі.

Пацани були старші за дівчинку і дуже вередливі. Вони постійно рвали зошити першокласниці та вона ночами, розмазуючи сльози, при світлі місяця, переписувала домашні завдання. Адже “мама” Таня забороняла даремно палити світло.

А коли Риті виповнилося вісім, прямо в день народження, батько відвів її до притулку.

– Доню, це ненадовго. Скоро я тебе заберу назад. Прийду до тебе у вихідні та принесу тобі велику ляльку. Пам’ятаєш, вона у магазині на вітрині стояла. Ось таку й привезу!

Рита довго чекала на тата і подарунок, але він так ніколи й не прийшов.

Рита безцеремонно сіла за стіл і скомандувала:

– А ну ж бо, тітко, налий мені супчику. Жерти хочу, прям переночувати ніде – і зареготала із свого ж жарту.

Таня мовчки дістала тарілку і хлюпнула туди один ополоник. Рита похитала головою:

– Ось скільки років минуло, а ти, тітка, не змінилася. Знову на мені заощаджуєш? Давай більше, що жадібна така?

І повернулась до батька:

-Ну що, татку, діставай свою заначку, накотимо по одній за зустріч – весело сказала Рита.

Той подивився на Тетяну. Та крізь зуби, прошипіла:

– Ми не вживаємо.

Рита ляснула себе по коліну:

-Я так і знала. Але нічого, я, на відміну від свого баті, з порожніми руками в гості не ходжу. Тітко, збігай по мій рюкзак.

Та спалахнула:

– Тобі треба, сама і неси!

Рита підняла брову і вкрадливо сказала:

– Тітко, ти не зрозуміла головного. Я не просто прийшла, вас побачити. Житиму у вас. А що? Ти колись мене з дому виселила, відправила до казенного будинку. Правильно? Тепер твоя черга. Підеш звідси, а якщо будеш добре поводитися, може і дозволю залишитися.

Тетяна з обуренням, підвищила голос:

– Іване, а ти чого мовчиш? Твоя дочка з мене знущається, а йому байдуже.

Той потерся на стільці й сказав:

– Рита, ти цей… Не груби тітці Тані, вона тут господиня.

Рита похитала головою:

– Ой, як усе запущено. Молодець, тітка, загнала мого батька під підбор. І дивлюся дуже щільно. Ти, батьку, не лякайся. Ми з цією тіткою розберемося. Теж відправимо кудись!

Тетяна зойкнула:

-Я зараз сину подзвоню. Він тебе, погань таку, викине звідси!

На що Рита уїдливо сказала:

-Це Юркові чи що? Так він за шкірку швидше тебе звідси викине. Так, тітко, не пощастило тобі з дітьми. Старшенький твій того, згинув, так? Я чула, дуже вже до оковитої був не байдужий. І молодшого така ж доля чекає.

Тетяна забилася в істериці.

– Не чіпай моїх дітей. Поглянь на себе. Очевидно, не в палаці живеш!

Рита грубо відповіла:

-Так, завдяки тобі, тітка. Ти непогано влаштувалася колись у житті. Знайшла собі вдівця і залізла в його дім. Позбулася його дочки на користь своїх діток. Жила видно усі роки непогано. Про мене, мабуть, і не згадувала. Позбулася доньки. Але я ось повернулася, на зло тобі й повторюю, життя тобі тепер пеклом здасться. Маю великі плани. Чоловік у мене є, цивільний. Три ходки за спиною. Так він за тиждень приїде, тут житимемо. Потім, татку, ми тебе онуками радуватимемо. Класне життя в нас буде. А що? Сім’я нарешті возз’єднається. Так, татку? Ти ж сумував за мною?

Іван кивнув головою. Рита переможно подивилася на Тетяну:

-Ось бачиш? А зараз приготуй мені ліжко, я втомилася. Поспати хочу. А як встану, щоб лазню мені протопила, бруд із себе змити.

Рита вдавала, що спить, а сама почала підслуховувати. Тетяна напівпошепки говорила Іванові:

– Ти ганчірка, чи що? Чого мовчав, мов риба. Вона тут жити зібралася, ще й із зеком. Ти що не розумієш? Вони ж нас обнесуть чи ще гірше… Гони її в шию, кажу тобі. Гуляла десь усі ці роки, хай гуляє далі.

Іван винувато відповідав:

— Але ж вона моя дочка. Як я її вижену? Ти й так мене тоді змусила відмовитись від неї. Ні, не можу і не хочу. Мені й так соромно перед нею.

Рита подумки поплескала в долоні. У батька виявляється крапля совісті ще залишилася. З такими думками вона заснула.

Якийсь шурхіт змусив її насторожитися. Вона розплющила одне око. Тетяна стояла біля неї з подушкою в руках.

– Посадять, тітко – голосно сказала Рита.

Та від зненацька здригнулася.

– Я цей… Тобі її принесла. Щоб м’якше було.

Рита засміялася:

– Ну, дякую. А я, грішним ділом, подумала погане. Ну що, лазню протопила?

Тетяна заметушилась:

– Батько твій топить. Ти може поїси? Я там млинців напекла.

Рита здивувалася:

– Щось підозріло ти, тітко, такою доброю стала. Отруїти мене хочеш? Не вийде. У мене з травленням все гаразд, хоч цвяхи перетравлюй. І я тобі не вірю. Ти як була змією, такою і залишишся.

Тиждень Рита ганяла Тетяну. Та благала: “Будь милосердніше, дівчинко. Я вже не молода.”

Рита жорстко сказала:

– А де було твоє милосердя, коли ти маленьку дівчинку від дому відірвала? Що мовчиш, соромно? А мені ні. Ти мені будеш відповідати за всі мої сльози.

Тетяна стала перед нею навколішки:

– Пробач мені за ради Бога. Мене і так життя покарало. Куди ще більше – плакала вона.

Рита махнула рукою:

– Гаразд, вставай. Бачу, що пройняло хоч трохи. Живіть як жили. А я їду. Хоч і без подарунка, так, татко?

Іван підскочив:

– Доню, то давай я тобі грошей дам. Купиш на них все, що хочеш!

Рита похитала головою:

– Ти так нічого й не зрозумів, батьку. Я до тебе не по гроші приїхала. А тільки за тим, щоб почути від тебе хоч слово про любов до мене. Але, мабуть, дарма. Прощавайте!

І закинувши рюкзак на плече, вийшла. Ніхто за нею не вийшов, хоч вона чекала.

За селом на неї чекала машина. Вона сіла в неї й розплакалася, мов дитина. Чоловік обійняв її та притиснув до себе:

– Я ж казав, що це погана ідея. Навіщо ворушити старе, коли маєш теперішнє. Розчарувалася, так? – Співчутливо, спитав він.

Рита підвела на нього очі.

– Так, любий. Я ж думала, що батько мене любив усі ці роки, просто оступився колись. І прийме мене будь-якою. Вони навіть про мене і не згадували, уявляєш? – Вона знову заплакала.

Чоловік обійняв її ще міцніше:

– Треба чоловіка слухати, Риточко. Я ж попереджав, що так може бути. А ти вперлася: “він хороший, він добрий”. Поїхали краще додому, діти вже скучили. Усі питають, коли мама приїде.

Рита витерла сльози і посміхнулася.

– Я теж скучила за ними. Поїхали швидше. Але насамперед під душ. Змити все хочу. І забути. Давай тільки, поки ми тут, до мами поїдемо. Квіти покладемо, я дорогою нарвала. А батько? Не було його в моєму житті й не треба. У мене є ти та діти. Мені більше ніхто не потрібен.

Минуле нехай залишається в минулому, ти маєш рацію. Але мені треба було спробувати. Не вийшло й Бог із ним. На все воля божа…

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.