Приїхали з чоловіком у великий гіпермаркет закуповуватись у вихідні. Обидва любимо готувати, тому взяли два візки, щось беру для приготування я, щось – чоловік.
Звичайно, чоловік все обрав набагато швидше і вже стоїть у довгій черзі на касі. Перед ним людини дві та за ним більш як три. Підходжу до нього і з посмішкою говорю:
– Шановний, а чи не пропустите мене вперед?
-Так-так, звичайно… – відповідає чоловік, не зрозумівши одразу приколу.
Черга починає обурюватися, типу “жіночка, ідіть, встаньте в чергу!”
– Мене на жаль не пропускають! Може я тоді свої продукти до вас у візок покладу?
– Будь ласка, кладіть, – вже не приховуючи посмішки відповідає чоловік.
Заперечення в черзі розжарюються, чути фрази “Ну ти подивися якась нахабна!” і “Жінка, у чергу встаньте, що ви тут влаштовуєте?!” А я вирішую підлити олії у вогонь і кажу чоловікові:
– А ви нічого! Ви на машині?
– Так, на машині.
– Тоді може розрахуєтесь за мене та відвезете додому одразу?
– Так, немає проблем!
Триматися без сміху було дуже складно, але обурення у черзі стихли. Люди далі просто спостерігали за процесом і були вкрай здивовані, коли я дочекалася, доки чоловік усе сплатить і ми разом із ним під руку попрямували до виходу.
Руслан доробляв салат на кухні, коли почув, як вихідні двері відкрилися. – Коханий, ми прийшли!…
Оксана пам’ятала той день до найменших дрібниць - запах лікарняного коридору, різкий, трохи металевий, як…
– Віра! Закрий двері в кімнату, твій син так шумить, що голова розболілася! – невдоволено…
У п'ятницю Ірина оформила відгул. Після двох тижнів безперервної напруги, коли доводилося затримуватися в офісі…
– Кохана, ну знову твої пиріжки підгоріли .. І тісто жорстке .. Все – таки…
- Розлучайся, Женю, завтра ж подавай, я заважати не стану, - сказала я, акуратно складаючи…