П’ять умов…

Сватів від Степана я випроваджувала вже вп’яте. Щоразу вони приїжджали на скрипучій «Ниві», привозячи із собою чужі запахи, та ніякове мовчання.

Дві його своячки, жінки огрядні та гучноголосі, починали здалеку: про погоду, про врожай, а потім, зітхаючи, переходили до головного.

– Галино, ну ти зрозумій, Степан наш, мужик золотий! – починала одна, викладаючи на стіл принесені гостинці: банку меду, грудку сільського сиру. – Непитущий, працьовитий. Будинок – повна чаша. Трактор свій, пасіка, корови дві. Одному йому важко.

– Руки жіночі потрібні, ох як потрібні, – підхоплювала друга, оглядаючи нашу скромну, але доглянуту світлицю.

У нашому селі, Березівці, кожен кущ знав, що вдівець із сусіднього села шукає не дружину, а дармову робочу силу. І від цього знання їхні нудотні промови здавались мені ще образливішими.

– Ну так, характер у нього… крутий, – погоджувалась тітка Нюра, місцева пліткарка, яка вкотре зазирала «на розвідку» після від’їзду сватів. – Зате не якийсь альфонс. А тобі вже, Галю, сорок два стукнуло. З твоїм гонором… Кому ти ще потрібна?

Я мовчки витирала рушником тарілки, намагаючись не видати тремтіння в руках. Все своє життя я поклала на цей будинок. Спочатку хворіла мати, я доглядала її до останнього дня. Потім батько зліг.

Брат Віктор мотався вахтами, надсилав гроші, а вся чорна робота, всі безсонні ночі, були на мені. Я не скаржилася. То був мій обов’язок, мій дім.

Я знала у ньому кожну тріщину, кожен скрип половиці. А тепер, коли батьків не стало, а я залишилася одна, всі довкола дивилися на мене з якоюсь гидливою жалістю. Стара діва. Неприкаяна.

– Не піду, – відрізала я тітці Нюрі. – Нехай найме робітницю і платить їй. А я в найми не наймаюся!

Про Степана та його першу дружину, тиху Марію, пліткували страшні речі. Одні казали, що він її роботою у труну увігнав, змушуючи й в полі, і вдома надриватися.

Інші – що вона хворіла довго, а він, людина лагідна і незграбна у прояві почуттів, просто не знав, як до неї підступитися, і від безсилля з головою йшов у господарство. Хай там як, всі сходилися в одному, що життя з ним не цукор.

Але життя, як відомо, любить злі жарти. За тиждень після візиту тітки Нюри мій брат Віктор повернувся з вахти не один. Він привів у будинок Світлану, молоду жінку з хижим блиском в очах і знебарвленим до стану соломи волоссям.

– Знайомся, Галю, це Світлана. Дружина моя. Тепер тут буде жити, – буркнув він, ховаючи очі.

Світлана зміряла мене оцінювальним поглядом з голови до ніг, ніби я була предметом меблів, який потрібно або викинути, або засунути в темний кут.

Перші дні були тортурами. Вона ходила по будинку, цокаючи підборами по моїх чистих підлогах, і робила зауваження.

То герань на підвіконні їй заважає, то фіранки «бабусині», то пахне в будинку «старістю». Я мовчала, зчепивши зуби. Чекала, що брат її на місце поставить. Але Віктор ходив за нею, як теля, і у всьому потурав.

Розв’язка настала на четвертий день.

– Галю, – сказала Світлана за вечерею, колупаючи виделкою мою картоплю. – Ти б свої банки з огірками з льоху забрала кудись. Мені місце для солярію потрібне, Вітя обіцяв купити.

– І взагалі, нам із Віктором тісно. Дім хоч і великий, а дві господині… Ти ж розумієш. Може, знайдеш собі кут?

Я подивилась на брата. Він сидів, утиснувши голову в плечі, і старанно вивчав візерунок на скатертині. Зрадник. Все життя я цей будинок доглядала, а тепер – «знайдеш кут».

Мене аж пересмикнуло від образи та злості. Я встала з-за столу, мовчки вийшла на ґанок і сіла на холодні сходи.

Вечір був тихий, пахло дощем і прілим листям. І в цій тиші мені стало так гірко й самотньо, що я б завила в голос, якби не гордість.

І тут, неначе злий глум долі, у світлі вуличного ліхтаря з’явився знайомий уазик Степана. Він повільно підкотив до нашої хвіртки й зупинився.

Цього разу він приїхав сам, без сватів. Сидів за кермом – важкий, насуплений, з тяжким поглядом з-під густих брів. Дивився на мене, як на корову на ярмарку: оцінювально, без тіні посмішки.

Він вийшов з машини, підійшов до хвіртки, але заходити не став.

– Ну що, Галино? – Пробасив він, не вітаючись. – Довго ще бігатимеш? Господарство стоїть. Руки жіночі потрібні.

Його прямота, його діловитий тон, у якому не було ні краплі романтики чи хоча б простого людського інтересу, мали мене розлютити. Але зараз, в цю хвилину, вони вплинули на мене, як нашатир.

Злість душила така, що в очах темніло. Злість на брата, на зухвалу невістку, на свою невлаштовану долю. «Хочеш служницю, Степане? – майнула в голові шалена, мстива думка. – Тобі буде сюрприз».

– А як піду? – раптом вирвалось у мене. Голос був хрипким.

Він здивовано скинув брови.

– Так збирайся, – буркнув він після паузи. – Чого тягти? Завтра й розпишемося.

Село ахнуло. Коли я вранці з однією старою валізою йшла до його машини, сусідки біля криниці хрестилися і крутили пальцями біля скроні.

– Збожеволіла Галина! Він же з неї всі жили витягне! Він же шукає служницю, а не жінку!

А я йшла з високо піднятою головою, не дивлячись на всі боки.

– Я вам усім покажу, – думала я. – Я вам таке життя влаштую, самі втечете.

Ми розписалися швидко, буденно в напівпорожньому кабінеті районного РАЦСу. Ніяких гостей, фати та білих суконь. Після цього він привіз мене до свого будинку в Соснівці.

Будинок був справді багатий. Цегляний, двоповерховий, з високим залізним парканом. Але всередині панували запустіння холостяцького барлогу.

Пил лежав сірою повстю на полірованих меблях, вікна були каламутні від бруду і дощових потоків, на столі в кухні – гора немитого посуду, сухий хліб. Пахло кислим борщем і застарілим тютюном. У повітрі витала безнадійність.

Степан кинув ключі на стіл і, не роззувавшись, пройшов до кімнати.

– Ну, господине, освоюйся! Обід, щоб до другої був! А я на пасіку, справ безліч. Увечері лазню витопи.

І пішов. Просто пішов, ніби найняв мене на роботу п’ять хвилин тому.

Я стояла посеред чужої, брудної кухні. Тиша давила на вуха. Перша думка була – тікати. Кинути все, повернутися в Березівку, хоч у сарай до тітки Нюри, хоч у лазню, аби не тут, де мене за людину не вважають.

Але потім я побачила своє відображення у запорошеному дзеркалі старого буфета. Втомлена жінка з погаслими очима і гіркою складкою біля губ.

– Ну ні, – сказала я своєму відображенню. – Ти сама на це зважилася. Тепер тримайся. Це баталія, а тут всі засоби хороші.

Я не стала готувати обід. І лазню топити не стала. Натомість я відчинила свою валізу. Дістала свою найкращу скатертину, білу, з вишивкою, яку ще мама робила. Застелила нею кухонний стіл.

Знайшла в надрах серванта чистий посуд, натерла до блиску келихи. Переодягнулась в ошатну синю сукню, яку берегла «на вихід». І сіла чекати, склавши руки на колінах.

Степан повернувся затемна. Злий, голодний, стомлений. Він відчинив двері й завмер на порозі.

– Що за?.. – він ошелешено переводив погляд із холодної печі на порожній, але парадно накритий стіл, а потім на мене. – Галино! Ти що, оглухла? Де вечеря? Чому лазня не топлена?

Він ступив до мене, важкий, як ведмідь, і очі його налилися кров’ю.

– Я кого привів у будинок? Мені робітниця потрібна, а не пані у чистій сукні!

Я сиділа за столом прямо. Серце калатало десь у горлі, готове вистрибнути, але голос пролунав напрочуд твердо і спокійно.

– Сядь, Степане.

Він здивувався. Відкрив рота, щоб гаркнути щось ще, але натрапив на мій прямий погляд. І, дивна річ, підкорився. Тяжко опустився на табурет навпроти, з гуркотом відсунувши його від столу.

– Ти шукав служницю, Степане Ігнатовичу? – Почала я тихо, але так, щоб кожне слово було в ціль. – Оголошення треба було давати в газету.

– А ти зі мною одружився! Взяв за дружину Галину Петрівну. А я не прислуга! Я дружина! І в нас із тобою зараз буде розмова.

– Яка ще розмова? – прогарчав він, але вже тихіше. – Жерти давай!

– Умови, Степане. Я ставлю тобі умови. Прямо зараз, в перший же вечір. Не сподобаються – я зараз же беру свою валізу і йду пішки в Березівку. І нехай вся округа сміється, що ти й другу дружину в першу ніч утримати не зміг.

Він засопів, стиснув величезні кулаки. Мабуть, перспектива знову стати посміховиськом, бо вдівця, від якого втекла дружина в першу ж ніч, засміяли б знатно, його зупинила.

– Перша, – сказала я, загинаючи палець. – Я тобі не наймана сила! Я господиня у цьому будинку! А це означає, що я роблю те, що вважаю за потрібне, і коли вважаю за потрібне. Наказувати мені – не смій! Попросиш по-людськи – зроблю. Накажеш – пальцем не поворухну!

Степан дивився на мене, витріщивши очі. Від такого нахабства він навіть дар мови втратив. Він звик, що баби перед ним тремтять, говорять напівголосно і дивляться в підлогу.

– Друга, – продовжила я, не даючи йому схаменутися. – Гроші на господарство лежать у спільному доступі.

– Ось ця цукорниця, – я постукала по порцеляновій цукорниці на столі. – Тут будуть гроші на продукти, побутові потреби. Я не випрошуватиму в тебе на хліб і порошок, звітуючи за кожну гривню!

– Бач, – хмикнув він. – Розориш же!

– Не розорю. Я економніша за тебе, повір. Але принижуватись не стану.

– Третя, – голос на мене не підвищуй! Ніколи! Гаркнеш – піду. Я крику змалку не виношу. Батько в мене був тихий.

– Все? – уїдливо запитав він, трохи прийшовши до тями. – Чи ще чогось пані воліє?

– Не все, – твердо відповіла я.

– Четверта, – щонеділі я відпочиваю. Як усі нормальні люди. Це означає, – ніякого великого прання, ніякого генерального прибирання.

– І ми, як нормальна сім’я, або їдемо в місто, або йдемо в ліс, або просто відпочиваємо. Я не ломовий кінь, Степане! Я жінка. І остання, – п’ята. Спати буду в гостьовій кімнаті. Поки сама не вирішу інакше.

Він мовчав довго, може хвилину. У хаті цокав старий годинник на стіні. Я бачила, як жовна ходять на його вилицях. Він боровся із собою.

Вікова звичка командувати та тиснути. боролася з чимось іншим – можливо, з подивом, що хтось наважився дати йому відсіч.

Нарешті він шумно видихнув.

– А як не погоджуся?

– Он, валіза біля дверей, – кивнула я. – Я її навіть не розібрала.

Він перевів погляд на мою убогу фіброву валізу. Потім на мене. Потім на свої величезні, чорні від землі та мазуту руки.

– Жерти є щось? – глухо спитав він, дивлячись у стіл.

– Є, – сказала я і встала. – У холодильнику ковбаса та яйця. Сковорідка у шафі. Сам посмажиш. А я втомилася з дороги, піду спати.

Я вийшла, залишивши його на кухні одного. Спиною відчувала його важкий, разючий погляд. Мені було страшно до тремтіння.

Я думала: зараз він схопиться, переверне стіл, викине мене з хати. Але за спиною було тихо. Потім я почула, як брязнула сковорідка.

Я закрилася в маленькій гостьовій кімнаті на першому поверсі й проплакала пів години в подушку. Що я наробила? – думала я. – Завтра він мене зі світу зживе.

Але вранці, коли я, готова до гіршого, вийшла на кухню, на столі стояв кухоль із чаєм. Холодним уже, але з чаєм.

І записка на клаптику газети, написана кострубатим почерком:

– Поїхав на пасіку. Гроші у серванті у кухлі. Купи хліба.

Я дивилася на цю записку і не вірила своїм очам. Він прийняв умови? Чи це затишшя перед бурею?

Так почалося наше дивне життя, схоже на ходіння по мінному полю. Перші тижні Степан мовчав, дувся, часом зривався на рик, але тут же затинався, бачачи, як я спокійно відкладаю ополоник і йду до дверей. Він перевіряв мене на міцність, а я його.

Я почала наводити лад, але по-своєму. Не, як кріпачка, з ранку до ночі, а як господиня – зі смаком. Вимила вікна, і будинок сповнився світлом.

Випрала пожовклі мереживні фіранки, і вони знову стали білими. Вигребла віковий бруд з усіх кутів. Розбираючи стару шафу, я знайшла коробку із фотографіями.

На багатьох із них була його перша дружина, Марія. Худенька, з величезними сумними очима. Вона дивилася з карток так, ніби заздалегідь вибачалася за все.

Мені стало її нестерпно шкода. Я акуратно склала фото назад і прибрала подалі. Це було його минуле, до якого я не лізла.

Я готувала, пекла пироги, запах яких, здавалося, витісняв з будинку дух запустіння. Але коли він сідав їсти, я сідала з ним, а не стояла біля плити. Ми їли в тиші.

Ця тиша була густою та напруженою. Іноді він намагався командувати: «Суп рідкуватий». Я спокійно відповідала: “Завтра звариш на свій смак”. Він хмурився, але їв.

За кілька тижнів я помітила перші зміни. Він став залишати брудні чоботи біля порога, а не тягти глину через всю кухню. Став мити за собою кухоль. Дрібниці, – але це був подвиг.

Село гуло. Сусідки заглядали через паркан, очікуючи побачити мене заплаканою та виснаженою.

– Ну, як він, Галино? Лютує? – питали вони з жадібною цікавістю.

– Живемо потихеньку, – усміхалася я загадково і йшла до хати, залишаючи їх здивованими.

Перелом стався за місяць. Був важкий дощовий день, Степан зранку порався зі старим трактором, щось не ладналося, він прийшов у будинок чорний від мазуту та злості.

– Галько! – гаркнув він з порога так, що шибки затремтіли. – Води нагрій, швидко!

Я сиділа в кріслі з в’язанням. Поволі підвела голову.

– У лазні гаряча вода, Степане. Сам же вранці казан затопив, забув?

– Ти мені тут не вказуй! – заволав він, і вени на його шиї здулися. – Я сказав – подай води сюди! У таз! Я що, бігати по багнюці повинен?! Дружина ти, чи хто?

Ось воно. Справжнє нутро полізло назовні. Я мовчки відклала спиці на столик. Встала. Підійшла до вішалки, спокійно зняла свою хустку.

– Ти куди? – здивувався він, не розуміючи.

– Додому, – збрехала я, бо йти мені не було куди. – Або на вокзал. Я попереджала, Степане. Кричати на худобу в хліві будеш. А я не худоба!

Я взялася за ручку дверей. Надворі лив дощ, темінь, хоч око виколи.

– Стій! – гаркнув він, але в його голосі вже чувся переляк. – Куди ти проти ночі, недолуга?! Адже пропадеш!

– Краще під дощем, ніж із хамом, – сказала я і відчинила двері. Холодний вітер рвонув у тепло будинку, принісши із собою запах мокрої землі.

І тут сталося те, чого я не очікувала. Степан, цей ведмідь, цей сільський тиран, за два кроки перетнув кімнату і з гуркотом зачинив двері, притиснувши мене до неї своєю тушею. Але не вдарив.

Він стояв, важко дихаючи мені в обличчя, і дивився у вічі. І в його погляді була не злість, а… розпач і страх.

– Не йди, – прохрипів він. – Галю… не йди. Не вмію я… інакше. Не вчений я. Батько мій такий був і дід. Марія… вона завжди мовчала… Я думав, так і треба. А ти… ти, як гострий ніж.

– Так ти не об мене точись, – тихо сказала я, не відводячи погляду. Серце все ще стукало, але страх зник. – Ти зі мною живи. Я ж не ворог тобі, Степане. Я хочу тепла. І ти хочеш, я бачу. Навіщо дивишся звіром?

Він раптом уткнувся чолом мені в плече. Важкий, брудний, пропахлий соляркою та дощем. І завмер. Я відчувала, як тремтять його плечі.

– Втомився я, Галю. Один зовсім втомився. Усі думають – я жадібний, я злий. А я просто… тягну це все на собі. Тягну, а заради кого?

– Діти виросли, роз’їхалися, і носа не кажуть. Лише грошей просять. Думав, візьму жінку простішу, щоб допомагала… А ти…

– А я не простіша, – я обережно, вперше за весь час, поклала руку йому на жорстке, сиве волосся. – Іди мийся, Степане. Я вечерю погрію.

Того вечора ми вперше поговорили. Не про господарство, не про корови. Про життя. Він розповів, як важко було підіймати дітей, як батьків не стало, як зачерствів, захищаючись від людської заздрості та пліток.

Розповів про Марію. Вона пішла із життя не від роботи. Серце в неї було хворе з дитинства, а вона нікому не говорила, все намагалася робити, щоб не здаватися слабкою.

А він, недолугий, ще й хвалив її: «Дивіться, яка у мене дружина роботяща!». Він не бачив, як вона згасає. А коли побачив, було вже запізно.

Минуло пів року. Наше життя змінилося до невпізнання. Щонеділі ми справді відпочивали. Їздили на ринок до райцентру, гуляли лісом. Він виявився цікавим оповідачем – знав кожну травинку, кожну птицю.

Якось у неділю ми поїхали на ринок. Степан одягнув нову сорочку, яку я йому купила, і навіть краватку пов’язав, хоч і криво. Ішов поряд зі мною гордо, тримаючи мене під руку.

І там, біля лотків з одягом, ми зустріли тітку Нюру з мого села. У неї щелепа відвисла, коли вона нас побачила.

– Галко! Чи це ти? Розквітла як! А Степан Ігнатович… Глянь, помолодшав років на десять!

Степан усміхнувся в вуса, обійняв мене за плечі ще міцніше.

– А то, – пробасив він так, щоб чули всі довкола. – У мене дружина – золото. Господиня. І красуня. Не те що ваші пліткарки сільські.

Він купив мені тоді пухову хустку, – білу, як хмара, дорогу, гарну. Сам вибрав. Продавчиня йому пропонувала подешевше, простіше, а він тільки рукою махнув:

– Мені для дружини – найкраще давай!

– Носи, – буркнув він, коли ми вже сідали в машину. – Щоб не мерзла.

За кілька тижнів до нас з’явилися гості. Мій брат Віктор та його Світлана. Вона розсипалася у компліментах:

– Ой, Галочко, як ти тут влаштувалася! Палац, а не будинок! А Степан Ігнатович, якийсь чоловік видний!

А сама очима по хаті так і стріляла, заздрість так і капала з її вій.

– Вітя ось без роботи лишився, – сказала вона. – Думаємо, може, поживемо у вас поки що? Місця у вас багато.

Степан, який до цього мовчки пив чай, поставив кухоль на стіл.

– Місця багато, та не для вас, – відрізав він. – Моя дружина через вас трохи на вулиці не залишилася. Кут шукала. Знайшла. Тут її кут. І дім її. А ваш кут у Березівці. Тож скатертиною дорога!

Світлану, як вітром, здуло. Віктор щось промимрив про «родичі ж» і поплентався за нею.

Коли двері за ними зачинилися, Степан підійшов до мене, взяв мою руку у свою величезну долоню.

– Нічого їм тут робити. Не дозволю тебе більше кривдити. Нікому!

Так і живемо. Характер у нього, звичайно, не цукор, буває, і бурчить за старою звичкою. Але тепер я знаю секрет: якщо він починає голос підвищувати, я просто дивлюся на нього спокійно і говорю:

– Степане, умова номер три…

І він, цей величезний, страшний для села мужик, махає рукою, зітхає і йде ставити чайник.

Тому що повага – вона дорожча за безплатну прислугу. І кохання, виявляється, може зрости навіть на такому кам’янистому полі, якщо вчасно виполоти бур’яни образ і поставити правильні умови.

Це була угода зі злістю, з відчаєм, але у результаті вона обернулася угодою із совістю. І я, здається, виграла не баталію, а щасливе життя…

Ось така життєва історія до вашої уваги! Пишіть в коментарях свої слушні думки, ставте вподобайки, якщо вам сподобалося! Дякую, що читаєте мої публікації!💖